Сто років самотності - Сторінка 66

Ця думка видалася всім такою знадливою, що сам алькад зголосився сповістити про лотерею особливим указом; продавалися квитки по сто песо, їх купували вскладчину, утворюючи з цією метою компанії, і не минуло й тижня, як усе було розкуплено. Увечері після розігрування щасливці влаштували бучне свято, яке трохи нагадувало гамірливі свята минулих років, коли процвітала бананова компанія, і Ауреліано Другий востаннє грав на акордеоні забуті мелодії пісень Франсіско Людини, однак співати ці пісні він уже не міг.

Через два місяці Амаранта Урсула від'їхала до Брюсселя. Ауреліано Другий віддав дочці не тільки виручку від незвичайної лотереї, але й усе, що йому вдалося заощадити за останні місяці, а також невелику суму від продажу піаноли, клавікордів та інших старих пожитків, які вже всім набридли. За його розрахунками, цих грошей мало вистачити на весь час навчання, невідомо було тільки одне — чи залишиться на дорогу назад. Фернанда, обурена до глибини душі думкою, що Брюссель розташований так близько від гріховного Парижа, вперто опиралася доньчиній поїздці, але її заспокоїв рекомендаційний лист падре Анхеля, адресований до пансіону юних католичок, який утримували черниці і в якому Амаранта Урсула обіцяла жити до кінця навчання. Крім того, священик розшукав групу францисканських черниць, котрі їхали до Толедо, і ті погодились узяти дівчину з собою, а в Толедо знайти їй надійних супутників аж до Брюсселя. Поки з цього приводу велося жваве листування, Ауреліано Другий з допомогою Петри Котес готував Амаранту Урсулу в дорогу. На той вечір, коли її речі лежали спаковані в одній зі скринь, де колись зберігався Фернандин посаг, усе було так добре продумано, що майбутня студентка вже знала напам'ять: в яких сукнях і вельветових туфлях вона перепливатиме Атлантику та де лежать блакитне вовняне пальто з мідними ґудзиками і сап'янові черевички — в них їй належало сходити на берег. Вона твердо знала, як їй треба ступати, йдучи трапом на борт корабля, щоб не впасти в воду; знала, що ні під яким приводом не повинна розлучатися з черницями, а свою каюту може залишати тільки для того, щоб попоїсти, та що у відкритому морі ні в якому разі не повинна відповідати, коли її почне хтось незнайомий про що-небудь розпитувати, чи то буде чоловік, чи жінка. Вона взяла з собою пляшечку з краплями від морської хвороби та зошит, де падре Анхель власноручно записав шість молитов-заклинань проти бурі. Фернанда пошила їй брезентовий пояс для зберігання грошей і показала, як прилаштувати його, щоб можна було не знімати навіть на ніч. Вона намагалася подарувати дочці золотий нічний горщик, вимитий жавелем і продезинфікований спиртом, але Амаранта Урсула не прийняла подарунка; мовляв, вона боїться, що її майбутні товаришки по коледжу глузуватимуть з неї. Мине кілька місяців, і Ауреліано Другий на смертному ложі згадає дочку такою, якою бачив її востаннє: Амаранта Урсула марно силкується опустити запорошене скло вагона другого класу, щоб вислухати останні Фернандині напучування. На ній блідо-рожева шовкова сукня з бутоньєркою із штучних братків на правому плечі, сап'янові черевички з перетинкою й на низькому підборі та шовкові панчохи з круглими ґумовими підв'язками. Вона невисокого зросту, з розпущеним довгим ВОЛОССЯМ 1 жвавим поглядом, подібним до погляду Урсули в такому ж віці, а її манера прощатися без сліз, але й без усмішки, говорить про твердість духу, успадковану від прапрабаби. Прискорюючи ходу, поки поїзд набирав швидкість, Ауреліано Другий ішов обік вагона й вів Фернанду під руку, щоб вона не спіткнулася. Побачив, як донька кінчиками пальців послала йому повітряний поцілунок, і ледве встиг махнути рукою у відповідь. Подружжя довго стояло нерухомо під палючим сонцем, дивлячись, як поїзд перетворюється на чорну цяточку на обрії, — це вперше після весілля вони стояли, побравшися за руки.

Дев'ятого серпня, ще до того, як прийшов перший лист із Брюсселя, Хосе Аркадіо Другий розмовляв з Ауреліано в Мелькіадесовій кімнаті й раптом чомусь сказав:

Запам'ятай назавжди: їх було понад три тисячі, і всіх кинули в море.

Відтак упав долілиць на пергаменти й умер з розплющеними очима. Тієї ж хвилини на Фернандиній постелі скінчилася довга болісна боротьба, яку його брат-близнюк вів із залізними клешнями рака, що шматували йому горло. За тиждень до цього Ауреліано Другий повернувся в батьківський будинок без голосу, без подиху, самі шкіра та кістки, повернувся зі своїми переїзними скринями та облупленим акордеоном, щоб виконати свою обіцянку — померти біля дружини. Петра Котес допомогла йому зібрати білизну й попрощалася з ним, не проливши жодної сльозинки, але забула покласти в скриню лаковані черевики, в яких він хотів лежати в труні. Тому, коли їй стало відомо, що Ауреліано Другий помер, вона вдяглася в чорне, загорнула черевики в газету й попросила у Фернанди дозволу підійти до тіла. Фернанда не дала їй переступити навіть через поріг.

Спробуйте стати на моє місце, — благала Петра Котес. — Уявіть собі, як я його любила, коли йду на таке приниження.

