Сто років тому вперед (збірка) - Сторінка 14

Але внутрішньо не здамся.

— Не зважай на нього, — сказала Аліса японському хлопчикові.

— Він старий і нервовий, хоча з роботами такого не повинно траплятися. Краще розкажи нам, що ж у тебе сталося.

— Мій батько, — почав Юдзо, — геолог, професор. Після того як померла наша мама, він забрав мене на Марс і ми там дуже дружно жили. А чотири місяці тому він полетів на астероїди в експедищю. Він полетів один на кораблі "Сакура". З дороги надсилав мені листи й космограми. Остання космограма була з Вести. Він писав у ній, що полетить далі, до малих астероїдів. Але потім він зник.

— Як це так зник? — здивувалась Аліса.

— Ніхто нічого не знає. Його шукали. І напевне шукають і зараз. Та астероїдів надто багато.

— Тут сам чорт ногу вломить, — озвався Посейдон.

— А я дуже сумував без батька, — мовив Юдзо, і голос у нього затремтів.

Він проковтнув сльози й відвернувся. Всі мовчали, бо розуміли, що втішити хлопчика не можна. Він був надто гордий.

— Мені здається, — провадив далі хлопчик, — що батькові потрібна моя допомога. Йому зле. Мені всі казали, щоб я терпів і чекав, що батька знайдуть. Але вони насправді думали" що батько чагинув, і навіть корабля не знайшли. І нарешті мені сказали, що мене відвезуть на Землю, до моєї тітки в Осаку. Та я знаю, що батько живий! Я краще їх усіх знаю! Я знаю!

— Заспокойся, Юдзо, — сказала Поліна, обіймаючи хлопчика. — Ми тебе розуміємо. Ти не міг полетіти на Землю, полетіти далеко від батька.

— І ти взяв учбовий катер! — вигукнула Аліса. — Молодчина! Я б на твоєму місці зробила те саме.

— І безглуздо, — втрутився Посейдон. — Якщо ти викрадаєш корабель, то неодмінно треба взяти з собою чимбільше пального й харчів.

— Мені не було коли. Я прокрався вночі на космодром. Я знав цей корабель, бо я на ньому вчився в дитячій космічній школі. Та я не міг нести з собою продуктів. Я дав собі слово, що не вернуся, поки не знайду батька. Але я не подумав, як далеко треба летіти і як довго треба шукати. У мене скінчилися продукти, а потім кінчилось пальне. І я вже не міг вернутися назад. У мене була слабка рація, й на Марсі мене не чули.

— Ще б пак. Ніхто не думав, що учбовий катер полетить так далеко. Для цього він не призначений. Це все одно що на відкритому човникові вийти в океан. Твоє щастя, що ми тебе зустріли.

— Я вам вельми вдячний, роботе-сан, — сказав Юдзо. — Але я не міг учинити інакше..

— Не знаю, не знаю. В будь-якому випадку ти вчинив як людина. Ви, люди, дуже нерозумні істоти.

— Якби ми були дуже розумними, Колумб ніколи б не відкрив Америки, — мовила Аліса, їй сподобався Юдзо, і вона гадала, що на його місці вчинила б так самісінько.

— У даній ситуації, — зауважив робот, — найрозумніше хлопчикові випити ще чашку бульйону, а мені вийти на зв'язок із Марсом і повідомити, що ми підібрали хлопчика Комуру. Я уявляю, яка паніка панує на Марсі — пропала дитина!

— Розігрій бульйон, — попрохала Поліна робота.

— Ну от, хіба це заняття для Посейдона? — пробурчав робот, але відразу ж пішов у камбуз.

— Що ж ти робитимеш, коли повернешся на Марс? — запитала Аліса хлопчика.

Хлопчик відповів не одразу. Але потім наважився і сказав упевнено:

— Я знову візьму корабель. Випрошу, вкраду, якщо треба… і знову полечу шукати батька. Тільки боюся, що буде вже пізно.

— Дивно, — озвалась Поліна, — я просто не знаю випадку, щоб безслідно пропав корабель. У Сонячній системі, де всі дороги сходжені, де так мало небезпек.

