Сто років тому вперед (збірка) - Сторінка 18

Вам треба неодмінно вирватися з цієї камери.

— Але як? Я перевірила всі стіни. Виходу нема. Скажіть, як вам пощастило вибратися? Може, мені вдасться вийти вашим шляхом?

— Ні, мені пощастило втекти, коли нас вели до прірви. Чекати цього не можна. Я втік випадково. Надто малий шанс. Вам треба діяти негайно.

— Як?

— Ви бачите в кутку купу ганчір'я?

— Авжеж.

— Під ганчір'ям схований напильник. Уздовж підлоги, за ганчір'ям, лінію вже пропиляно. Ті, хто був раніше, намагалися втекти. Та вони не встигли. Якщо вам удасться випиляти отвір, ви потрапите в технічний тунель. Я почую. Повзіть по тунелю… Але пам'ятайте, у вашому розпорядженні лише дві години.

Поліна відчула, що в неї за спиною відчиняються двері. Вона швидко відступила вбік від вентиляційного ходу, підняла з підлоги тубу і приставила мундштук до губів.

Робот зупинився, ніби вдарившись об гучний протяжний звук.

— Не можна! — закричав він. — Мертва година! Не можна. Розбудиш!

Поліна відскочила вбік. Робот насувався на неї, простягаючи руки, щоб відібрати тубу. Поліна підняла руки з тубою і з усього розмаху наділа широкою частиною тубу на голову робота, який відразу став схожий на блазня в золотому ковпаку.

Від несподіванки осліплий робот недоладно завмер, розчепіривши руки, і Поліна кинулась до дверей. Але спізнилася. Звідти вже біг на допомогу своєму товаришеві другий робот. Він грубо відкинув Поліну і ледве стягнув із голови робота тубу.

Так, із тубою в руках, він і покинув камеру. За ним, розвернувши голову на сто вісімдесят градусів, щоб не спускати Поліну з очей, вийшов потерпілий.

Коли все стихло, Поліна вернулась до вентиляційного ходу і сказала:

— Все спокійно. Після короткого бою вороги відступили.

Вона всміхнулася, згадавши, який комічний вигляд мав робот у тубі на голові Вона пошкодувала, що Аліса цього не побачила.

— Все спокійно, — повторила Поліна. — Ви мене чуєте?

Але у відповідь не пролунало ні звуку.

Тоді Поліна, оглядаючись на двері, відійшла в куток камери й відсунула купу ганчір'я. Під нею, на підлозі, вона знайшла невеликий напильник.

Невидимий спільник казав правду.

У стіні, трохи вище підлоги, була пропиляна тонка смужка. Та треба було зробити ще вертикальні розпили, і робота попереду була довга й важка. Та що вдієш. Поліна присіла навпочіпки й почала продовжувати те, що зробили невідомі їй в'язні цієї камери.

10

Хвилин через п'ять, одірвавшись від погоні, Посейдон і його супутники досягли входу в довгий низький зал, у якому рядами стояли невисокі вузькі помости, вкриті потертими матрацами. На матрацах лежали й сиділи численні істоти, зовсім інші, ніж роботи. Справжні мешканці корабля, найпевніше, його господарі.

Правда, вигляд у них був дивний, запущений, навіть жалюгідний. Переважно вони були вдягнені в сірі хламиди, ніби зроблені з мішків із прорізами для тонких рук. Це був їхній єдиний одяг. З-під мішків висовувалися брудні худі ніжки. Саме ніжки, бо ці істоти на зріст навряд чи були вищі за Алісу, хоч навіть при слабкому світлі цієї величезної спальні видно було, що серед них є не тільки дорослі, а й старі людці. Так їх називала про себе Аліса — людцями.

Волосся вони мали довге, сплутане, очі тьмяні, рухи в'ялі, мовби сонні.

У проході між помостами стояв чорний робот у жовтому фартусі, з червоним ковпаком на голові. Вийшло щось середнє між нянькою і бдазнем.

— Ось вони, — сказав Посейдон, і вочевидь із полегшенням.

