Сто років самотності - Сторінка 14
- Габріель Гарсіа Маркес -Ауреліано не визнав це за поважну перешкоду. Він, мовляв, чекав так довго, що тепер готовий чекати скільки завгодно, доки наречена дійде віку, коли зможе стати матір'ю.
Відновлену гармонію порушила тільки смерть Мелькіадеса. Хоч саму подію можна було завбачити, проте супутні обставини виявились несподіваними. Через кілька місяців після повернення у Мелькіадеса почали виявлятися ознаки постаріння, яке розвивалося так швидко й незворотно, що незабаром він перетворився на одного з отих нікому не потрібних дідів, котрі, мов тіні, бродять кімнатами, насилу тягаючи ноги й голосно розводячись про кращі минулі часи; ніхто про цих старих не піклується, про них навіть не згадують, аж доки знайдуть якогось ранку мертвими в постелі. Спочатку Хосе Аркадіо Буендіа, захопившись такою новиною, як даґеротипія, та пророцтвами Нострадамуса, допомагав Мелькіадесові в його справах. Та згодом чимраз частіше залишав цигана на самого себе, бо спілкуватися з ним ставало щодалі важче. Мелькіадес сліпнув і глухнув; здавалося, він плутав співрозмовників з людьми, яких знав у давно минулі історичні епохи, а на запитання відповідав незрозумілою мішаниною з різних мов. Тиняючись будинком, він промацував перед собою повітря, хоч рухався серед речей з незбагненною спритністю, неначе був обдарований інстинктом орієнтації, що спирався на близькі передчуття. Одного разу він забув вставити штучні зуби, покладені на ніч у склянку з водою біля ліжка, і відтоді більше не послуговувався ними. Коли Урсула вирішила розширити будинок, то загадала вибудувати для Мелькіадеса окрему кімнату біля майстерні Ауреліано, якнайдалі від домашньої товкотнечі й шуму, з великим світлим вікном і етажеркою, на якій власноручно розмістила запорошені й поточені шашелем циганові книжки, крихкі аркуші паперу, списані незрозумілими знаками, та склянку з штучними зубами, де вже пустили корінці якісь водорості з маленькими жовтими квіточками. Нове місце, видно, припало Мелькіадесові до вподоби, бо він перестав з'являтися навіть у їдальні. Його можна було зустріти тільки в майстерні Ауреліано, де він просиджував годинами, списуючи таємничими карлючками привезені колись пергаменти, які були ніби зроблені з чогось твердого й сухого і розшаровувались, як листове тісто. В майстерні він з'їдав і їжу, що її двічі на день приносила Вісітасьйон, — а втім, останнім часом у старого пропав апетит, він їв тільки овочі, через що невдовзі прибрав властивого вегетаріанцям кволого вигляду. Шкіра в нього покрилася ніжною пліснявою, схожою на ту, що росла на допотопному жилеті, якого він ніколи не скидав, віддих був смердючий, як у сплячої тварини. Ауреліано, заглиблений у складання віршів, врешті-решт перестав помічати його, та одного разу в бурмотінні Мелькіадеса він уловив ніби щось осмислене й став прислухатися. Єдине, що він спромігся вирізнити з заплутаного незрозумілого мимрення, було настирливе, як стукіт молотка, раз у раз повторюване слово: "рівнодення", "рівнодення", "рівнодення", — та ще ім'я — Олександр фон Гумбольдт[5]. Аркадіо досяг трохи кращих успіхів у спілкуванні з циганом, коли став допомагати Ауреліано в ювелірній справі. Мелькіадес озивався на його спроби зав'язати розмову і часом казав цілі фрази іспанською, тільки вони не мали ніякого стосунку до навколишньої дійсності. Проте якось увечері старого охопило хвилювання. Мине багато років і, стоячи біля стіни перед розстрілом, Аркадіо згадає, як, весь тремтячи, Мелькіадес прочитав йому кілька сторінок своїх незбагненних записів, яких Аркадіо, звісно, не зрозумів і які, однак, прочитані співучим голосом, видались йому покладеними на музику енцикліками[6]. Скінчивши, Мелькіадес усміхнувся, вперше за довгий час, і мовив по-іспанськи: "Коли я вмру, то нехай у моїй кімнаті три дні палять ртуть". Аркадіо переказав ці слова Хосе Аркадіо Буендіа, який хотів домогтися від цигана додаткових пояснень, але дістав усього лиш коротку відповідь: "Я досяг безсмертя". Коли віддих Мелькіадеса зробився смердючим, Аркадіо почав щочетверга вранці водити старого купатися до річки, і справа ніби пішла на ліпше. Мелькіадес роздягався і йшов у воду разом з хлопчаками, загадкове почуття орієнтації допомагало йому обходити глибокі й небезпечні місця. "Усі ми вийшли з води", — якось зауважив він.
