Строката бинда - Сторінка 4

Я пам’ятаю, що там було повно паперів.

— А чи нема в ньому, скажімо, кота?

— Ні. Що за дивна думка!

— Тоді погляньте! — він зняв із сейфа маленьку тарілочку з молоком.

— Ні, котів у нас нема. Але є гепард та павіан.

— Так, так! Гепард, звичайно, теж великий кіт, але навряд чи його задовольнить така невеличка тарілочка молока. Тут я хотів би розібратися до ладу.

Він присів навпочіпки біля стільця й почав якнайпильніше оглядати його.

— Дякую. Тут усе зрозуміло, — мовив він, підводячись і кладучи в кишеню свою лупу. — Овва! Тут теж щось цікаве!

Увагу його привернув невеличкий мисливський нагай, що висів у кутку ліжка. Кінець нагая було скручено петлею.

— Що ви про це думаєте, Ватсоне?

— Звичайнісінький нагай. От тільки не знаю, навіщо його скручувати петлею.

— Не такий уже й звичайнісінький, хіба ні? О, який лютий цей світ, і найгірше за все, коли чинить лихо розумна людина. Гадаю, що я побачив усе, що треба, міс Стонер, тож з вашого дозволу ми погуляємо отам на моріжку.

Я ніколи не бачив у свого друга такого похмурого й невеселого обличчя, як тоді, коли ми покинули місце нашого огляду. Кілька разів ми пройшли моріжком, і ні міс Стонер, ні я не переривали його думок, аж поки він сам не відійшов від задуми.

— Вкрай важливо, — сказав він, — щоб ви, міс Стонер, належним чином виконували кожну мою пораду.

— Я зроблю все, як ви скажете.

— Справа надто серйозна, щоб легковажити. Ваше життя залежить від вашої слухняності.

— Я цілком довіряюся вам.

— Насамперед ми з другом повинні провести ніч у вашій кімнаті.

Ми з міс Стонер здивовано поглянули на нього.

— Це конче потрібно. Я все поясню вам. Що це там таке, чи не заїзд?

— Так, це "Корона".

— От і добре. Чи видно звідти ваші вікна?

— Звичайно.

— Коли ваш вітчим повернеться, скажіть, що вам болить голова, підіть до своєї кімнати й замкніться. Коли почуєте, що він пішов спати, відчиніть віконниці й поставте на підвіконня лампу — це буде для нас сигналом; потім, узявши з собою все, що хочете, перейдіть до своєї колишньої кімнати. Я переконаний, що ви, незважаючи на пробиту стіну, зможете один раз переночувати там.

— Так, залюбки.

— Решта — мій клопіт.

— Але що ви робитимете?

— Проведемо ніч у вашій кімнаті, щоб виявити причину того шуму, який вас непокоїть.

— Здається мені, містере Холмсе, що ви вже знаєте, як діяти далі, — мовила міс Стонер, торкнувшись рукава мого друга.

— Так, можливо.

— Заради Бога, скажіть мені, від чого померла моя сестра.

— Спершу я хотів би зібрати певніші докази.

— Ну то хоча б скажіть, чи справді вона померла з несподіваного переляку, як я гадала?

— Ні, не думаю. Як на мене, то причина її смерті була зовсім інша. А тепер, міс Стонер, ми мусимо вас покинути, бо коли містер Ройлот повернеться й побачить нас, то вся наша подорож може виявитись даремною. На все добре, будьте мужні і робіть усе, що я вам сказав; можу вас запевнити, що ми невдовзі здолаємо небезпеку, яка на вас чигає.

Ми з Шерлоком Холмсом без усяких труднощів найняли дві кімнати — спальню й вітальню — в заїзді "Корона". Кімнати ці були на горішньому поверсі, і з вікна було добре видно ворота й нове крило сток-моренського будинку. У сутінках ми побачили, як повз нас проїхав доктор Ґрімсбі Ройлот: його могутнє тіло височіло над худорлявою постаттю хлопця-візника. Хлопцеві не одразу вдалося відчинити важкі залізні ворота, тож ми почули хрипкий рев доктора й побачили, як він вимахує перед ним кулаками. Нарешті екіпаж в’їхав усередину, й за кілька хвилин між деревами замерехтіло світло лампи, яку засвітили в одній з віталень.