— Справжні люди, — згодилась Аліса.

— Ходімо до них, — запропонував Юдзо. — Ми повинні з ними домовитися, пояснити їм.

— Постривай, — урвала Аліса. — Щось вони мені не подобаються.

— Чому?

— Ти віриш, що вони справді господарі цього астероїда? — спитала Аліса. — Що вони можуть керувати цим кораблем, наказувати роботам?

— Зовнішність оманлива, — сказав Посейдон. — Глянувши на мене, ніколи не подумаєш, що я заочно закінчив чотири університети.

— І все-таки давайте не будемо поспішати, — мовила Аліса. — Може, зустрінемо одного. З ним і поговоримо.

Всі інші згодились з Алісою і пішли далі, хоч і цікаво було поспостеріґати за людцями. І буквально через кілька кроків вони наштовхнулися на самотнього чоловічка, який задумливо стояв посеред коридора.

Цей чоловічок виявився дідусем. Тоненька рідка борідка сягала майже до пояса, а личко було зморщеним, ніби хтось намалював його гострим чорним олівцем.

Побачивши Посейдона, чоловічок не злякався, не втік, а замислено поклав у рот брудний палець і заходився його смоктати.

— Тихше, — прошепотіла Аліса дідусеві. — Ти не бійся, ми нічого лихого тобі не заподіємо… Посейдончику, покопирсайся в своїй голові, якою б мовою нам із ним поговорити?

Слухаючи Алісу, чоловічок схилив голову, потім витяг палець із рота й потягся до зірочки, що горіла на грудях у Аліси. Пальці його чіпко вхопили зірочку, і чоловічок спробував її відкрутити, що було неможливо зробити, бо зірочка була пришита до скафандра.

— Не можна, — сказала Алка чоловічкові.

Той аж зморщився від напруги. Здаватися він не збирався, і Посейдон промовив:

— Нехай старається, а я поки ставитиму йому запитання всіма відомими галактичними мовами.

Та Посейдон не встиг поставити запитань, бо, збагнувши, що йому не відірвати зірочку, дідусь раптом ображено заверещав, ну як мала дитина. Причому крик його був таким пронизливим, що проникав крізь стіни.

Всі заціпеніли від його крику.

Першим оговтався Посейдон. Він схопив чоловічка впоперек тулуба й кинувся бігти коридором.

Коридори повужчали, термометр на Алісиному зап'ясті показував, що температура піднімається.

Раптом Юдзо зупинився й кинувся назад.

— Ти куди? — спитала Аліса.

— Не бійся, я зараз. Здається, я побачив одну річ…

Юдзо пробіг кілька метрів назад і нахилився. На підлозі лежав плаский червоний олівець. Точнісінько такий олівець мав батько Юдзо. Маленька золота квітка вишні була видавлена на його кінці.

— Це батько! — вигукнув Юдзо. — Я ж казав, що він тут!

Юдзо підхопив олівець і кинувся навздогін за Алісою.

Треба сказати, що всі ці події вмістилися, ну якнайбільше, в хвилину. Але й за хвилину може багато що статися. Якщо врахувати, що ніхто з утікачів не знав до пуття, куди бігти, не знав розташування коридорів і кімнат астероїда.

Юдзо пробіг кілька кроків і опинився на роздоріжжі Три однаковісіньких коридори відходили від головного шляху, як розчепірені пальці руки. Хлопчик прислухався. Йому здалося, що крик захопленого чоловічка долинає з правого коридора, і він, стискаючи в кулаці олівець, побіг туди.

Й цієї миті крик урвався.

А сталося це тому, що Аліса крикнула Посейдону:

— Відпусти ти його — він нас викаже.

— Що? — здивувався робот і поглянув на істоту, що пручалась у нього під пахвою. — В мене, мабуть, склероз. Я зовсім про нього забув.

Посейдон відпустив істоту на підлогу, і чоловічок, обурено лаючись, побіг коридором назад. Тоді Посейдон спитав:

— Нас замало. Де Юдзо?

