Сто років тому вперед - Сторінка 39

Всі слухали, що буде. А Аліса навіть через мієлофон.

Чути було, як Катя натискає на дзвоник. Нагорі відчинилися двері.

— Даруйте, — вибачилася Катя, — я принесла молока вашій киці. Вона у вас така голодна.

— Дякую, — відповів голос. — А то ми ніяк не можемо домовитися.

Двері зачинились.

Катиних кроків не було чути. Видно, вона лишилася стояти під дверима. Вона ж бо думала, що люди здивуються, можливо, навіть відмовляться од молока...

— Іде назад, — повідомила Аліса, яка чула думки кицьчиної господині.

— Навіщо? — спитав Фіма.

— Зараз дізнаєшся, — мовила Аліса й не змогла стримати усмішки.

Знову почувся звук відчинюваних дверей. І той самий голос промовив:

— Добре, що ти не пішла, дівчинко. Тримай шістнадцять копійок. Я тобі за молоко винна. Дякую ще раз. Ти завтра молоко принесеш?

Зніяковіла Катя спустилася, тримаючи на долоні шістнадцять копійок.

— Ну що, тепер щодня будеш ходити? А то кицька голодна.

— Доведеться, — сказала Аліса. — Знаєш, що ця бабуся своєму чоловікові зараз говорить? "Хвалити бога, котяче молоко стали по квартирах носити. Тепер нам із тобою, Ваню, нема чого сваритися".

— А він що відповідає? — спитав Садовський.

— Він каже: "Не турбуйся, знайдемо, через що посваритися".

— От і добре, — зауважив Садовський. — А то їм жити буде нудно.

Залишилося ще три поверхи. Діти пройшли їх хвилин за шіаддять. Аліса всім дала послухати мієлофон, але нічого підозрілого не виявилося. За дверима квартир жили звичайнісінькі люди — сварилися, мирилися, розмовляли... але ніхто нікого не катував, не погрожував. У підвалі теж нікого не було.

Розділ ХХІІІ

ІШУТІН ПЕРЕДУМАВ

У дворі чекала Мила Руткевич із промасленим пакетом.

— Перерва на обід, — сказала Юлька. — Нічого не знайшли?

— Нічого, — відповіла Аліса. — У цей під'їзд вони всі зайшли, і ніхто з нього не вийшов. Не уявляю, що робити.

— Ходімо на лавку, — запропонувала Катя. — Одна голова добре, а десять краще. Перекусимо й що-небудь придумаємо.

— Неодмінно придумаємо, — запевнив Фіма Корольов. — У мені вже формуються сякі-такі ідеї.

— Я знаю, — мовив Садовський. — Я вже навчився читати його думки без мієлофона. В голові у Корольова формується ідея космічних польотів на повітряних кулях.

— Відчепися! — розсердився Фіма. — З тобою зовсім неможливо серйозно розмовляти!

— А я з тобою й не маю наміру серйозно розмовляти, — сказав Садовський. — Якщо з тобою серйозно розмовляти, можна луснути зо сміху.

Мила роздала бутерброди й половинки огірків. Тут, на подив усіх, прийшла й Лариса. Вона йшла, широко позіхаючи, і несла цілий кошик їстівних припасів.

— Вмираю спати хочу! — призналася вона. — Я навіть дорогою на ходу спала.

— Ларисо, ти велика людина, — сказав Коля Сулима.

— Ти так серйозно думаєш? — запитала Лариса. — Мені вельми приємно.

Сулима їй подобався, тому що був серйозний, грав у шахи й носив окуляри.

— Він так не думає, — зауважив Фіма. — І якщо мені не віриш, візьми мієлофон і послухай його думки.

— Ніколи в житті не слухала чужих думок. І не буду.

— Чому? — спитала Юлька, розпаковуючи її кошик.

— А раптом у думках непристойне слово зустрінеться?

— Де ж ти набрала стільки харчу? — поцікавилась Юлька.

— Це мені бабуся дала, — сказала Лариса. — Я їй пояснила.

— Що ти їй пояснила? — злякалася Катя Михайлова.

