Сторонній

Альбер Камю

Сторонній

Частина перша I

Сьогодні не стало нені. А може, вчора, не знаю. З притулку надійшла телеграма: "Мати померла. Похорон завтра. Щиро співчуваємо". Не збагнеш. Можливо, і вчора.

Притулок для старих — у Маренго, від Алжіра вісімдесят кілометрів. Виїду о другій годині автобусом і ще завидна дістанусь туди. Отож ніч побуду при небіжчиці, а завтра ввечері назад. Я попрохав у хазяїна два дні відпустки, і він не міг мені відмовити — адже причина поважна. А все ж був якийсь невдоволений. Я навіть сказав йому: "Хіба я винен?" Він промовчав. Ще подумалось — даремно я так сказав. Мені, власне, нема чого перепрошувати. Скоріше б він мав висловити мені співчуття. Та, безумовно, він ще висловить — післязавтра, як побачить мене в жалобі. А зараз мама ніби й не вмерла ще. Після похорону, інша річ, усе стане ясно, тобто — офіційно визнано.

На автобус я сів о другій. Стояла спека. Перед тим я ще пообідав, як завжди, в ресторані, в Селеста. Там усі зажурилися моєю втратою, а Селест мовив: "Мати ж у вас одна". Коли я йшов, мене провели до порога. Памороки мені наче забило — трохи не забув, що треба зайти до Емманюеля позичити чорну краватку й жалобну пов'язку: він кілька місяців тому поховав дядька.

Мало не проґавив автобуса, довелося бігти. Певно, через хапливість, біганину, та ще через тряску в дорозі, сморід бензину, блищики світла на асфальті, від сліпучого сонця в небі мене зморило. Проспав майже до Маренго. А як прокинувся, то побачив — голова моя лежить на плечі в якогось солдата, мого сусіда. Він мені всміхнувся й спитав, чи я здалеку їду. Я буркнув "еге ж", розмовляти не хотілося.

Від села до притулку два кілометри. Пішов пішки. Хотів одразу побачити маму. Але сторож сказав — треба спершу зайти до директора. Довелося почекати трохи, директор був зайнятий. Увесь цей час сторож розважав мене базіканням, а потім я розмовляв з директором, він запросив мене до кабінету. Директор — низенький дідок з орденом Почесного легіону. Він подивився на мене ясними очима. Далі потиснув мені руку й довго не випускав, я й не знав уже, як її випручати. Він заглянув у якусь теку і сказав:

— Пані Мере о прожила у нас три роки. Ви були єдина її підпора.

Мені здалося — він за щось мені дорікає, і я заходився йому пояснювати. Але він урвав:

— Хлопче, вам зовсім не треба виправдуватися. Я переглянув особисту справу вашої матусі. Ви не могли утримувати її, а вона потребувала доглядальниці. Платня у вас більш ніж скромна. Зрештою, тут їй жилося незле.

Я сказав:

— Авжеж, пане директоре. А він ще додав:

— Бачте, у неї тут знайшлися друзі, однолітки. Вони мали спільні інтереси, що їх не поділяє ваше покоління. Ви молодий, і з вами вона б нудилася.

Він сказав правду. Поки неня жила вдома, вона цілі дні мовчала, тільки стежила за кожним моїм рухом. Перші дні в притулку часто плакала. Звикла до дому. А за кілька місяців вона б плакала, якби її забрали з притулку. Все залежить від звички. Може, тому я останній рік майже не відвідував матері. Та й шкода було марнувати на це неділю — не кажу вже про мороку бігти на автобусну зупинку, стояти в черзі за квитками й трястися дві години в автобусі.

Директор казав ще щось, та я майже не слухав. Потім він мовив:

— Я гадаю, ви хочете подивитися на небіжчицю. Я мовчки підвівся, і він повів мене до дверей. На сходах він пояснив:

— Ми маємо тут невеличкий морг, отож перенесли її туди. Щоб не хвилювати інших. Щоразу, як хтось у притулку помирає, решта самі не свої два-три дні. Тоді службовцям нелегко з ними ладнати.

