Сто років самотності - Сторінка 26

Народ урочисто сповіщали про будь-який успіх лібералів, але полковник Ауреліано Буендіа вимірював на картах дійсний масштаб цих перемог і пересвідчувався, що його переможне військо чимдалі глибше заходить у сельву, і, обороняючись від малярії та москітів, рухається в напрямку, протилежному дійсності. "Ми втрачаємо час, — скаржився він своїм офіцерам. — І далі втрачатимемо його, поки оті запроданці від партії виканючують собі тепленькі місця в конгресі". Під час безсонних ночей, лежачи горілиць у гамаку, почепленому в тій самій кімнаті, де він нещодавно дожидав розстрілу, полковник Ауреліано Буендіа уявляв собі цих зодягнених у чорне законників, які виходять із президентського палацу на крижаний холод рано-вранці, підіймають до вух коміри пальт, потирають руки, шепочуться й мерщій утікають до похмурих нічних кав'ярень, аби обговорити, що насправді мав на увазі президент, сказавши "так", або що він мав на увазі, сказавши "ні", чи навіть обмізкувати, що думав президент, сказавши зовсім протилежне тому, що думав; а тим часом він, полковник Ауреліано Буендіа, в тридцятип'ятиградусну спеку відганяє москітів, відчуваючи, як невблаганно наближається той страшний світанок, коли він буде змушений дати своїм військам наказ кинутися в море.

Однієї такої перейнятої сумнівами й ваганнями ночі, зачувши голос Пілар Тернери, яка співала з солдатами на подвір'ї, він попросив її поворожити на картах. "Бережи рота, — оце й усе, що вдалося дізнатися Пілар Тернері після того, як вона тричі розклала й зібрала карти. — Не можу сказати, що воно означає, але попередження дуже ясне: бережи рота". А через два дні хтось дав одному з ординарців чашку кави без цукру, він передав її другому ординарцеві, а той — третьому, і так — з рук в руки — її нарешті занесли до кабінету полковника Ауреліано Буендіа. Полковник кави не просив, та вже як принесли — випив. Кава містила дозу отруйного горіха, достатню, щоб убити коня. Коли нещасного принесли додому, його м'язи затверділи, зведені корчами, язик був висолоплений. Урсула врятувала сина від смерті. Очистивши йому шлунок блювотними засобами, загорнула в нагріті плюшеві ковдри і два дні годувала яєчними білками, поки в змученому тілі відновилася нормальна температура. На четвертий день він був поза небезпекою. Скоряючись рішучим вимогам Урсули та офіцерів, він пролежав у ліжку ще тиждень. І тільки тоді дізнався, що його віршів не спалено. "Я не хотіла поспішати, — пояснила Урсула. — Коли того вечора я пішла розпалювати піч, то сказала собі: краще зачекати, поки принесуть його мертвого". В тумані тяжкого одужування, оточений запорошеними ляльками Ремедіос, полковник Ауреліано Буендіа перечитував свої рукописи й пригадував усі вирішальні хвилини свого життя. І знову почав писати вірші. Протягом довгих годин хвороби, забувши на якийсь час про мінливості безперспективної війни, він розіклав на складові частини й заримував досвід, здобутий на грані смерті. І тоді його думки зробилися такі ясні, що він міг читати їх зліва направо й навпаки. Якось увечері він запитав полковника Герінельдо Маркеса:

Скажи мені, друже, за що ти воюєш?^

За те, за що й належить, друже, — відповів полковник Герінельдо Маркес, — за велику партію лібералів.

От щасливий, — зауважив полковник Ауреліано Буендіа. — А ось я лиш тепер усвідомив, що воюю через свою гординю.

Це кепсько, — кинув полковник Герінельдо Маркес.

Його стурбованість потішила полковника Ауреліано

Буендіа.

Звісно, — сказав він. — Та це краще, ніж зовсім не знати, за що воюсш. — Подивився товаришеві в очі, всміхнувся й додав: — Або воювати, як ти, за щось таке, що ні для кого нічого не означає.

Гордість не дозволяла йому зв'язатися з повстанськими загонами всередині країни доти, доки вожді ліберальної партії не відмовляться привселюдно від своєї заяви, що полковник Ауреліано Буендіа — розбійник. Бо він знав: варто лише поступитися себелюбством, як зачароване коло війни буде розірвано. Під час хвороби випала нагода добре над усім поміркувати. Він умовив Урсулу, щоб вона віддала йому свої заощадження і решту дідового золота із заповітної скриньки, потім призначив полковника Герінельдо Маркеса цивільним та військовим правителем Макондо і відбув з міста налагодити зв'язки з повстанцями всередині країни.

Полковник Герінельдо Маркес не тільки був найбільш довіреною особою полковника Ауреліано Буендіа — Урсула приймала його, як рідного сина. Лагідний, сором'язливий, делікатний від природи, він, однак, краще почував себе в бою, аніж у кабінеті правителя. Політичним радникам було за іграшки збити його з пантелику, завівши в теоретичні лабіринти. Зате він зумів створити в Макондо ту атмосферу сільського тихомир'я, в якій полковник Ауреліано

