Страждання молодого Вертера - Сторінка 4

Ваша панночка також до нього не дуже охоча, а я в англезі бачила, що ви добре вальсуєте. Отож коли бажаєте танцювати зі мною німецький вальс, то йдіть попрохайте дозволу в мого кавалера, а я піду до вашої дами.

Я погодився, і ми домовились, що її кавалер буде тим часом розважати мою даму.

А тоді й почалося! Ми якийсь час захоплено спліталися руками в різних фігурах. Як чарівно, як легко вона рухалась! А коли дійшло до вальса, то всі закружляли, мов несамовиті. Ми розумно зробили, що зачекали, поки ця веремія трохи вщухне і невмілі пари вийдуть із кола. Тоді вступили до танцю ми, ще одна пара та Одран зі своєю панночкою і сміливо почали вальсувати. Зроду ще мені так легко не танцювалось! Я просто нетямився. Тримати в обіймах наймилішу істоту, кружляти з нею в танці, мов вихор, що розмітає все навколо і... Чесно кажучи, Вільгельме, я там заприсягнувся, що ніколи не дозволю коханій дівчині, своїй нареченій, танцювати з кимось іншим, крім мене, хоч би й земля підо мною запала. Ти мене розумієш!

Ми пройшлися кілька разів по залі, щоб відпочити. Потім вона сіла і з великим задоволенням втамувала спрагу помаранчею, яку я ледве роздобув, уже останню. Та коли я бачив, як вона з чемності пригощає свою сусідку і та без сорому бере з таці частку за часткою, мені щоразу мов хто гострий ніж заганяв у серце.

Третій англез ми танцювали у другій парі. Коли ми йшли по колу і я бог один знає з яким блаженством вів її за руку, неспроможний відірватися від її очей, що відверто виявляли найщиріше, найчистіше задоволення, нам довелося пройти біля одної дами з вродливим, хоч і немолодим обличчям, яку я помітив ще раніше. Вона, усміхаючись, глянула на Лотту, погрозила пальцем і двічі значуще вигукнула ім'я "Альберт".

— Дозвольте запитати, якщо це не таємниця, хто такий Альберт? — звернувся я до Лотти.

Вона вже хотіла відповісти, але нас розлучили, щоб зробити велику, вісімку, а коли ми знову зустрілися, то мені видалось, що на її обличчі з'явилася якась задума.

— Навіщо мені приховувати від вас,— мовила вона, подаючи руку для нової фігури в кадрилі.— Альберт гарна людина, я з ним майже заручена.

Для мене це не була новина (бо дівчата дорогою все розповіли мені), але тепер ця звістка справила на мене зовсім інше враження, бо вже стосувалася тієї, яка за цю коротку мить стала мені дуже дорогою. Словом, я збентежився, розгубився, потрапив у чужу пару, знялася штовханина, лише Лотта своєю витримкою й зусиллями швидко знов привела все до ладу.

Танець ще не скінчився, як враз спалахнула блискавка. Ми вже давно бачили спалахи па обрії, та я все казав, що то лише зірниці. Але тепер ударив грім, заглушивши музику. Три дами вибігли з ряду, а за ними і їхні кавалери, всі заметушились, і музика перестала грати. Природно, коли якесь лихо чи щось страшне спіткає нас серед розваги, воно робить на нас сильніше враження, ніж звичайно, частково через контраст, який так діє на нас, а ще більше від того, що наші почуття напружені і все сприймають гостріше. Тільки цим можна пояснити чудернацьку поведінку деяких наших жінок. Найрозумніша сіла в кутку спиною до вікна, затуливши вуха. Друга вклякнула перед нею, уткнувшись головою в її спідницю. Третя втиснулась між них, обійнявши своїх сестриць і заливаючись слізьми. Одні просилися додому, інші взагалі не знали, що робити і як угамувати зухвалість наших молодих дженджиків, що силоміць намагалися перехопити з губ знетямлених красунь їхні перелякані молитви, спрямовані до бога. Декотрі чоловіки пішли донизу, щоб там спокійно викурити люлечку, решта ж товариства пристала на розумну пропозицію господині піти в кімнату, де на вікнах були завіси и віконниці. Ледве ми там зібралися, як Лотта заходилася розставляти стільці в коло, посадовила всіх і запропонувала почати гру. Я вже бачив, як декотрі, в надії на солодкий фант, облизувались і ласо потягалися.

— Ми будемо грати в рахунки,— сказала вона,— а тепер увага! Я піду по колу від правої руки до лівої, а ви рахуйте за мною, кожен називайте число, яке на нього припаде. Рахувати треба дуже швидко, а хто затнеться або помилиться, той отримає ляпаса, і так до тисячі.

От було веселе видовище! Вола пішла по колу з простягненою рукою. "Раз",— почав перший; "Два",— сказав сусіда; "Три",— наступний і так далі. А вона йшла все швидше й швидше, коли раптом один прогавив. Лясь! — є поличник. Зі сміху прогавив другий — лясь і того. А вона йде ще швидше. Мені самому дісталось два ляпаси, і я з щирим задоволенням відзначив, що вона відміряла їх мені щедріше, ніж іншим. Гра закінчилась загальним реготом і галасом, не дійшовши до тисячі.

Гроза стихала, закохані розходились парами, і я також пішов за Лоттою до зали. Йдучи, вона сказала мені:

— За ляпасами вони забули й про грозу, і про все.

Я не спромігся одразу на відповідь, і вона повела далі:

— Я перша найбільше злякалась, але мусила вдавати хоробру, щоб в інших підтримати дух, поки й сама посміливішала.