Нема такого приниження, якого б не заслуговувала підложниця, — відповіла Фернанда. — Краще зачекай, поки вмре ще хтось із тих багатьох, з якими ти спала, і взуй його в ці черевики.

Виконуючи свою обітницю, Санта Софія де ла П'єдад кухонним ножем перерізала трупові Хосе Аркадіо Другого горло, аби бути певною, що його не поховають живцем. Тіла братів поклали в однакові труни, і тоді всі побачили, що в смерті вони знову зробилися так само схожими один на одного, якими були замолоду. Давні товариші по чарці Ауреліано Другого поклали на його труну вінок, повитий темно-ліловою стрічкою з написом: "Плодіться, корови, життя-бо коротке!" Фернанду обурило таке блюзнірство, й вона наказала викинути вінок на смітник. У метушні останніх приготувань засмучені п'янички, які виносили труни з будинку, переплутали їх і поховали тіло Ауреліано Другого в могилі, викопаній для Хосе Аркадіо Другого, а тіло Хосе Аркадіо Другого — в могилі, призначеній для його брата.

Іще багато років Ауреліано не залишав Мелькіадесової кімнати. Він вивчив напам'ять фантастичні леґенди з розшарпаної книжки, стислий виклад учення ченця Германа Паралітика, нотатки про демонологічну науку, "Віки" Нострадамуса та його дослідження про чуму і таким чином перейшов у юнацтво, не маючи уявлення про свій час, але володіючи найважливішим знанням людини середньовіччя. Хоч би коли Санта Софія де ла П'єдад зайшла до кімнати, вона незмінно заставала Ауреліано заглибленим у читання. Рано-вранці вона приносила йому чашку кави без цукру, опівдні — тарілку вареного рису з кількома шматочками смаженого банана — єдине, що їли в домі після смерті Ауреліано Другого. Вона підстригала йому чуприну, вичісувала комах, перешивала для хлопця старий одяг і білизну, які знаходила по забутих скринях, а коли в того почали сіятися вуса, принесла бритву й мисочку для гоління, що належали полковникові Ауреліано Буендіа. Син Меме був схожий на нього більше, ніж власні сини полковника, навіть більше, ніж Ауреліано Хосе, цю схожість особливо підкреслювали випнуті вилиці та рішуча й водночас трохи сувора лінія вуст. Свого часу, коли в Мелькіадесовій кімнаті сидів Ауреліано Другий, Урсулі здавалося, що він говорить сам до себе, те саме думала тепер Санта Софія де ла П'єдад і про Ауреліано. Насправді ж Ауреліано розмовляв із Мелькіадесом. Одного спекотного полудня, невдовзі після смерті братів-близнюків, він побачив на ясному тлі вікна похмурого дідугана в капелюсі з крисами, мов воронові крила; старий був ніби втіленням якогось туманного образу, збереженого пам'яттю Ауреліано ще задовго до його появи на світ. До того часу Ауреліано вже скінчив класифікацію абетки пергаментів. Тому на Мелькіадесове запитання, чи він дізнався, якою мовою зроблено нотатки, він, не вагаючись, відповів:

— Санскритом.

Мелькіадес сказав, що йому вже недовго залишилося навідуватися до своєї кімнати. Але він спокійно й остаточно відійде до царства смерті, знаючи, що Ауреліано встигне вивчити санскрит до того, як пергаментам сповниться сто років і можна буде розшифрувати їх. Саме він підказав Ауреліано, що в провулку, який виходить до річки, де за бананової компанії провіщали майбутнє й відгадували сни, один учений каталонець тримає книжкову крамницю, і в ній є Sanskrit Primer[19], тож Ауреліано повинен поквапитися придбати цю книжку, бо за шість років її переточить міль. Уперше за все своє довге життя Санта Софія де ла П'єдад виявила якесь почуття, і це було почуття великого подиву, що охопило її, коли Ауреліано попросив, щоб вона принесла йому з крамниці каталонця книжку, яка стоїть між "Визволеним Єрусалимом" і поемами Мільтона в правому кутку другого ряду книжкових полиць. А що Санта Софія де ла П'єдад не вміла читати, то визубрила напам'ять усі ці відомості й роздобула потрібні гроші, продавши одну з сімнадцяти золотих рибок, схованих у майстерні, — тільки вона та Ауреліано знали, де вони лежать після тієї ночі, коли солдати обшукали будинок.

Ауреліано успішно вивчав санскрит, а Мелькіадес з'являвся чимдалі рідше й ставав усе більше далеким, поступово розчиняючись у сліпучому полудневому сяйві. Під час останньої появи Мелькіадеса юнак не бачив його, а тільки відчував невидиму присутність і чув нерозбірливий шепіт: "Я помер від пропасниці в болотах Синґапура". Відтоді до кімнати почали проникати пил, спека, терміти, руді мурахи та міль, яка мала перетворити на порохно книжки й пергаменти разом із записаною в них премудрістю.

В домі не бракувало їжі. Назавтра по смерті Ауреліано Другого один його приятель — із тих, що принесли вінок із нешанобливим написом, — запропонував Фернанді гроші, які він позичив у її покійного чоловіка. Відтоді щосереди в будинку з'являвся розсильний з плетеною корзиною, повною всілякої їжі. Вмісту корзини з лишком вистачало на тиждень. Ніхто в будинку не здогадувався, що весь цей харч посилала Петра Котес, яка вважала, що постійна милостиня — певний спосіб принизити ту, котра принизила її. Однак злоба, накопичена в душі Петри Котес, розвіялася раніше, ніж вона сама сподівалася, і все ж колишня коханка Ауреліано Другого спочатку з гордістю, а потім через співчуття й далі посилала їжу його вдові.