— Я їй нічого зайвого не сказала, — відповіла Лариса. — Я тільки сказала, що до нас приїхала одна дівчинка з майбутнього і вона зголодніла.

— А бабуся? — спитала Катя.

— А бабуся охнула й відповіла: "Ой, така дорога — і нічого не поїсти!" От ми з нею і спустошили холодильник.

Поки діти їли, Аліса прислухалася до думок двох жінок, які зупинилися посеред двору й обговорювали погану поведінку якогось Івана Петровича, котрий грає ночами на акордеоні й не дає нікому спати. Аліса слухала їхні Думки, бо сподівалася, що вони могли бачиш піратів або Колю.

Раптом Аліса підвелася, сховала проводок у сумку, підійшла до жінок, і діти почули, як вона сказала:

— Ви слушно турбуєтесь про вашу дівчинку. Вона вже півгодини плаче ревними сльозами, бо думає, що ви ніколи вже не вернетесь. Вона плаче, а ви тут обговорюєте поведінку якогось Івана Петровича!

Сказавши так, Аліса повернулася на лавку, а жінки здивовано дивились їй услід. Потім одна із них мовила:

— Я й справді забалакалася. — І зникла в під'їзді.

Друга подивилася на Алісу підозріло й сказала:

— Яка невихована дівчинка!

— Ти їй про яку дівчинку сказала? — спитала Юлька.

— Її донька вдома сидить і думає, що мама ніколи не вернеться. А мама зовсім про неї забула. Довелося нагадати.

— Покуштуй пирога, — запропонувала Лариса. — Моя бабуся веліла неодмінно тебе пригостити. Вона сказала, що таких у вас не печуть, бо вона забере секрет із собою в могилу.

— А нехай вона тебе навчить, — порадила Юлька.

— Мене не навчиш, — зітхнула Лариса. — Я зовсім невдатна до домашнього господарства.

Аліса жувала пиріг і думала, що ж робити далі. Час іде, вже скоро дванадцять...

— Що будемо робити? — без мієлофона вгадала її думки Юлька.

— Ясно що. — Фіма жував торт, і в нього вийшли великі рожеві вуса на червоних щоках. — Зараз перепочинемо й підемо далі,

— Куди йти? — спитала Аліса. — Ми весь під'їзд обійшли.

— По інших будинках підемо, — мовив Фіма. — Якщо ти втомишся, я тебе підміню.

— Навіщо ходити по інших будинках? — здивувалась Аліса. — Адже вони звідси не виходили.

— Стривай, — втрутився Садовський. — А ти впевнена, що в них нема шапки-невидимки?

— Ні, — заперечила Аліса, — це антинауково.

— А чому ти так упевнена, Алісо, що вони не виходили з під'їзду? — спитала Мила Руткевич. — А раптом той юнак збрехав?

Сулима підвівся з лавки і сказав:

— У нас є два варіанти. Перший — обійти з мієлофоном усі будинки в цьому дворі.

— А другий варіант? — запитала Аліса.

— А другий варіант — знайти того юнака, який сказав, що не бачив піратів, і перевірити його думки.

— Геніальної — вигукнула Лариса. — Навіть не треба читати думок. Мені досить подивитися людині в очі, і я одразу бачу, бреше вона чи каже правду.

— І все-таки надійніше з мієлофоном, — зауважив Сулима. — Ти не пам'ятаєш, Алісо, куди він зник?

— Я не помітила. Напевно, сюди. — Й Аліса показала на двері невеликого жовтого триповерхового будинку.

І бувають же такі збіги: цієї миті двері відчинилися, і в них з'явився повний, гладенький юнак у замшевому піджаку, замшевих штанях і замшевих черевиках.

— Це він, — прошепотіла Аліса, шарудячи рукою в сумці, щоб знайти навушничок.

Побачивши Алісу, юнак мимоволі зробив крок назад. Вій злякався.

Юнак, напевно, цілу хвилину стояв у дверях, удаючи, що згадує, чи не забув дома ключі. Але ключі були на місці. Потім він дістав із кишені гаманець і заглянув у нього.

