Сто років самотності - Сторінка 6

Він заприсягся, що піде за нею хоч на край світу, однак дещо пізніше — коли владнає свої справи, і відтоді вона вже й стомилася ждати його, дарма що карти повсякчас випадали на чоловіків, високих і низеньких, білявих і чорнявих, які мали прибути до неї — той суходолом, той морем, той за три дні, той за три місяці, а той за три роки. Поки вона отак чекала, її стегна втратили силу, а груди — пружність, вона відзвичаїлась від пестощів, але зберегла нерозтрачений шал свого серця.

В нестямному захваті від цієї чудесної іграшки Хосе Аркадіо тепер вирушав щоночі шукати її в лабіринті кімнати. Одного разу двері виявилися замкнутими, і він заходився стукати, знаючи, що коли вже набрався відваги стукнути один раз, то стукай до останку. Після нескінченного чекання вона таки відчинила йому. Вдень, падаючи з ніг від недосипання, він потай тішився спогадами про минулу ніч. Та коли Пілар Тернера заходила до них, весела, безтурботна, балакуча, йому не доводилося докладати ніяких зусиль, щоб приховати своє хвилювання: ця жінка, чий дзвінкий сміх полохав голубів у дворі, не мала нічого спільного з тією невидимою силою, яка навчила його тамувати подих і лічити удари свого серця, а також допомогла зрозуміти, чому чоловіки бояться смерті. Він так заглибився в свої переживання, аж навіть не збагнув, чому всі зраділи, коли його батько і брат повідомили, що їм нарешті пощастило розкласти металевий осад і видобути з нього Урсулине золото.

Вони справді досягли цього після багатьох днів упертих і складних дослідів. Урсула була щаслива і навіть склала дяку Богові за те, що він винайшов алхімію; мешканці села натовпились у лабораторію, де їх частували коржиками з гуайявовим варенням з нагоди звершеного чуда, а Хосе Аркадіо Буендіа показував усім тиґель з вивільненим золотом, і вигляд у нього був такий, немовби то він сам створив те золото. Отак, показуючи його по черзі кожному, він зрештою підійшов до свого старшого сина, котрий останнім часом майже не потикався до лабораторії, підніс хлопцеві до очей суху жовту золу й спитав: "Ну, то на що воно схоже?"

Хосе Аркадіо щиро відповів:

— На собаче лайно.

Батько вдарив сина по губах тильним боком долоні та з такою силою, аж у Хосе Аркадіо потекла з рота кров, а з очей — сльози. Тієї ночі, знайшовши навпомацки в темряві пляшечку з ліками й вату, Пілар Тернера приклала до опуху компрес із арніки й зробила все, чого хотілося Хосе Аркадіо, та так, щоб ніщо його не непокоїло, одне слово, кохала уволю, не завдавши болю. Усе це зблизило їх настільки, що за якусь хвильку, самі того не зауваживши, вони вперше стали тихо розмовляти.

Я хочу бути тільки з тобою, — шепотів він. — Цими днями я всім усе розповім і покладу край цим хованкам.

Вона не намагалася відтворити його.

Ото було б добре, — схвально мовила вона. — Коли ми будемо тільки вдвох, то засвітимо лампу, щоб бачити одне одного, і я зможу кричати, що мені заманеться, і нікого це не обходитиме, а ти зможеш шепотіти мені на вухо всілякі дурниці, які тобі тільки навернуться на думку.

Оця розмова, їдуча злоба проти батька і певність того, що незаконне кохання однаково належатиме йому, сповнили Хосе Аркадіо спокійною відвагою. Отож, без усякої підготовки, він розповів про все братові.

Спершу малий Ауреліано зрозумів лише, що любовні пригоди його брата дуже ризиковані й загрожують тому страшною небезпекою, бо не втямив, що саме так невідпорно вабить брата. Та потроху він також перейнявся тривожним братовим хвилюванням. Він примушував Хосе Аркадіо розповідати найменші подробиці, переймався його стражданнями і втіхами, почувався наляканим і щасливим. Тепер він чекав повернення брата, не засинаючи до світання, без кінця перевертаючись на своїй самотній постелі, мов на ложі з розжареного вугілля, а далі вони розмовляли, поки наставала пора вставати, і невдовзі обидва поринули в якийсь напівдрімотний стан, сповнились однаковою відразою і до алхімії, і до батькової вченості, й замкнулися кожен у своїй самотності. "Хлопці ходять, мов оглашенні, — казала Урсила. — Напевно, у них глисти". І вона наколотила огидного пійла з розтертого на порошок мексиканського чаю. Обидва випили ці ліки з несподіваним стоїцизмом і того дня одинадцять разів одночасно сідали на горщики, вивергаючи з себе рожевуватих паразитів, яких вони показували всім з великою радістю, адже дістали можливість заморочити Урсулі голову щодо причини їхньої неуважливості й млявості. Ауреліано не тільки розумів, але й сприймав як свої власні братові турботи й переживання. Якось, коли брат детально описував йому механізм кохання, він урвав його запитання: "А що ти тоді відчуваєш?" Хосе Аркадіо, не довго думаючи, відповів:

— Щось таке, як землетрус.

Одного січневого дня, у четвер о другій годині ночі, народилася Амаранта. Преше ніж пустити когось до кімнати, Урсула уважно оглянула дитину. Дівчинка була легка й вертлява, мов ящірка, але все у неї було людське. Ауреліано дізнався про подію, тільки коли зауважив, що будинок повен людей. Скориставшися з метушні, він вирушив на пошуки брата, якого не було в ліжку від одинадцятої години ночі, і зробити це він вирішив так зненацька, що навіть не встиг подумати, як йому витягти Хосе Аркадіо зі спальні Пілар Тернери. Кілька годин бродив він довкола будинку, викликаючи брата умовним свистом, доки зрештою наближення світанку не змусило його вернутися додому. В материній кімнаті він побачив Хосе Аркадіо: з виразом цілковитої невинності на обличчі брат бавив новонароджену сестричку.