— Він трішки відстав, — одповіла Аліса. — Щось знайшов. Зараз дожене.

— Чому ти мені зразу не сказала? — спитав Посейдон.

— Я гадала, що ти чуєш.

— Мабуть, він, — Посейдон показав услід дременулому чоловічкові, — так верещав, що я нічого не чув. Це моя провина. Коли бігаєш по підземеллях із дітьми, треба неодмінно оглядатися й перелічувати дітей.

Аліса не любила, коли її називали дитиною, але цього разу вона розуміла, що не повинна була залишати Юдзо самого. Тому вона першою побігла назад.

За кілька секунд вони добігли до роздоріжжя, біля якого щойно зупинявся Юдзо. Та вони вибігли з середнього коридорам а Юдзо побіг по правому. Й тієї миті, коли Посейдон і Аліса стояли розгублені, не знаючи, що робити далі, Юдзо вже був у полоні. У коридорі він зіткнувся з трьома роботами, які підхопили його і так швидко потягли далі, немовби хотіли допомогти йому бігти; у Юдзо перехопило подих.

Посейдон закричав:

— Юдзо! Юдзо Комура!

У відповідь зусібіч почувся тупіт. Тупіт залізних ніг Нічого не лишалося, як кинутися в лівий коридор. Переслідувачі були дедалі ближче. Посейдон крикнув:

— Біжи, Алісо, я затримаю їх.

— Нікуди я не побіжу, — відповіла Аліса. — Куди мені одній діватися?

На щастя, в ту секунду Аліса побачила збоку вузьку щілину — за нею драбину вниз.

— Посейдоне, сюди! — крикнула вона.

Аліса проскочила в щілину, Посейдон через силу протиснувся слідом.

Вони збігли драбиною вниз — драбина вилася гвинтом, щаблі її були іржавими, ніби тут давно вже ніхто не ходив.

Знизу долинало якесь дзуміння.

Драбина привела їх у новий коридор, цього разу його підлога була з квадратних залізних плит. Кроки по них гучно відлунювали — під плитами була порожнеча.

Через двадцять кроків попереду несподівано виросла глуха стіна.

Ззаду лунким гуркотом гриміли кроки роботів, які збігали драбиною.

Посейдон, зрозумівши, що далі відступати нікуди, розвернувся, готовий до бою. Аж тут одна з плит у них під ногами відсунулась убік і звідти почувся голос:

— Хутчіше, вниз!

Під плитою був темний простір, куди вела залізна драбинка. Аліса першою спустилася по ній, чіпляючись за щаблі. За нею з'їхав по драбинці Посейдон, котрий, хоч і здавався важким і незграбним, насправді був спритніший за будь-яку людину. Якось він навіть цілком серйозно готувався виступати поза конкурсом на олімпіаді з десятиборства. І запевняв, що чемпіоном би не став, але достойне місце зумів би посісти.

Ще більше, Посейдон, підкоряючись голосу, встиг засунути плиту.

Всі завмерли.

І вчасно. Зверху чути було кроки. Ось вони прогриміли по плитах, просто над головою. Затихли. Це означало, що переслідувачі зупинилися біля глухої стіни. Пролунали лункі удари — можна було здогадатися, що роботи перевіряють, чи нема в стіні отвору.

Потім, після паузи, знову почулися кроки. Вони рухались у зворотному напрямку. І куди повільніші й тихіші. Наче роботи були пригнічені й розчаровані. Ось вони вже цокають, віддаляючись, по щаблях гвинтової драбини… І тиша.

— Ніби обійшлося, — прошепотів Посейдон.

— Я радий, що зміг вам допомогти, — відповів приглушений голос.

Почулося шурхотіння, щось клацнуло, і потім спалахнув маленький жовтий вогник. На порожньому ящику посеред приміщення, куди вони потрапили, стояв каганець, налитий якоюсь рідиною. В ньому гніт. От цей сліпачок і загорівся, даючи слабке, непевне світло.

Вогник освітив обличчя дідуся.