Час минав, і ніхто не бачив Мелькіадеса в домі, хіба тільки тієї ночі, коли він із зворушливим старанням намагався полагодити піанолу, та щочетверга, коли він виряджався з Аркадіо на річку, несучи під рукою висушений гарбуз і шматок пальмового мила, загорнуті в рушник. І от одного четверга, перед тим як Аркадіо покликав Мелькіадеса купатися, Ауреліано зачув, що старий бурмоче: "Я помер від малярії в болотах Синґапура". Цього разу, заходячи в воду, Мелькіадес повернув не туди, куди слід, і його знайшли аж назавтра, кількома кілометрами нижче за течією: він лежав на мілководді в світлому затоні, а до його живота прилип шматочок курячого посліду. Незважаючи на заперечення обуреної Урсули, яка плакала за циганом дужче, ніж за рідним батьком, Хосе Аркадіо Буендіа заборонив ховати тіло. "Мелькіадес безсмертний, — сказав він, — до того ж сам відкрив формулу воскрешення з мертвих". Потім роздмухав давно занедбане горно й поставив на нього казанок із ртуттю, щоб кипіла біля трупа, який став поволі вкриватися синіми пухирями. Дон Аполінар Москоте зважився нагадати, що непохований потопельник становить небезпеку для громадського здоров'я. "Анітрохи — адже він живий", — відказав Хосе Аркадіо Буендіа й далі обкурював того парами ртуті рівно сімдесят дві години; на той час труп уже почав лопатись, як синювато-біла брунька, з тонким посвистом і тлінним смородом на всю оселю. І лише тоді Хосе Аркадіо Буендіа дозволив поховати його, але не сяк-так, а з усіма почестями, належними найбільшому добродійникові Макондо. Це був перший і найвелелюдніший похорон у місті, що його — і то не набагато — перевищить через сто років похоронний карнавал на вшанування пам'яті Великої Мами[7]. Цигана опустили в могилу, викопану посеред пустирища, призначеного для цвинтаря, й написали на кам'яній плиті єдине, що було відомо про нього: МЕЛЬКІАДЕС. Потому, як заведено, пильнували дев'ять днів. Скориставши з безперервної товкотнечі в патіо, де пили каву, розповідали анекдоти й грали в карти, Амаранта вибрала хвилинку й освідчилася в коханні П'єтро Креспі, що кілька тижнів перед тим оголосив про свої заручини з Ребекою й тепер лаштував маґазин музичних інструментів і заводних іграшок там, де колись араби міняли дрібнички на папуг, — на місці, відомому в народі під назвою "вулиця Турків". Італієць, чиї лискучі, мовби полаковані кучері, викликали в жінок непереборне бажання зітхнути, поставився до Амаранти, як до розпещеної дівчинки, що її не варто сприймати надто серйозно.
У мене є молодший брат, — відповів він їй. — Він приїде допомагати мені в магазині.