— Не знаю, Ватсоне, — мовив Холмс, сидячи зі мною в темній кімнаті, — чи брати вас цієї ночі з собою. Справа ця досить-таки небезпечна.

— А чи можу я стати вам у пригоді?

— Ваша допомога може виявитись неоціненною.

— Тоді я неодмінно піду.

— Я дуже вдячний вам.

— Ви говорите про небезпеку. Мабуть, ви побачили в цих кімнатах щось таке, чого я не помітив.

— Ні, я бачив не більше від вас, але зробив інші висновки.

— Я не знайшов там нічого цікавого, крім отого шнура, але признаюся, що й гадки не маю, для чого він може бути потрібен.

— А вентиляційний отвір ви теж помітили?

— Так, але мені здається, що в такому невеличкому отворі між двома кімнатами нема нічого незвичайного. Він такий малий, що навіть щур туди не пролізе.

— Я знав про цей вентиляційний отвір раніше, ніж ми приїхали до Сток-Морена.

— Любий мій Холмсе!

— Так, знав. Пам’ятаєте, як леді розповідала, що її сестра відчувала пахощі сигари доктора Ройлота? А з цього, звичайно, виходить, що між двома кімнатами має бути отвір. Він, напевно, дуже малий, інакше слідчий помітив би його, коли оглядав кімнату. Я вирішив, що там має бути вентилятор.

— Але яка тут може бути небезпека?

— Ось погляньте-но на цей дивовижний збіг. Над ліжком роблять вентиляційний отвір, підвішують шнур, і дівчина, що спить на цьому ліжку, помирає. Хіба це не вражає вас?

— Я не бачу тут ані найменшого зв’язку.

— А чи помітили ви щось незвичайне в ліжку?

— Ні.

— Його прикручено до підлоги. Чи бачили ви коли-небудь таке ліжко?

— Мабуть, не бачив.

— Леді не могла пересунути своє ліжко. Воно завжди було на тім самім місці, поряд з отвором та мотузком, — інакше як мотузком цей шнур назвати не можна, бо він ніколи не слугував шнуром.

— Холмсе! — вигукнув я. — Здається, я починаю розуміти, на що ви натякаєте. Ми з’явилися саме вчасно, щоб запобігти витонченому й жахливому злочинові.

— Досить витонченому й досить жахливому. Коли лікар чинить лихо, він є найпершим серед злочинців. Він має міцні нерви й знання. Палмер та Прічард[77] були найкращими фахівцями в своїй справі. Цей чоловік дуже хитрий, але думаю, Ватсоне, що ми зуміємо перехитрити його. Цієї ночі нам доведеться пережити чимало страху, тож прошу вас, заради Бога, запаліть спокійно люльку, і побалакаймо кілька годин про щось веселіше.

* * *

Близько дев’ятої години світло між деревами погасло й садиба поринула в темряву. Так проминуло години зо дві, і раптом рівно об одинадцятій якраз навпроти нашого вікна засяяв самотній яскравий вогник.

— Це наш сигнал, — мовив Холмс, скочивши на ноги. — Світло горить у середньому вікні.

Виходячи, ми перекинулися кількома словами з хазяїном, пояснивши, що йдемо в гості до знайомого й там, мабуть, заночуємо. За хвилину ми вже були на темній дорозі; свіжий вітер віяв нам в обличчя, а жовтий вогник, блимаючи попереду крізь морок, показував шлях.

Потрапити до садиби було неважко, бо старий парковий мур завалився в кількох місцях. Пробираючись між деревами, ми дійшли до моріжка, перетнули його і вже зібралися лізти у вікно, коли раптом якась істота, схожа на бридку, потворну дитину, вискочила з лаврових кущів, кинулася, скорчившись, на траву, а потім промчала через моріжок і швидко щезла в темряві.