Аліса приймала його думки:

"Чого це прокляте дівчисько тут? І ще інших привело. Що, не повірило, чи що? Невже підозрює? Та що ж я міг удіяти? Я ж не хочу ні в що втручатися. Це їхні, справи — напевно, всі вони добрі, злочинці... Спробуй прорватися. Головне — аби ніхто не подумав, що я чогось побоююся..."

І Петро Ішутін, юнак у замші, рішуче пішов через двір до воріт.

— Він щось знає, — мовила швидко Аліса. — Але приховує.

— Я заговорю з ним, — вихопився Фіма, зіскакуючи з лавки.

— У мене краще вийде, — сказав Садовський. — Це я гарантую. А ти доїдай пиріг.

Садовський за кілька кроків наздогнав Петра Ішутіна, став у нього на дорозіл спитав голосно, так, щоб усі діти чули:

— Скажіть, ви будете Наполеон Бонапарт?

— Що? — спитав Ішутін. — Що таке? Який Наполеон?..

А в голові у нього проносилися думки, які чудово чула Аліса:

"Напевно, натякає. Той теж був під Наполеона вдягнений. Тільки нічим себе не виказати... От попав, між двох огнів! І від них пощади не буде і від тих... У міліцію, чи що, бігти.. Але що я скажу в міліції?"

— Якщо ви Наполеон, — мовив Садовський, який був незвичайним майстром говорити дурниці з серйозним виглядом, — то вас у будь-який момент можуть підстрелити. Хіба ви не знаєте, пю сезон полювання на Наполеонів уже відкритий? А ваша шкура буде чудовою прикрасою моєї вітальні. Дозвольте помацати! А роги ви забули вдома?

Садовський простяг руку, щоб помацати оленячу замшу.

Ішутін з переляку відскочив убік. Він забув, що втричі сильніший за Садовського. Його думки мчали наперегонки:

"Натякає, що мені живим звідси не вийти. Закричати? Напевно, найліпше закричати — зараз день, хто-небудь дома, мене врятують. Але сказати теж не можна. Той, напевно, дивиться за мною з вікна і, як тільки я скажу, відразу ж мене вколошкає..."

Почувши це, Аліса підвелася з лавки й пішла до воріт. Дорогою вона сказала Садовському:

— Дай йому пройти.

— Авжеж, це хуліганство, — мовив Ішутін, поспішаючи до воріт.

Коля дав йому дорогу, але не відстав, а йшов за три кроки ззаду й задумливо бубонів:

— Потайність ще ніколи не доводила до добра. Мій дідусь, коли збирався полювати на Наполеонів, завжди брав із собою відро з гасом. Він бризкав гасом Наполеону на хвіст, і той одразу ж здавався в полон. Та якось він вирішив полити гасом тигра...

Ішутін майже бігом улетів під арку воріт, але тут це противнюще дівчисько перепинило йому шлях і сказало тихо, ніби по секрету:

— Тепер вас із вікна не видно. І ви можете сказати всю правду.

— Звідкіля ти знаєш? — здивувався Ішутін, і в нього підкосилися ноги,, довелось обіпертися спиною об стіну.

— Вони піймали хлопчика? — спитала Аліса.

— Не знаю, не бачив... — майже кричав Ішутін.

Аліса одним вухом слухала його лемент, але в другому звучали думки замшевого юнака, котрий ніколи ні в що не втручається: "Звісно, вони його піймали. Вони його несли непритомного..."

Ішутін знайшов у собі сили відштовхнути Алісу й вибігти на вулицю. Він квапився чимдалі від цього страшного будинку й думав:

"Ніколи не вернуся! Сьогодні ж сяду в поїзд — і в будь-який бік, хоч у Магадан..."

Коля Садовський обігнав Ішутіна й знову загородив йому дорогу.

— Ми ж не договорили, — дорікнув він. — Найцікавіше попереду.

Ішутіну довелося загальмувати.

— Куди вони понесли непритомного хлопчика? — спитала Аліса.

"Відьма! — думав Ішутін. — Іще знущається! Все знає і знущається. Знає ж, що понесли його в забитий будинок посеред двору".

— Все, — сказала Аліса Садовському. — Відпускай. Він нам більше не потрібен.