Амаранта відчула себе приниженою і з уїдливою злістю відповіла йому, що вирішила будь-що перешкодити сестриному весіллю, навіть якби довелося для цього покласти на порозі будинку свій власний труп. Вражений цією погрозою, П'єтро Креспі не зміг утриматися від спокуси розповісти про неї Ребеці. Отож до поїздки Амаранти, що весь час відкладалася через обтяженість Урсули, підготувалися менше ніж за тиждень. Амаранта не опиралась, але, прощаючися з Ребекою, шепнула їй на вухо:
Не радій марно. Хай мене завезуть хоч на край світу, я однаково знайду спосіб розладнати твоє весілля — готова навіть убити тебе.
Через відсутність Урсули й невидиму присутність Мелькіадеса, який і далі робив загадкові прогулянки кімнатами, будинок тепер видавався величезним і порожнім. Ребеці було доручено пильнувати господарство, а індіанка порядкувала в пекарні. Увечері, коли з'являвся П'єтро Креспі, поширюючи довкола себе свіжий запах лаванди і неодмінно з подарунком — якою-небудь заводною іграшкою — в руках, наречена приймала його в головній вітальні, порозчинявши навстіж усі вікна й двері, щоб уберегти себе від пересудів. Та остороги були зайві: італієць поводився так шанобливо, що не смів доторкнутися навіть до руки дівчини, котра менш ніж через рік мала стати його дружиною. Потроху будинок наповнився чудовими дрібничками. Заводні танцівниці, маври-акробати, клоуни-барабанщики, коники-стрибунці — вся ця багата механічна фауна, принесена П'єтро Креспі, розвіяла печаль, що терзала Хосе Аркадіо Буендіа від дня смерті Мелькіадеса, й повернула його знову в той час, коли він захоплювався алхімією. Він оселився в раю, повному вительбушених звірят та розібраних механізмів, які намагався вдосконалити, надавши їм вічного руху на основі принципу дії маятника. Ауреліано закинув роботу в майстерні й узявся навчати малу Ремедіос читати й писати. Спершу дівчинка віддавала перевагу своїм лялькам над цим чужим чоловіком, який приходив щовечора й з чиєї вини її відривали від іграшок, мили, гарно вбирали й усаджували у вітальні. Але терпіння й відданість Ауреліано зрештою скорили її до такої міри, що вона проводила з ним довгі години, вивчаючи літери й малюючи в зошиті кольоровими олівцями будиночки, корів у оборах та повтикувані жовтими променями круглі сонця, що сідали за горби.
Нещасливою почувалася сама тільки Ребека: вона не могла забути Амарантової погрози. Ребека знала вдачу сестри, її зарозумілий дух, і боялася лютої помсти. Вона по кілька годин просиджувала в купальні, смоктала пальця й одчайдушним зусиллям волі притлумлювала в собі бажання знову почати їсти землю. Шукаючи порятунку від своїх тривог, вона покликала Пілар Тернеру, щоб та почитала їй на картах майбутнє. Після цілої низки невизначених фраз Пілар Тернера прорекла:
Не матимеш щастя доти, аж поки твої батьки не будуть поховані.
Ребеку пройняв дрож. Ніби пригадуючи давній сон, вона побачила себе зовсім малесенькою дівчинкою на порозі будинку Буендіа зі скринькою, дерев'яною гойдалкою і мішком, що про його вміст вона так ніколи й не дізналася. Згадала лисого пана, зодягненого в полотняний костюм і з золотою запонкою на комірі сорочки й зовсім не схожого на чирвового короля. Згадала дуже молоду й дуже гарну жінку з теплими духмяними руками, що не мали нічого спільного з ревматичними пальцями чирвової дами; жінка прикрашала її волосся квітами, щоб повести гуляти ввечері зеленими вулицями міста.
Не розумію, — сказала Ребека.
Пілар Тернера здавалася збентеженою.
Я теж не розумію, але саме так кажуть карти.
Ребеку настільки занепокоїло туманне пророцтво, що
вона розповіла про нього Хосе Аркадіо Буендіа; той вичитав їй за віру в карти, але сам відразу ж непомітно заходився нишпорити по скринях та шафах, пересувати меблі й піднімати дошки підлоги, шукаючи мішок із кістками.
Пам'ятав, ніби не бачив мішка від часу перебудови будинку.