— Боже мій! — прошепотів я. — Ви бачили?

На мить Холмс злякався не менш од мене. Він схопив мою руку й схвильовано стиснув її, наче лещатами. Потім тихо засміявся й торкнувся губами мого вуха.

— Мила сімейка, — пробурмотів він. — Це ж павіан.

Я зовсім забув про химерних докторових улюбленців. Адже тут був і гепард, який щомиті міг опинитися в нас на плечах. Правду кажучи, мені полегшало на душі, коли слідом за Холмсом я скинув черевики, вліз у вікно і опинився в спальні. Тут усе було так само, як і вдень. Тоді Холмс підкрався до мене, склав трубкою долоню й прошепотів так тихо, що я ледве міг розібрати слова:

— Найменший звук може стати фатальним.

Я кивнув, показуючи, що чую.

— Нам доведеться сидіти без вогню. Він може побачити світло крізь вентиляційний отвір.

Я знову кивнув.

— Нізащо не засинайте: це може коштувати вам життя. Тримайте напоготові револьвер. Я сяду на край ліжка, а ви — на стілець.

Я витяг револьвер і поклав на краєчок стола.

Холмс узяв із собою довгу тонку палицю й помістив її коло себе на ліжку. Туди ж він поклав коробочку сірників та недогарок свічки. Потім загасив лампу, й ми опинилися в темряві.

Чи забуду я коли-небудь цю страшну сторожу? Я не чув жодного звуку, навіть дихання свого друга, але знав, що він сидить за кілька футів од мене, з розплющеними очима, так само напружений, як і я. Віконниці не пропускали жодного промінця світла, й ми сиділи в цілковитому мороці. Знадвору часом долинав крик якогось нічного птаха, а одного разу під самісіньким вікном чути було виття, подібне до котячого нявчання: гепард, очевидно, гуляв на волі. Здалеку чути було, як церковні дзиґарі гучно вибивали кожну чверть години. Якою довгою здавалася нам ця чверть! Пробило дванадцяту, першу, другу, третю, а ми й досі сиділи мовчки, чекаючи на щось неминуче.

Раптом біля вентиляційного отвору мигнуло світло; воно одразу ж зникло, але ми водночас відчули виразні пахощі горілої олії та розпеченого металу. В сусідній кімнаті хтось засвітив потаємний ліхтар. Я почув, як щось пересунулося, потім усе замовкло, і лише дужче запахло горілим. З півгодини я сидів, нашорошивши вуха. Несподівано долинув якийсь новий звук — ніжний і тихий, немовби з казана виходив струмінець пари. Тієї самої миті Холмс скочив з ліжка, витер сірник і люто вдарив палицею по шнуру.

— Ви бачите її, Ватсоне?! — проревів він. — Бачите її?!

Але я нічого не бачив. Поки Холмс витирав сірник, я чув тихий, виразний свист, але раптовий спалах світла так засліпив мої втомлені очі, що я нічого не міг розгледіти й не розумів, чому мій друг так шалено хльоскає палицею. Я встиг лише помітити, що обличчя його було мертвотно-бліде, сповнене огиди й жаху.

Він скінчив хльоскати і втупивсь очима в вентиляційний отвір, коли раптом нічну тишу обірвав такий страшний крик, якого я ніколи ще не чув. Він ставав усе гучнішим — хрипкий вигук болю, жах та лють змішалися в один страхітливий вереск. Потім розповідали, що цей вереск розбудив усіх не тільки в селі, а навіть у садибі священика. Похоловши зі страху, ми з Холмсом дивилися один на одного, доки останнє відлуння крику не завмерло в тиші.

— Що це означає? — видихнув я.

— Це означає, що все скінчено, — відповів Холмс. — І це врешті-решт навіть краще. Беріть револьвер, і ходімо до кімнати доктора Ройлота.

З суворим обличчям він засвітив лампу й пішов коридором. Двічі він постукав у двері до кімнати, але відповіді не було.