Буендіа мріяв померти на старості літ, виготовляючи золотих рибок. Хоч полковник Герінельдо Маркес і мешкав у своїх батьків, проте двічі або й тричі на тиждень обідав в Урсулиному будинку. Він навчив Ауреліано Хосе поводження зі зброєю та військової справи і, з дозволу Урсули, поселив хлопця на кілька місяців до казарми, щоб зробити з нього чоловіка. Колись давно, бувши ще майже хлопцем, Герінельдо Маркес освідчився в коханні Амаранті. Але вона була так захоплена своєю неподільною любов'ю до П'єтро Креспі, що тільки посміялася з цього. Герінельдо Маркес вирішив чекати. Якось, сидячи в тюрмі, він послав Амаранті цидулку з проханням вишити на дюжині батистових хусточок ініціали його батька. До цидулки він приклав гроші. Через тиждень Амаранта принесла йому в тюрму вишиті хусточки разом з грошима, і вони проговорили кілька годин, згадуючи минуле. "Коли я вийду звідси, то одружуся з тобою", — сказав їй Герінельдо Маркес на прощання. Амаранта засміялася, але, навчаючи дітей читати, думала відтоді про нього, і їй захотілося оживити в собі до полковника ту юну пристрасть, яку почувала до П'єтро Креспі. Щосуботи — це був день побачення з в'язнями — вона заходила до батьків Герінельдо Маркеса і разом з ними йшла до тюрми. Однієї такої суботи Урсула застала дочку на кухні — Амаранта чекала, поки спечуться бісквіти, щоб відібрати найкращі й загорнути в спеціально вишиту серветку. Урсула була дуже здивована.

Іди за нього заміж, — порадила вона. — Хтозна, чи ти ще зустрінеш таку людину.

Амаранта скривилася з удаваною відразою й відказала:

Дуже мені треба ловити чоловіків. Я несу Герінельдо бісквіти, бо мені просто шкода бідолаху: рано або пізно його розстріляють,

Амаранта мовила ці слова зовсім бездумно, але саме тоді уряд офіційно заявир таке: полковника Герінельдо Маркеса буде розстріляно, якщо війська бунтівників не здадуть Ріоачу. Побачення з в'язнями було припинено. Амаранта замкнулася й заливалася слізьми, пригнічена усвідомленням провини, схожим на те, яке мучило її після смерті Ремедіос: виходило так, ніби її нерозважні слова вже вдруге накликали смерть. Мати втішила її. Вона запевнила, що полковник Ауреліано Буендіа неодмінно щось придумає, аби перешкодити розстрілові, та ще й пообіцяла, що по закінченні війни сама подбає про те, як запопасти Герінельдо Маркеса. Урсула виконала свою обіцянку раніше визначеного терміну. Коли Герінельдо Маркес знову завітав до них, наділений високим званням цивільного й військового правителя, вона зустріла його, мов рідного сина, оповила тонкими лестощами, намагаючися затримати якнайшвидше, й від усієї душі й серця благала Бога зробити так, щоб він згадав про свій намір одружитися з Амарантою. Певно, Урсулині молитви було почуто. У ті дні, коли полковник Герінельдо Маркес приходив у дім Буендіа обідати, він залишався потім у ґалереї з бегоніями грати в шашки з Амарантою. Урсула приносила їм каву з молоком та бісквіти й пильнувала, щоб діти їх не турбували. Амаранта щиро силкувалася роздмухати у власному серці вкритий попелом забуття жар своєї юної пристрасті. З хвилюванням, яке щодень робилося чимраз нестерпніше, чекала вона тепер на полковника Герінельдо Маркеса, щоб пообідати з ним та пограти ввечері в шашки, — і в товаристві цього вояка з сумним поетичним ім'ям[13], чиї пальці ледь помітно тремтіли, пересуваючи шашки, час злітав, мов на крилах. Але того дня, коли полковник Герінельдо Маркес ще раз висловив їй свій намір одружитися з нею, вона знову відмовила йому.

Я ні за кого не піду, — відказала Амаранта, — а тим паче за тебе. Ти так любиш Ауреліано, що ладен одружитися зі мною тільки тому, що не можеш одружитися з ним.

Полковник Герінельдо Маркес був чоловік терплячий.

Я вперто проситиму твоєї руки, — мовив він. — Рано або пізно я тебе умовлю.

І далі відвідував Урсулин будинок. Замкнувшись у своїй кімнаті, притлумлюючи потаємний плач, Амаранта затикала вуха пальцями, щоб не чути голосу претендента на її руку, який розповідав Урсулі останні новини про війну; дарма що Амаранта вмирала від бажання бачити свого залицяльника, вона все ж знаходила в собі силу не вийти до нього.

На ту пору в полковника Ауреліано Буендіа було ще вдосталь вільного часу, щоб кожні два тижні посилати в Макондо докладний звіт про хід справ. Але Урсулі він написав тільки один раз — десь через вісім місяців після свого від'їзду. Спеціальний кур'єр привіз конверт із сургучевою печаткою, де лежав аркуш паперу, на якому було написано каліграфічним почерком полковника: "Бережіть тата — він скоро помре". Урсула занепокоїлася. "Якщо вже Ауреліано таке каже, то він знає". І попросила, щоб їй допомогли перенести Хосе Аркадіо Буендіа до спальні. Той не тільки був такий самий важкий, як і доти, але й протягом багатьох років сидіння під каштаном виробив у собі здатність збільшувати, за бажанням, свою вагу настільки, що цього разу семеро чоловіків не могли підняти його з лавки і були змушені волокти до ліжка. Міцний запах квітучого каштана, грибів і давньої вогкості просякнув повітря спальні, коли ним став дихати цей здоровенний, обпалений сонцем і вимочений дощами дідуган. Назавтра його постіль виявилася порожньою. Обшукавши всі кімнати, Урсула врешті-решт знайшла свого чоловіка знову під каштаном. Тоді його прив'язали до ліжка. Хоча Хосе Аркадіо Буендіа зберіг свою давню силу, він не вчинив опору. Йому було про все байдуже. Коли він і вернувся під каштан, то не тому, що свідомо хотів цього, а через те, що його тіло звикло до одного місця.