Ми підійшли до вікна. Гриміло десь уже збоку, благодатний дощ порощав по землі, і ми вдихали на повні груди тепле повітря, напоєне живлющими пахощами. Вона стояла, спершись на лікті і задивившись у далечінь; потім глянула на небо й на мене, і я побачив, що її очі повні сліз. Вона поклала свою руку на мою і мовила: "Клопшток!" Я вмить пригадав чудову оду, яка їй спала на думку, й поринув у лотік почуттів, що їх викликав у мене цей вигук. Я не втримався, схилився і з сльозами радості поцілував їй руку. I знову глянув їй в очі. Шляхетний поете! Аби ти побачив, як вона тебе обожнює! Не хотів би я надалі чути твого імені, так часто згадуваного, з інших уст, бо вони тільки поганять його!

19 червня.

Я не пам'ятаю, на чому в своїй розповіді зупинився минулого разу. Знаю тільки, що була вже друга година ночі, як я ліг слати, і що якби я міг тобі все це виповісти, замість описувати, то затримав би тебе, може, до самого ранку.

А про те, що з нами трапилося, коли ми їхали додому з балу, я тобі ще не розповів, та й сьогодні не встигну.

Схід сонця був чудовий. Роса скапувала з дерев у лісі, блищала на посвіжілих полях. Наші супутниці куняли. Лотта запитала мене, чи не хочу й я приєднатися до них, то щоб не соромився її.

— Поки я бачу розплющеними ваші очі,— сказав пильно дивлячись на неї,— то не задрімаю, можете бути певні.

І ми обоє витримали аж до самого дому. Служниця тихенько відчинила ворота й відповіла на її запитання, що дома все гаразд, що батько й діти ще сплять. Тоді я попрощався з нею, прохаючи дозволу відвідати її сьогодні ще раз. Вона дозволила, і я, звичайно, побував там.

Відтоді сонце, місяць і зорі можуть собі спокійно мандрувати своїми шляхами. Я не помічаю ні дня, ні ночі, забув про весь світ.

21 червня.

Я переживаю такі щасливі дні, які бог приберігає лише для своїх святих, і хоч би що зі мною трапилось надалі, я не посмію сказати, що не спізнав радощів, найчистіших радощів життя.

Ти вже знаєш мій Вальгайм. Тут я замешкав остаточно, звідси мені лише півгодинки їзди до Лотти, а біля неї я оживаю і відчуваю все щастя, яке судилось людині.

Чи думав я, вибравши Вальгайм за мету своїх прогулянок, що він лежить так близько до неба? Як часто під час моїх далеких мандрівок то по горах, то по долинах бачив я за річкою цей мисливський будинок, у якому тепер зосередились усі мої бажання!

Любий Вільгельме, я часто міркую над тим, чого людина так прагне мандрувати, осягати нові простори, робити нові відкриття. А потім знов з'являється у ній потяг до самообмеження, до бажання стати на колію звичайного життя і долати його, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч.

Аж дивно: коли я сюди приїхав і з пагорка дивився на долину, як мене все тут вабило! Он гайочок! Ох, якби ж то посидіти в його холодку! А он вершина гори. Ох, якби ж то оглянути звідти місцевість! Пасма пагорбів, привітні долини! О, як би мені хотілося в них загубитись! Я квапився туди і вертався назад, не знайшовши того, на що сподівався. О, далечина — те саме, що й прийдешність. Перед нашою душею розлягається неозорий імлистий безмір, наші чуття тонуть у ньому, як і наш зір, і ми прагнемо віддатися тому єдиному, великому, прекрасному почуттю, цілком розчинитися в ньому. Та, на жаль, щойно ми дійдемо мети, щойно "там" обернеться в "тут", як усе знов стає тим, що й було, і ми залишаємось у своїй нікчемності, у своїй обмеженості, і душа наша мріє про недосяжну насолоду.

Так найневгамовніший мандрівець кінець кінцем прагне знову дістатися на свою вітчизну, до своєї хати, де, вкупі з дружиною, в колі своїх дітей, у турботах про те, щоб їх прогодувати, знаходить спокій, якого марно шукав по світах.

Коли я вранці, вставши разом із сонцем, іду у Вальгайм і там, нарвавши на городі цукрового гороху, лущу його, читаючи Гомера; коли беру в маленькій кухоньці горщечок і, додавши масла, ставлю на вогонь стручки, накриваю горщечок покришкою і сідаю поряд, щоб час від часу помішувати його, то яскраво уявляю собі, як зухвалі Пенелопині женихи різали биків і свиней, патрали їх і смажили. Ніщо не викликає в мене такого тихого, щирого захоплення, як ці риси патріархального побуту, і я, дякувати богові, можу, не маніжачись, перенести їх у своє щоденне життя.

Як мені приємно, що серце моє може відчувати просту, невинну радість господаря, який кладе на стіл свій головку капусти, власноручно вирощену, і тієї хвилини тішиться не тільки нею, а наново переживає всі щасливі дні своєї праці: і чудові ранки, коли він її садив, і лагідні вечори, коли він її поливав і радів, дивлячись, як вона виростає.

29 червня.

Позавчора з міста прийшов до управителя лікар і застав мене на підлозі серед Лоттиних діток. Одні вовтузились на мені, інші смикали мене, а я їх лоскотав, і вони зчиняли неймовірний галас і рейвах. Лікар, черствий прихильник узвичаєних правил, що, розмовляючи, раз у раз м'яв свої манжети і без кінця витягав напоказ жабо, визнав, мабуть, мою поведінку за не гідну розважної людини, це я відразу помітив по його носі. Але я на це не зважав, слухав його премудрі орації і знов будував дітям карткові хатки, які вони встигли зруйнувати. Потім він ходив скрізь по місті й обурювався: мовляв, управителеві діти й так розбещені, а Вертер зіпсує їх до краю.

Атож, любий Вільгельме, діти — найближчі для мене створіння в світі.