Степовий вовк - Сторінка 7

Він був у кашкеті й синій куртці, на плечі ніс плакат на довгій жердині, а перед собою на ремінці — скриньку без віка, як продавці на ярмарку. Він стомлено плентався переді мною. Якби він був озирнувся, я привітався б із ним і запропонував би йому цигарку. Коли ми дійшли до найближчого ліхтаря, я спробував прочитати, що написано на його прапорі — червоному плакаті, — але жердина хиталася в такт його крокам, і літери стрибали в мене перед очима. Я гукнув чоловіка й попросив, щоб він показав свій плакат. Чоловік спинився, трохи підняв жердину, щоб вирівняти плакат, і я зміг прочитати нерівний, хисткий напис:

АНАРХІСТСЬКА ВЕЧІРНЯ РОЗВАГА!

МАГІЧНИЙ ТЕАТР!

ВХІД НЕ ДЛЯ ВС...

— Саме вас я й шукав! — радісно вигукнув я. — Що це за вечірня розвага? Де вона відбудеться? І коли?

Але чоловік уже рушив далі.

— Вона не для всіх, — байдуже, сонним голосом відповів він, не зупиняючись. Він натомився й хотів швидше вернутись додому.

— Стривайте! — крикнув я і побіг за ним. — Що там у вашій скриньці? Я хочу щось купити у вас.

Не зупиняючись, чоловік машинально засунув руку в скриньку, витяг якусь книжечку й подав мені. Я схопив її і сховав у кишеню. Поки я розстібав пальто й шукав гроші, чоловік завернув у якусь браму і зник, замкнувши її за собою. Я почув, як він важко прогупав спершу брукованим подвір'ям, далі дерев'яними сходами, потім усе затихло. Раптом і на мене налягла втома, я відчув, що вже дуже пізно і було б добре тепер опинитися вдома. Я пішов швидше і скоро добрався сонними вулицями передмістя до свого кварталу між давніми валами, де в чистих будинках за рядком плюща і латкою трави мешкали службовці й дрібні рантьє. Поминувши плющ, латку трави й ще невеличку ялину, я досяг вхідних дверей, намацав замок, тоді вимикач, тихенько пробрався повз засклені двері, повз лаковані шафи, вазони й відімкнув свою кімнату, свою уявну домівку, де на мене чекали крісло, груба, чорнильниця, коробка з фарбами, Новаліс і Достоєвський, так як на інших, розважніших людей, чекають мати чи дружина, діти, служниці, собаки й коти.

Скидаючи мокре пальто, я наткнувся на книжечку й витяг її з кишені. Це була тоненька брошурка, погано й на поганому папері надрукована, подібна до тих, що їх продають на ярмарках, як, наприклад: "Людина, що народилася в січні" чи "Як за тиждень стати на двадцять років молодшим".

Та коли я вмостився в кріслі й начепив окуляри, то здивовано, з раптовим відчуттям, що це знак долі, прочитав на палітурці брошурки такий заголовок: "Трактат про Степового Вовка. Не для всіх".

Я прочитав брошурку, не встаючи з крісла, і зацікавлення моє зростало від сторінки до сторінки. Ось що там було.

ТРАКТАТ ПРО СТЕПОВОГО ВОВКА

Не для всіх

Жив собі колись один чоловік на ім'я Гарі, прозваний Степовим Вовком. Він ходив на двох ногах, носив одяг і був людиною, та насправді все ж таки був саме степовим вовком. Він навчився чимало того, чого можуть навчитися здібні люди, і був досить розумний. Не навчився він тільки одного: бути вдоволеним собою і своїм життям. Цього він не вмів, був невдоволеною людиною. Мабуть, тому, що в глибині свого серця завжди знав (чи вважав, що знає), що він, власне, не людина, а вовк зі степу. Мудрі люди можуть сперечатися про те, чи він справді був вовком, чи, може, якимись чарами ще до свого народження був перетворений з вовка в людину, чи, може, народився людиною, але з вовчою душею і натурою, чи просто уявив себе вовком, чи повірив у це внаслідок якоїсь хвороби. Могло ж, наприклад, бути, що дитиною він мав дику, запальну вдачу, нікого не слухав, і його вихователі, намагаючись убити в ньому звіра, тим самим спонукали його уявити й повірити, що в ньому під тоненькою оболонкою доброзвичайності й людяності насправді ховається звір. Про це можна було б довго й цікаво розповідати, навіть написати книжки; але Степовому Вовкові це не дало б ніякої користі, бо йому було однаковісінько, чи вовка в ньому породили якісь чари, чи вчителева різка, чи це був тільки витвір його уяви. Для нього не мало ніякого значення, що інші люди думали про це і що він сам про це думав, адже так чи інакше, а вовк у ньому залишався.

Отже, Степовий Вовк мав дві натури — людську й вовчу; така була його доля, і, мабуть, це доля не така вже особлива й незвичайна. Кажуть, є багато людей, що мають у собі чимало собачого або лисячого, риб'ячого або зміїного, і це їм начебто не дуже заважає. В них мирно живуть людина й лис, людина й рибина, й ніхто нікому не завдає шкоди, навпаки — вони навіть допомагають одне одному. І багато людей, що домоглися в житті великих успіхів, завдячують їх більше лисові чи мавпі, ніж людині. Це всі знають.

А в Гарі було зовсім інакше — в ньому людина й вовк діяли кожен окремо, не тільки не допомагали одне одному, а й смертельно ворогували між собою, кожен робив другому лише кривду, а коли дві істоти однієї крові й однієї душі смертельно ворогують, життя їхнє стає пеклом. Але кожен із них мав свою долю, і в кожного вона була тяжка.