— Неправда твоя! — відповів із камбуза Посейдон. — Один пояс астероїдів може похвалитися безліччю жертв. За останні місяці це, напевно, вже шостий випадок. Я саме перед вильотом проглядав зведення рятувальної служби. Безвісти пропали вантажні кораблі "Робінзон" та "24-біс", невідомо, куди подівся корабель "Гучний сміх". Досі невідома доля двох туристських кораблів. І як знайдеш корабель, якщо він розбився на такому ось астероїді.

Посейдон отак міркуючи, повернувся в рубку і, перед тим як увімкнути передавач і повідомити про хлопчика на Марс, подивився на центральний екран.

На екрані красувалася сплющена чорна куля. Астероїд не відбивав світла й здавався чорним провалом у зоряному небі.

Посейдон простяг руку до передавача й завмер.

— Поліно, — сказав він. — Ти нічого не відчуваєш?

— Дуже дивно, — відгукнулась Поліна. — Мені здається, що збільшилася сила тяжіння.

— Поглянь на прилади. Ми міняємо курс.

— Але я не давала такого наказу комп'ютеру, — відповіла Поліна.

Вона швидко пройшла до пульта керування і ввімкнула запит комп'ютеру. Чорний астероїд, матовий, непроникний, поволі збільшувався на екранах. У ньому було щось зловісне.

Поліна й Посейдон прочитали показання комп'ютера.

— Дивно, — сказала Поліна.

— Яз таким феноменом іще не мав справи, — відповів Посейдон.

— Що сталося? — запитала Аліса.

— Поле тяжіння цього астероїда у багато разів більше за розрахункове, — пояснила Поліна.

— Він як магніт? — допитувалась Аліса.

— Можна сказати й так, — згодився Посейдон.

— Ура! — крикнула Аліса. — Виходить ми зробили відкриття.

— Не знаю, як щодо відкриття. — Посейдон усівся в крісло пілбта. — Але доведеться тікати від цього відкриття, аби не розбити об нього носа. Прошу пасажирів пристебнутися.

— Так, діти, — підтвердила Поліна. — І, будь ласка, не гайте часу.

Аліса натиснула на кнопку в задній стіні рубки, і з стіни вивалилися, розкладаючись, два крісла. Вона всілася в одне й сказала Юдзо:

— Мерщій же!

Вони пристебнулися амортизаційними поясами.

— До прискорення готові? — запитав Посейдон.

— Я готова, — сказала Поліна.

— Ми готові, — сказала Аліса.

— Є прискорення, — сказав Посейдон.

У рубці було дуже тихо. Ледь чутно дзижчали прилади. Посейдон збільшив потужність двигунів, і "Арбат" почав боротися з силою, яка притягувала його до чорного астероїда.

У перші хвилини Аліса відчула, як її втискує в крісло, — корабель почав вириватися з павутини. Та це тривало недовго. Аліса почула похмурий голос Посейдона:

— Комп'ютер каже, що нашої потужності не вистачить.

— Чому? — спитала Поліна.

— Сила тяжіння збільшується. Але цього бути не може, — відповів Посейдон.

— Чому? — здивувалась Аліса.

— Тому що цього не може бути ніколи.

Вражені такою категоричною заявою робота, люди замовкли.

— Що робити? — запитав після паузи Посейдон.

— Ти що пропонусш?

— Ми з комп'ютером, — мовив Посейдон, — вважаємо, що цей феномен краще вивчати на місці. Для цього найліпше опуститися на астероїд і з'ясувати, в чім річ.

— Тобто здатися якомусь нещасному шматкові каменю? — спитала Аліса.

— Здатися каменю неможливо. Але щоб тебе не ображати — ви ж такі горді, — я пропоную з доброї волі опуститися на астероїд і його швиденько дослідити.

— Знайти там генератор гравітації, — сказала Аліса, — і вимкнути його?

— От бачиш, які ми кмітливі! — погодився з Алісою робот.

— А якщо підемо на межі двигунів? — запитала Поліна.