Ми перейшли 'подвір'я, там було багато старих, вони гомоніли, збившись громадками. Коли ми їх минали, вони замовкали. А за спиною в нас гомін відновлювався. Таке враження, ніби лящали папуги. Біля дверей низенької споруди директор попрощався зі мною.

— Покидаю вас, пане Мерсо. Проте я до ваших послуг, ви завжди застанете мене в кабінеті. Похорон призначено на десяту годину ранку. Ми гадали, що таким чином ви зможете побути ніч біля небіжчиці. І ще одне: ваша матуся в розмовах зі своїми приятелями, здається, не раз висловлювала бажання, аби її поховали за церковним обрядом. Я віддав необхідні вказівки. Але хочу, щоб ви про це знали.

Я подякував. Мама, хоча й не була невіруюча, про Бога за життя не думала.

Заходжу. В приміщенні дуже світло, стіни побілені, дах скляний. Стоять стільці та дерев'яні підмостки. Посередині на підмостках — домовина з насунутим віком. На темних дошках, обмазаних морилкою, стирчали ще не загвинчені блискучі шрубики. Біля труни сиділа арабка в білому фартусі, з яскравою шовковою хусткою на голові.

Тут у мене над вухом озвався сторож. Певне, він біг, бо засапався. Він мовив, ледь затинаючись:

— Ми закрили домовину, але зараз зніму віко, щоб ви могли подивитися на покійницю.

Він уже підійшов до труни, але я зупинив його. Він спитав:

— Не хочете?

— Ні,— відповів я.

Він відступив, і мені стало ніяково, я відчув, що негоже було відмовлятися. Він пильно глянув на мене і спитав:

— Чому?

Спитав без найменшого докору, а наче з цікавості.

Я сказав:

— Сам не знаю.

Тоді він поскуб сивого вуса і мовив, не дивлячись на мене:

— Що ж, зрозуміло.

У нього були гарні блакитні очі і червоняста засмага. Він підсунув мені стільця, потім сів і сам, трохи позаду. Доглядальниця підвелася й рушила до дверей. І тоді сторож сказав мені:

— Це у неї шанкр.

Я не зрозумів, але, глянувши на жінку, побачив, що нижче очей у неї пов'язка. Там, де мав бути ніс, марля лежала зовсім плескате. Обличчя не було — лише біла пов'язка.

Коли жінка вийшла, сторож мовив.

— Покидаю вас самого.

Не знаю вже, який жест я зробив, але сторож усе не йшов. Його присутність за спиною бентежила мене. Кімнату осявало яскраве світло. Гуло двоє шершнів, б'ючись об скляний дах. Мене хилило на сон. Не обертаючись, я запитав у сторожа:

— Давно ви тут?

— П'ять років,— одразу ж відповів він, ніби чекав мого запитання.

А потім заходився цокотіти. Мовляв, він ніколи не думав, що доведеться доживати віку сторожем у притулку біля якогось села Маренго. Йому шістдесят чотири роки, він парижанин. Тут я урвав його:

— А, то ви не тутешній?

А потім згадав: перш ніж повести мене до директора, він говорив зі мною про маму. Казав, що треба поховати швидше, бо на рівнині стоїть дика спека, надто в цих краях. І додав, що він жив у Парижі і ніяк не може його забути.

— У Парижі покійника ховають на третій, а то й на четвертий день. А тут це просто неможливо, ви собі не уявляєте, як тут квапляться на похороні — бігом біжать за катафалком.

І його дружина сказала тоді:

— Та помовч! Навіщо про таке страхіття розводитись? Дідок почервонів і вибачився. Я заступився за нього:

— Нічого, нічого.

Адже він розповідав правду, і мені було цікаво.