У нашого Степового Вовка виходило так, що він сьогодні почував себе вовком, а завтра людиною, як, мабуть, усі істоти з подвійною натурою, і коли він був вовком — людина в ньому весь час була насторожі, всьому давала свої присуди й оцінки, а коли був людиною, те саме робив вовк. Наприклад, коли Гарі як людина був сповнений чудових думок, шляхетних, гарних почуттів або робив так звані добрі вчинки, то вовк вишкірював зуби, реготав і з жорстоким глумом доводив йому, як не личить вся ця шляхетна комедія степовому звірові, вовкові, який у душі дуже добре знає, що йому належить робити: гасати самотою по степу, час від часу скуштувати свіжої крові чи погнатися за вовчицею; адже з погляду вовка кожен людський вчинок був страшенно кумедним, дурним, безглуздим і марнославним. Але те ж саме виходило, коли Гарі почував себе вовком і поводився, як вовк, коли він вишкірював зуби на всіх людей, палав ненавистю й ворожістю до них та до їхніх облудних манер і звичаїв. Тоді насторожі в ньому була людина, вона стежила за вовком, лаяла його, називала тварюкою і псувала йому всю радість від простого, здорового, дикого вовчого існування.

Такі були справи зі Степовим Вовком. Можна собі уявити, що життя в Гарі було не вельми веселе й щасливе. Але це не означає, що він був украй нещасний (хоч, звичайно, самому йому здавалося, що він справді вкрай нещасний, бо кожен вважає страждання, яке випало на його долю, найбільшим). Ні про кого з людей не можна сказати, що він украй нещасний. Навіть якщо хтось не має в собі вовка, це не означає, що він щасливий. До того ж і найнещасніша людина має в житті свої ясні хвилини, і серед піску та каміння часом розквітає скромна квіточка щастя. Так було і в Степового Вовка. Здебільшого він був дуже нещасний, це правда, і міг зробити нещасними й інших, якраз тих, кого він любив і хто його любив. Адже всі, хто його любив, завжди бачили його тільки з одного боку. Багато людей любили його як приємну, розумну й цікаву людину, а потім жахалися й розчаровувались, раптом виявивши в ньому вовка. А вони не могли його не виявити, бо Гарі, як і кожна істота, хотів, щоб його любили таким, як він був, і саме перед тими, чию любов він дуже цінував, не міг приховати, що він вовк. Були й такі, що любили в ньому саме вовка, саме його вільну, дику, неприборкану, небезпечну й сильну натуру, і вони потім теж дуже розчаровувались і жалкували, коли раптом виявлялося, що цей дикий, лютий вовк був ще й людиною, ще й прагнув доброти і ніжності, слухав Моцарта, читав вірші й плекав людські ідеали. Саме ці його знайомі найдужче розчаровувались і сердились: так Степовий Вовк свою двоїстість та внутрішній розлад вносив і в кожну чужу долю, тільки-но стикався з нею.

Отже, хто думає, що пізнав Степового Вовка й може уявити собі його жалюгідне, сповнене внутрішніх протиріч життя, той помиляється, він ще багато чого не знає. Не знає, що в житті Гарі були й винятки (оскільки не буває правил без винятку й оскільки за певних обставин один грішник миліший Богові, ніж дев'яносто дев'ять праведників), проблиски щастя, що він, часом як вовк, а часом як людина, міг вільно, спокійно дихати, думати й почувати, що навіть зрідка траплялися хвилини, коли вовк і людина вкладали між собою мир і так добре вживалися, що не тільки один спав, поки другий був на чатах, а й обидва підтримували один одного, додавали один одному сили. Як усюди в світі, в його житті теж інколи, здавалося, все звичне, буденне, відоме, правильне ставило собі за мету просто на секунду перепочити, урватися й поступитися місцем незвичайному, диву, благодаті. Хтозна, може, ці короткі, рідкісні хвилини щастя скрашували гірку долю Степового Вовка, врівноважували його страждання, чи, може, навіть цих кілька годин великої втіхи виправдовували всі муки і були більше ніж достатньою винагородою за них, — це, знову ж таки, питання, над яким на дозвіллі можна думати скільки завгодно. Степовий Вовк також думав над ним і тільки змарнував час.

У зв'язку з цим треба сказати ще одне: є багато людей, схожих на Гарі, особливо серед митців, усі вони мають у собі дві істоти, дві душі, в них є Божа й диявольська основа, тече материнська й батьківська кров, хист до щастя й хист до страждання в них живуть поряд у складному плетиві ворожнечі й миру, як вовк і людина в Гарі. І ці люди дуже неспокійної долі часом у ясну хвилину свого життя відчувають таку глибоку, невимовну втіху, піна їхнього короткого щастя інколи здіймається так високо над морем страждання, розбризкується такими яскравими, сліпучими бризками, що ці миттєві спалахи зворушують і зачаровують інших людей. Так само, як коштовна скороминуща піна щастя над широким морем страждання, постають і всі твори мистецтва, в яких окрема людина-страдник підіймається так високо над своєю долею, що її щастя променіє, мов зірка, і всім, хто її бачить, вона здається вічною, здається втіленням їхньої власної мрії про щастя. Хоч би як ми називали вчинки і твори цих людей, самі вони, власне, взагалі не живуть, тобто їхнє життя не має чіткої функції і форми, вони не герої, митці чи мислителі, як інші бувають суддями, лікарями, шевцями чи вчителями, їхнє життя — це невпинний страдницький рух і горіння, воно нещасливе, сповнене тяжких внутрішніх протиріч, страшне й не має сенсу, якщо не вважати сенсом саме ті рідкісні переживання, дії, думки і твори, які спалахують над хаосом такого життя.