Суддя та його кат

Фрідріх Дюрренматт

Суддя та його кат

Перекладач: Катерина Гловацька

Тванський поліцейський Кленін натрапив уранці третього листопада тисяча дев'ятсот сорок восьмого року на блакитний "мерседес", що стояв край дороги до Ламбуана — одного з тессенберзьких селищ — саме там, де вона виходить із лісу, що вкриває Тванську ущелину. Як буває пізньої осені, все довкола повивав туман. I Кленін уже проминув був машину, та враз надумав повернутися. Проходячи повз "мерседес", він мигцем побачив крізь запітнілі шибки, що водій сидить, схиливши голову на кермо.

Як людині розважливій, Кленінові передусім спало на думку, що водій п'яний. Поліцейський поклав собі поставитися до нього не по-казенному, а по-людяному. Тож він підійшов до автомашини з наміром збудити незнайомого, відвезти його до Твана і в готелі "Ведмеді" нагодувати супом та чорною кавою, аби той протверезів; бо п'яним заборонено водити машину, але спати в ній на узбіччі вільно кожному.

Кленін розчинив дверцята й по-батьківському поклав руку незнайомому на плече. Ту ж мить він збагнув, що водій мертвий. Куля пройшла йому крізь обидві скроні. Аж тепер Кленін помітив, що дверцята з правого боку прочинені. Крові в машині набігло небагато, і темно-сірий плащ на небіжчикові майже не забруднився. З кишені плаща виглядав ріжечок жовтого гаманця. Видобувши його, Кленін легко довідався, що вбитий — Ульріх Шмід, лейтенант поліції міста Берна.

Кленін не знав достоту, що робити. Йому, сільському поліцейському, ще не траплявся такий кривавий злочин. Він забігав по узбіччю туди й назад. Одначе, коли зійшло сонце і його проміння, пробившись крізь туман, осяяло вбитого, Кленінові зробилося моторошно. Він повернувся до машини, підняв сірий фетровий капелюх, що лежав біля ніг небіжчика, і насунув йому на голову так, аби не бачити ран на скронях. Тепер йому трохи полегшало.

Поліцейський витер собі з чола піт і подався на той бік дороги, звідки виднівся Тван. Нарешті він надумав, що робити. Відсунувши мертвого вбік, на сусіднє з водієвим місце, він обережно посадовив мертве тіло й прив'язав його шкіряним ремінцем, якого знайшов у машині, а сам сів за кермо.

Двигун ніяк не заводився, та дорога до Твана йшла стрімко вниз, і Кленінові пощастило допровадити автомашину до "Ведмедів". Там він заправив її бензином, і нікому навіть не спало на думку, що його огрядний нерухомий пасажир — мертвяк. А сам Кленін і словом не прохопився, бо не любив галасу.

Коли він їхав уздовж озера до Біля, туман знову погустішав і сонячне проміння вже не пробивалося крізь нього. Ранок був такий похмурий, наче наставав день страшного суду. Кленін попав у довгу валку автомобілів, вони чомусь ішли один за одним іще повільніше, ніж того вимагав туман,— жалобний провід, мимохіть сяйнула думка поліцейському. Мертвий сидів поруч незрушно і тільки часом, коли дорога ставала нерівна, кивав головою, як старий мудрий китаєць, тож Кленін дедалі менше наважувався переганяти інші машини. До Біля він приїхав уже вдень.

Поки в Білі з'ясовували обставини цієї сумної події, у Берні справу передали комісарові Берлаху, що був також небіжчиків начальник. Берлах довго жив за кордоном і уславився як криміналіст у Константинополі, а згодом у Німеччині. Він очолював карну поліцію у Франкфурті-на-Майні, та тридцять третього року повернувся до свого рідного міста.

Повернувся Берлах на батьківщину не так з любові до Берна — він часом називав це місто своєю золотою могилою,— як через ляпас, що його Берлах одважив одному високому чиновникові нового німецького уряду. Тоді у Франкфурті багато говорилося про цей образливий вчинок, а в Берні його трактували в залежності від стану європейської політики: спершу — як вчинок обурливий, тоді — як гідний осуду, але все ж таки зрозумілий, і нарешті — як єдино можливу для швейцарця поведінку. Проте це вже було сорок п'ятого року.

Перейнявши на себе Шмідову справу, Берлах насамперед звелів перші дні тримати злочин у таємниці,— і йому довелося використати всю свою владу, щоб домогтися цього. "Ми занадто мало знаємо,— сказав він,— а газети — найбільший непотріб з усього, що тільки винайдено за останні два тисячоліття".

Берлах, видно, покладав багато надій на таємне розслідування справи, зате його шеф, доктор Люціус Лютц, що водночас викладав криміналістику в університеті, був думки протилежної. Цей службовець, на бернський рід якого цілюще вплинув багатий базельський дядечко, саме повернувся до Берна з відвідин нью-йоркської та чікагської поліції, і його вразив "доісторичний рівень боротьби із злочинністю в столиці Швейцарської конфедерації", як він щиро зізнався начальникові поліції Фрайбергерові, коли вони якось разом поверталися додому трамваєм.

Того ж таки ранку, після ще однієї розмови по телефону з Білем, Берлах подався на Бантігерштрасе до Шенлерів, де мешкав Шмід. Берлах пішки спустився через старе місто і перейшов Нідекський міст — він завжди ходив пішки, бо, мовляв, Берн не такий великий, щоб їздити по ньому "трамваями або чимось іншим".

Він трохи втомився, підіймаючись сходами Гаспеля,— адже йому було за шістдесят і в такі хвилини вік давався взнаки; та невдовзі він уже стояв перед домом Шенлерів і дзвонив.