— Тільки марно витратимо пальне, — відповів Посейдон. — До того ж, я не дозволю збільшувати навантаження. Моя перша й найважливіша функція — охороняти людей. На борту є дві юні істоти, яким такі перевантаження шкідливі. І якщо ти, капітане, накажеш мені вести далі боротьбу з астероїдом, я скажу тобі: пробач, Поліно, я проти.

Астероїд займав тепер уже екран. Корабель зносило до плями посеред астероїда, яка навіть на тлі чорноти здавалася провалом.

— Там якась заглибина, — сказав Юдзо. — Напевно, яма.

— Велика яма, — додав Посейдон. Поліна обрала рішення.

— Слухайте мене уважно, — мовила вона. — Я зменшую навантаження на двигуни, і ми будемо спускатися на астероїд. Усім увімкнути амортизацію крісел за аварійним розкладом. Нас притягуватиме, і ми падатимемо на астероїд дедалі швидше. Перед самісінькою його поверхнею я ввімкну двигуни на повну потужність, щоб нам не розбитися. Будьте до цього готові й не пищати.

— Єсть не пищати, капітане, — відповіла Аліса й перед тим, як увімкнути аварійну амортизацію свого крісла, ввімкнула її на кріслі хлопчика.

Обидва крісла випустили із спинок пругкі широкі захвати і ніби ввібрали в себе своїх пасажирів. Ніжно, але рішуче, наче вони мали живі людські руки.

Підлога немовби попливла з-під ніг — це Поліна, теж закутана в крісло, ввімкнула двигуни, залишивши тільки допоміжні гальмівні мотори.

Чорна стіна астероїда перетворила екран у непроникно темну пляму. В центрі плями щось мигтіло. Та Аліса не встигла розгледіти, що це, бо корабель ураз просто здригнувся, піднатужився, намагаючись подолати тяжіння, яке хотіло розтрощити його об чорне каміння. Він повис за кілька десятків метрів над поверхнею астероїда і потім, здаючись на милість астероїда, опустився на кам'яне дно западини.

І хоч Поліна зробила все можливе, удар був таким сильним, що "Арбат" підскочив на амортизаторах, ударився знову, нахилився і завмер…

Світло погасло.

Настала тиша.

5

— Усі живі? — пролунав у темряві голос Посейдона.

Клацнула застібка амортизаційного крісла, потім другого. Хтось застогнав.

— Спокійно, — сказав Посейдон. — Зараз підімкну себе до аварійного освітлення.

Відразу ж загорілося слабке світло під стелею рубки.

Друга лампа загорілася в лобі Посейдона.

Люди вилізали з крісел, приводили себе до ладу. На щастя, ніхто сильно не постраждав. Тільки Юдзо подряпав щоку — зірвався один із дисплеїв і зачепив його. Алісине крісло похилилося, але встояло. Головний екран розбився, проте допоміжні працювали.

— Це ти стогнав, Юдзо? — запитав Посейдон, дивлячись на хлопчика.

У нього по щоці простяглася червона смужка.

— Ні, — відповів хлопчик упевнено.

— Це я стогнала, — призналась Поліна. — Я згадала, що посуд у шафі був не закріплений.

— Ой, там моя улюблена чашка! — вигукнула Аліса, кидаючись у кают-компанію.

Посейдон морочився з освітленням. Поступово світло ставало дедалі яскравіше.

— А тяжіння тут нормальне, — зауважила Аліса, — як на Місяці.

— Авжеж, менше за земне, — мовив робот. — Я це вже завважив. Загорілося світло і в кают-компанії.

Аліса розчинила шафу й звідтіля посипалися черепки чашок і тарілок.

— Я не раз попереджав, — заявив робот, почувши дзенькіт, — що корабельний посуд має бути металевий або пластиковий. Пристрасть людей до порцеляни нерозумна.

— А моя чашка ціла, — озвалась Аліса.

Поліна пройшла до аптечки, дістала пластир і спирт.

— Алісо, — попрохала вона, — подбай про Юдзо.