Стрибок у ніщо - Сторінка 6

- Олександр Бєляєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Незмінно рухаються по своїх орбітах планети, неухильно летять своїми шляхами комети, що періодично з'являються на небі... Чи, може, астрономи чекали одного з таких рідких гостей, як комета Галлея, або підстерігали повне сонячне затемнення?.. Ні, не комети і сонячні затемнення поглинали їх час. Вони справді були страшенно зайняті роботою. Астрономія, наука про далеке небо, стала дуже близькою до деяких земних справ. Чудові математики, знавці небесної механіки, були мобілізовані для роботи по суперартилерії і суперавіації. Останні могікани капіталізму гарячково лаштувалися до війни, готуючи ворогові "сюрпризи" у вигляді ракетних снарядів, воєнних стратопланів, понаддалекобійних гармат та іншого... І вчені старанно виконували доручене їм особливе наукове завдання.

Але, працюючи на тих, хто був сповнений звірячої злоби і. жадоби воювати і знищувати, вчені не могли відмовити в останній послузі і тим, хто хотів утекти від боротьби. І, поторгувавшись, вони прийняли вигідну пропозицію.

У той самий час, коли леді Хінтон зважувала свої фамільні цінності, філософ Шнірер теж сидів у своєму кабінеті біля терезів, але терези його були великі, і зважував він не на карати, а на десятки кіло. На столі перед ним лежали купи філософських книг. Його бібліотека важила не один центнер. Ці книги такі важкі! Він вирішив узяти найкращі з них. З древніх філософів Платон — безумовно, Арістотель — під сумнівом. З нових — безумовно, Кант, Шопенгауер, Шпенглер, Бергсон. Але як багато важить цей дідок Кант! Може, не брати їх? НІ, вони "там" будуть потрібні.

Шнірер працював методично, як завжди. Спочатку зробив розмітку "питомої філософської ваги" кожного філософа, потім відмічав "фізичну" вагу книги і акуратно записував на аркуші паперу.

Двері кабінету прочинились. Хтось заглянув у щілину.

— Ти не працюєш, татку? — спитала Амелі, входячи в кімнату.

Амелі ніколи не заходила до батька, коли той працював. Це були години священнодійства. Дочка філософа була збуджена. Щоки її пашіли рум'янцем. Шнірер поглянув на дочку поверх окулярів і коротко спитав:

— Спорт?

— На цей раз ні. Побачення з Отто.

Лейтенант Отто Ернст був нареченим Амелі.

— Ну, і що ж? — спитав Шнірер, зважуючи Декарта.

— У нас з ним була розмова...

— Як бачу, дуже палка.

— Так. Я пропонувала йому взяти участь у польоті. Він відповів, що з його боку це було б дезертирством. Він сказав: "Я повинен лишитись тут, щоб перемогти або вмерти!" Отто умовляв мене зостатися з ним.

Томик Декарта затремтів у руці Шнірера.

— Ну й що ж ти відповіла? — спитав філософ, намагаючись приховати тривогу.

— Я відповіла йому, що піду за тобою, татку.

Шнірер насупився, щоб приховати радість.

— Так. А Отто?

— Отто каже, що й тобі не слід летіти... І всі ці книги ти хочеш узяти з собою? Чи не збираєшся ти, татку, читати лекції з філософії марсіанам або жителям Венери?

— Якщо вони існують і досить розвинуті для цього, то чому б їм не познайомитися з філософами Землі, — відповів Шнірер. — А летіти мені треба. ї це з мого боку не дезертирство і не боягузтво. На мені лежить священний обов'язок — зберегти мудрість Землі. Справжню філософію, тисячолітню спадщину людської культури. Всьому цьому, — він кивнув на книги, — загрожує страшна небезпека. Хто знає, які скарби-думки загинули у вогні під час пожежі Александрійської бібліотеки? А зараз наближається світова пожежа. Якщо комунізм переможе, мені здається, ці варвари спалять усі філософські книги, крім книг своїх філософів, — Шнірер скоса, глянув на камін. — Людство здичавіє і, нарешті, загине. Машина знищить його. В усьому світі — зрозумій, в усій Сонячній системі, в усьому космосі! — тільки в нашому "Ковчезі" збережуться скарби людського генія. Якщо нам не судилось повернутися на Землю, ми висадимось на якійсь планеті. Ми покладемо початок новому людству, справжній культурі — без машини, без зарази матеріалістичної філософії, без політики і робітничих питань. — Шнірер випростався і став схожий на біблійного пророка. — Там, на новій землі, — говорив він далі, піднявши вгору палець, — потрібні будуть ці книги. Вони стануть нашими скрижалями заповіту. І я навчу людей істини.

Шнірер, цей кабінетний вчений, нездатний, як Отто Ернст, один з "могікан", до прямих дій, усе-таки служив своєму класу до останніх днів. Правда, в цього філософа були свої рахунки з капіталізмом — машини. Але ж у тому й полягала своєрідність його філософії — він намагався вирішити квадратуру круга про капіталізм без техніки і машин. Породжена нерозв'язними суперечностями, його філософія була досить плутана, але вона мала успіх, бо виконувала соціальне замовлення "могікан" і давала надію на якийсь "вихід" з тупика. А сам Шнірер дивився на себе мало не як на месію, покликаного врятувати капіталізм з петлі і вивести його в обітовану країну безхмарного вічного процвітання. Він серйозно вважав себе за охоронця мудрості Землі, тобто тієї філософії, яка потрібна була для ідеологічного виправдання і утвердження його класу. І цій ідеї філософ служив самовіддано. Тільки заради неї він наважився вирушити у цю надзвичайно небезпечну подорож. Тільки заради неї він, запеклий ворог машин, вирішив вдатися по допомогу до машини, віддати себе в її розпорядження, довірити їй своє "дорогоцінне для людства" життя. Рятуватися від машини на машині. Шнірер глибоко і болісно відчував цю суперечність, але іншого виходу не бачив.