Двері відчинила сама пані Шенлер, маленька, огрядна, досить пристойна дама; вона відразу впустила Берлаха, бо знала його в лице.

— Шмідові довелося вночі терміново виїхати в службових справах,— сказав Берлах,— і він просив дещо йому надіслати. Будьте ласкаві, пані Шенлер, проведіть мене до його кімнати.

Жінка кивнула головою, і вони пішли коридором, де на стіні висіла велика картина у важкій рамі. Берлах глянув на неї — то був "Острів мертвих".

— А де ж, власне, пан Шмід? — спитала огрядна жінка, відчиняючи двері.

— За кордоном, — відповів Берлах, дивлячись на стелю.

Кімната містилася на першому поверсі, крізь верандні двері виднівся невеличкий садок, де росли старі темні ялини, певне, вражені якоюсь хворобою, бо землю довкола них укривав шар глиці. Ця кімната була, мабуть, найкраща в будинку.

Берлах підійшов до письмового столу й оглядівся. На канапі лежала краватка вбитого.

— Пан Шмід, мабуть, у тропіках, правда ж, пане Берлах? — поцікавилася пані Шенлер.

Берлах аж трохи злякався:

— Ні, він не в тропіках, він вище.

— Боже мій, то він у Гімалаях?

— Десь там. Ви майже вгадали.

Берлах відкрив теку, що лежала на столі, й відразу ж узяв її під пахву.

— Ви знайшли те, що мали відіслати панові Шміду?

— Знайшов.

Він іще раз перебіг очима по кімнаті, обминаючи краватку.

— Це найкращий пожилець з усіх, що в нас мешкали, в нього ніколи не буває ніяких історій з дамами і взагалі...— запевнила пані Шенлер.

Берлах рушив до дверей.

— Час від часу я надсилатиму службовця або приходитиму сам. У Шміда ще зосталися тут важливі папери, що можуть нам знадобитися.

— А пан Шмід не надішле мені листівочки з-за кордону? — допитувалася пані Шенлер.— Мій син збирає поштові марки.

Та Берлах, наморщивши лоба й замислено дивлячись на жінку, відказав:

— Навряд, бо з таких відряджень звичайно не шлють листівок. Це заборонено.

Пані Шенлер знову сплеснула руками й вигукнула у розпачі:

— Чого тільки поліція не забороняє!

Берлах пішов, зрадівши, що залишає цей дім.

Обідав Берлах того дня не в "Шмідштубе", як звикле, а в "Du Théâtre". Він сидів, увесь поринувши в думки, й уважно переглядав папери в теці, яку забрав із Шмідової кімнати. Потім трохи погуляв по Бундестерасе, а о другій годині вже був у своєму кабінеті, де на нього чекала звістка, що з Біля привезено Шмідів труп. Берлах не пішов глянути на свого колишнього підлеглого, бо не любив мертвих і волів давати їм спокій. Він залюбки не пішов би й до Лютца, та мусив, нічого не вдієш. Більше не заглядаючи до Шмідової теки, комісар дбайливо замкнув її у свій письмовий стіл, закурив сигару і подався до кабінету шефа, хоч добре знав: Лютца дратуватиме його сигара. Один тільки раз, кілька років тому, Лютц насмілився зауважити Берлахові, щоб він не курив, але той, зневажливо махнувши рукою, відказав, що прослужив десять років у Туреччині й завжди курив у кабінеті свого константинопольського шефа,— доказ тим вагоміший, що його не можна було перевірити.

Доктор Люціус Лютц зустрів Берлаха знервовано, бо, на його думку, ще нічого не зроблено в Шмідовій справі. Він посадовив старого в зручне крісло біля свого столу.

— Із Біля ще нічого не повідомили? — спитав Берлах.

— Ще нічого.

— Дивно, адже вони працюють, не складаючи рук. Берлах сів і мимохіть глянув на образки Траффле по стінах — кольорові малюнки пером, на яких майоріли великі прапори й марширували солдати, чи з генералом, а чи без нього, чи зліва направо, а чи справа наліво.

— У мене,— почав Лютц,— дедалі більший неспокій викликає школярський стан криміналістики в цій країні. Повірте, я багато до чого звик у нашому кантоні, але методи, якими тут розслідують убивство лейтенанта поліції і які вочевидь вважають за нормальні, у такому нещадному світлі виявляють професійні здібності нашої сільської поліції, що я просто приголомшений.

— Заспокойтеся, докторе Лютц,— мовив Берлах,— наша сільська поліція знається на своєму ділі не згірше за чікагську, і ми ще викриємо Шмідового вбивцю.

— Ви когось підозрюєте, комісаре Берлах?

Берлах довго дивився на Лютца й нарешті сказав:

— Так, підозрюю, докторе Лютц.

— Кого саме?

— Цього я ще не можу сказати.

— О, вже цікаво! Мені відомо, комісаре Берлах, що ви завжди ладні виправдати будь-який помилковий — з погляду великих досягнень сучасної наукової криміналістики — захід. Але ж не забувайте, що час іде вперед і не спиняється навіть для найуславленішого криміналіста. В Нью-Йорку й Чікаго я бачив такі злочини, які ви в нашому любому Берні навіть і уявити собі не можете. Та ось убито лейтенанта поліції, а це певна ознака, що навіть тут, у самій системі громадської безпеки, щось уже починає руйнуватись, і треба діяти рішуче.

— Звісно, я так і роблю,— відповів Берлах.

— Це добре,— сказав Лютц, кахикнувши.

На стіні цокав годинник.

Берлах обережно поклав ліву руку собі на живіт, а правою загасив сигару об попільничку, яку подав йому Лютц. Останнім часом, сказав Берлах, здоров'я в нього погіршало, принаймні лікар дуже занепокоєний.