Не минуло ще й сорока днів після Урсулиних пологів, як знову з'явилися цигани. Це були ті самі фіґлярі й жонглери, які приносили лід. Дуже швидко виявилося, що, на відміну від Мелькіадесового племені, ці були не провісники прогресу, а просто торговці видовищами. Навіть тоді, коли вони принесли лід, вони показували його не як щось таке, з чого можна мати пожиток, а просто як цирковий атракціон. Цього разу, крім багатьох інших чудес, цигани принесли з собою летючу мату. Але показували її не як вагомий внесок у розвиток засобів сполучення, а просто як забавку. Люди, звісно, видобували свої останні золоті монетки, щоб пронестися над дахами селища. Під захистом чарівної безкарності, що виникла через загальний безлад, Хосе Аркадіо й Пілар тішилися повною свободою. Загубившись у натовпі, вони почувалися щасливими й навіть почали підозрювати, що кохання може бути глибшим і врівноваженішим почуттям, аніж невгамовне, проте скороминуще блаженство їхніх потаємних ночей. Однак Пілар звела нанівець увесь той чар. Розпалена захватом, що його викликало в Хосе Аркадіо її товариство, вона, врахувавши обставини того дня, подумала, ніби все це й справді так, і з одного маху звалила йому на голову цілий всесвіт. "Отепер ти справжній чоловік", — заявила вона. А що він не зрозумів, куди вона хилить, пояснила йому по складах:

— У те-бе бу-де син.

Кілька днів по тому Хосе Аркадіо не зважувався й носа виткнути з дому. Досить було йому зачути заливчастий сміх Пілар на кухні, які він негайно втікав до лабораторії, де, з Урсулиного благословення, знову завзято провадилися досліди з алхімії. Хосе Аркадіо Буендіа радо вітав повернення блудного сина й утаємничив його в пошуки філософського каменя, за які нарешті взявся. Якось увечері брати захоплено дивилися на летючу мату, що майнула повз вікно лабораторії з циганом-водієм і кількома сільськими хлопцями, які вітально помахали братам рукою, але Хосе Аркадіо Буендіа навіть не повернувся до вікна. "Нехай собі бавляться, — зауважив він. — Ми літатимемо куди краще за них — науковими засобами, а не на якійсь жалюгідній підстилці". Попри свій удаваний інтерес до філософського каменя, Хосе Аркадіо так ніколи й не збагнув його могуті, бо для нього він був якоюсь недбало видутою пляшкою, та й годі. Хлопцеві незмога було втекти від гнітючих думок. Він утратив апетит і сон, занудив світом, як це бувало з його батьком після невдачі з якимсь новим задумом; пригнічений настрій сина так впадав в очі, що Хосе Аркадіо Буендіа звільнив його від обов'язків у лабораторії, вирішивши, що син бере алхімію надто близько до серця. Зате Ауреліано зрозумів, що братове горе не має нічого спільного з пошуками філософського каменя, однак йому не вдавалося вирвати у Хосе Аркадіо бодай якесь зізнання. Брат утратив свою колишню відвертість. Доти приязний і товариський, він тепер зробився замкнутий і ворожий. Прагнучи самотності, отруєний їдкою злобою до цілого світу, він якось уночі знову покинув своє ліжко, однак до Пілар Тернери не пішов, а затесався в натовп довкола циганських наметів. Походивши серед різних хитромудрих атракціонів і жодним із них не зацікавившись, він зауважив дещо не виставлене на огляд: молоденьку циганочку, майже дівчинку, що аж гнулася від ваги скляного намиста, — гарнішої од неї Хосе Аркадіо зроду не бачив. Дівчина стояла в гурті, який споглядав сумне видовище — людину, перетворену в змію, бо не слухалась батьків.

Хосе Аркадіо навіть не глянув туди. Поки натовп розпитував людину-змію про сумні подробиці її історії, хлопець проштовхнувся крізь юрбу до першого ряду, де набачив циганку, й став за нею. Потім притиснувся до дівчини. Та спробувала відхилитись, але Хосе Аркадіо ще дужче притиснувся. І тоді вона відчула його. Прикипіла до місця, затремтівши з подиву й переляку, не ймучи собі віри, і врешті-решт озирнулася на нього з боязкою усмішкою. Цієї хвилі двоє циган запхнули людину-змію в клітку й віднесли до намету. Циган, що супроводив поясненнями видовище, оголосив:

— А зараз, пані й панове, ми покажемо вам страшний номер — жінку, якій щоночі о тій самій годині сто п'ятдесят років поспіль рубатимуть голову на кару за те, що бачила таке, чого не повинна була бачити.

Хосе Аркадіо й дівчина не були присутні при відтинанні голови. Вони пішли до намету, де цілувалися, охоплені невідпорним бажанням, і водночас сюядали з себе одяг. Циганка звільнилася від своїх надягнених один на другий корсажів, від численних спідниць із пожовклого мережива, від непотрібного дротяного корсета, від тягаря намиста й перетворилася, так би мовити, в ніщо. Ця миршава жабка з недорозвиненими груденятами й худющими ніжками, що видавалися тоншими за руки Хосе Аркадіо, виказала однак рішучість і запал, якими надолужувала свою тендітність.