— А якщо ми повернемось на Землю?

— І в цьому разі треба зберегти книги в надійному місці. А що може бути надійніше за "Ковчег"? Вони можуть знищити книги, перш ніж твій Отто і його соратники знищать їх. А я поверну Землі її скарби. Принесу з неба ці скрижалі мудрості і віддам їх людям, як Мойсей. Я просвічу затьмарену людську свідомість ось цим! — Він урочисто підняв угору томик власного філософського трактату про згубність матеріалізму. — Я повинен зберегти себе для людства, — патетично закінчив він і вже звичайним тоном спитав: — Ти зібралася?

— Ще ні. Але я не затримаю... Думаю, ми розлучаємося з Отто ненадовго. Він запевняє, що комуністи будуть розбиті і загинуть не пізніше як через два тижні після початку війни. "В нас усе готово, — сказав Отто.

— Тим краще, тим краще! — відповів Шнірер.

— Ну, йду збиратися! — сказала Амелі, Вона поцілувала батька в щоку, пройшла в свою кімнату, відкрила дорожню скриню і за одну хвилину кинула туди волейбольний м'яч, кілька тенісних м'ячів і ракеток, дві рушниці, патрони, два плавальних і спортивних костюми, гаванську гітару, маленький дорожній несесер, дві сукні, білизну, фотоапарат з запасом плівок — словом, усе те, що вона завжди брала, вирушаючи в свою звичайну подорож — на курорт.

Єпископ Йов Уеллер теж збирався в дорогу. Він має летіти на невідому планету. Він і досі не міг примиритись з цією думкою, призвичаїтися до неї.

Якось у суботу єпископ мирно сидів, заглибившись у складання недільної проповіді, в своїй затишній квартирі, де прожив два десятки років, коли економка доповіла, що його хоче бачити якийсь чоловік. Гадаючи, що його хтось хоче запросити виконати требу, єпископ сказав, щоб незнайомого впустили.

Ввійшов маленький, вертлявий чоловік.

— Честь маю відрекомендуватись. Я Генрі Пінч. Представник акціонерного товариства "Ноїв ковчег" і особистий секретар голови правління містера Семуеля Стормера.

— Це благодійне товариство? — спитав єпископ. Він уже забув про розмову в салоні леді Хінтон.

— Не зовсім, — відповів Пінч, сідаючи в крісло і соваючись на ньому. — Хоч до певної міри його можна назвати і благодійним. Врятування людей від страшної загибелі — хіба це не святе діло? Ви повинні летіти, сер єпископ, і якнайскоріше.

— Куди летіти? — спитав Уеллер.

— На небо.

Єпископ мимохіть відсунувся до спинки крісла. Що це — безглуздий жарт чи марення божевільного?

— Я не зовсім розумію вас.

— Я вважаю, що ви досить підготовлені до цієї пропозиції, — відповів Пінч, знову засовавшись у кріслі. — Леді Хінтон казала...

Єпископ згадав усе... Але невже це всерйоз?

— Я не маю наміру летіти на небо. Зовсім не маю наміру! — сказав єпископ таким тоном, наче йому пропонували вмерти. — Мені летіти? Зрозумійте, що це навіть не пасує до мого сану.

Пінч знизав плечима.

— Я вважаю, що це не зганьбить гідність вашого сану. Оскільки були прецеденти... пророк Ілля, наприклад, зробив політ на небо. Праведник, пророк. У ті часи звання пророка, гадаю, важило не менше, ніж тепер єпископа.

— Так, але... то було боже веління...

— А це веління леді Хінтон.

— Я дуже поважаю леді Хінтон. Це найкраща вівця в моєму стаді. Але ж вона в мене не одна. Я не можу залишити свою паству на поталу хижим вовкам.

— А якщо сама паства залишить вас?..

Єпископ зітхнув.

— Я згоден з вами. Храми відвідують дедалі менше, але, як сказано в письмі, "де один або два зібрані в ім'я моє, там і я серед них".

— У "Ковчезі" буде двадцять чоловік. А коли ми висадимось на якусь планету, на Марс чи Венеру, ви візьмете на себе роль апостола, що проповідуватиме вчення Христове марсіанам або освітлюватиме світлом євангелія жителів Венери. Подумайте тільки: ви перший, хто прибуде з проповіддю християнства на інші планети Сонячної системи. І, можливо, сам Бог обере вас для цієї місії.

— Всемогутній Господь, коли вважатиме за потрібне, може зробити це й інакше. Але не торкатимемося таких важливих богословських питань, — відповів єпископ.

— Гаразд, — не здавався Пінч, — припустімо, ви відмовитесь летіти, незважаючи на наполягання леді Хінтон, яка не уявляє польоту без вас, "Лікар духовний, — каже вона, — так само потрібний, як І лікар тілесний. Хто даватиме мені поради, спрямовуватиме на стезю доброчинності? Хто звершить обряд шлюбу леді Еллен з лордом Генрі Блоттоном?.. Хто хреститиме народжених дітей, хто поховає мене, коли я умру?" Припустімо, ви не послухаєтеся цих доводів і залишитесь. Що чекає вас тут? Можливо, мученицький кінець...

— Я готовий прийняти вінець мученика, — промовив єпископ, зводячи очі до неба. — "Але нехай обійде мене чаша сія", — прошепотів він сам до себе.

— Залишатися на Землі, особливо у вашому сані, — не вгавав Пінч, — надто небезпечно. В країні дуже напружене становище. Вона вже напередодні революції, на це нічого заплющувати очі.