В трупарні він пояснив мені, що до притулку потрапив, бо не мав ні кола ні двора. Але ще чувся при силі й попросився на місце сторожа. Я зауважив: отже, він теж мешканець притулку. Він заперечив: "Та ні!" Мене вразив тон, яким він вимовляв "вони", "ці самі" або (зрідка) "старе луб'я", коли говорив про пожильців притулку, хоча деякі з них були не старші, ніж він. Та, звісно, становище його було інше. Він-бо сторож і все-таки був начальник над ними.

Тут увійшла доглядальниця. Уже звечоріло. Над скляним дахом швидко згустилася пітьма. Сторож повернув вмикач, і мене засліпило яскраве світло. Сторож запросив мене до їдальні вечеряти. Але я відмовився, їсти не хотілося. Тоді він запропонував мені випити чашку кави з молоком. Я погодився, бо дуже люблю каву з молоком, і за хвилю він приніс мені на таці чашку кави. Я випив її. І мені закортіло курити. Спершу я вагався, чи можна курити біля домовини. А потім подумав, що це байдуже. Я почастував сигаретою і сторожа, і ми з ним закурили.

Потім він сказав:

— Знаєте, приятелі вашої матусі теж прийдуть посидіти біля неї. Такий звичай. Треба сходити по стільці й по чорну каву.

Я спитав, чи не можна погасити бодай одну лампу. Яскраве світло відбивалося від білих стін, і мені різало очі. Сторож відповів, що одну погасити не можна, така вже проводка: або усі лампи горять, або всі погашені. Я вже й не зважав на нього. Він пішов, потім вернувся, приніс стільці, розставив їх. На одного стільця поставив кавник і купу чашок. По тому умостився навпроти мене, по той бік домовини. Доглядальниця теж примостилася на стільці в кутку, повернувшись спиною до мене. Що вона робила, не було видно. Лише з рухів її ліктів я здогадувався: певне, плете. Було тепло, я зігрівся од випитої кави, у відчинені двері линули пахощі літньої ночі й квітів. Здається, я задрімав.

Збудив мене шелест. Зі сну вибілені стіни моргу здалися мені сліпучо-білими. Довкола не було і найменшої тіні, і кожен предмет, кожен куточок, усі заломи вимальовувалися так різко, аж очі боліли. До кімнати заходили мамині друзі. Було їх чоловік десятеро, і всі вони нечутно рухалися в тому сліпучому світлі. Ось вони порозсідалися, але так обереж-ненько—жоден стілець не рипнув. Я дивився на них і бачив так чітко, як ніколи ще нікого не бачив, я помічав кожну зморшку на їхніх обличчях, кожну дрібничку в одязі. Але я не чув їхніх голосів, і не вірилося, що то живі люди. Майже всі жінки носили фартушки, стягнуті коло стану, і від цього у них помітніше випинався живіт. Ніколи раніше я не помічав, які великі животи бувають у старих бабів. Чоловіки були майже всі худі й спиралися на ціпки. Мене вразило те, що очей на їхніх старечих лицях я не бачив, замість очей серед густої сітки зморщок поблискувало тьмяне світло. Прибульці порозсідалися, і більшість утупилася в мене, ворушачи ледь помітними губами, що попровалювалися в беззубі роти, і незграбно кивала головою; я так і не зрозумів, вітаються вони зі мною чи це просто їм голови хитаються. Мабуть, таки віталися. Я звернув увагу, що кивали вони, вмостившись напроти мене, справа і зліва від сторожа. Мені майнула безглузда думка, ніби вони зійшлися судити мене.

Невдовзі одна жінка розплакалася. Вона сиділа в другому ряді, позаду своєї товаришки, і її погано було видно. Вона плакала довго, схлипувала, і мені здавалося, що те хлипання ніколи не стихне. Решта ніби не чула її. Сиділи засмучені, похмурі й мовчазні, втупившись в одну цятку: хто дивився на труну, хто на свій ціпок чи на щось інше.