Суддя та його кат - Сторінка 2

Щось негаразд зі шлунком, часто йому болить, тож він просить доктора Лютца дати йому помічника, який міг би виконувати в Шмідовій справі основну роботу, а Берлах провадив би слідство більше за письмовим столом.

Лютц погодився.

— Кого ви хотіли б узяти собі в помічники? — спитав він.

— Тшанца. Правда, він іще відпочиває в Бернських Альпах, та його можна відкликати.

— Я задоволений з нього,— повідомив Лютц.— Тшанц — це людина, що завжди прагне дотримуватися найсучасніших методів криміналістики.

Він повернувся спиною до Берлаха і задививсь у вікно, що виходило на подвір'я сирітського будинку — там повно було дітей. Нараз Лютца пойняло нестерпне бажання подискутувати з Берлахом про значення сучасної наукової криміналістики. Та коли він обернувся, Берлах уже пішов.

Було вже близько п'ятої години, та Берлах поклав собі ще сьогодні поїхати до Твана, на місце злочину. За шофера він узяв Блаттера, опасистого поліцейського, якого любив за мовчазність. У Твані їх зустрів Кленін, вигляд він мав якийсь затятий, мабуть, боявся догани. Однак комісар приязно потис йому руку і сказав, що радий познайомитися з людиною, здатною самостійно думати. Від тих слів Кленін запишався, хоч до пуття не збагнув, що саме має на думці старий. Він повів Берлаха вгору дорогою на Тессенберг, до місця злочину. Блаттер дибав за ними, лихий, що доводиться йти пішки.

Берлаха здивувала назва Ламбуан.

— По-німецькому — Ламлінген,— пояснив Кленін.

— О, це вже звучить краще.

Вони прийшли на місце злочину. Праворуч дороги, що вела до Твана, здіймалася скеля.

— Де стояла машина, Кленін?

— Тут,— поліцейський показав на дорогу,— мало не посередині.— А що Берлах майже не глянув у той бік, він додав: — Либонь, краще мені було б лишити машину з убитим тут.

— Чого? — спитав Берлах, дивлячись на скелі Юри.— Мертвих треба якнайшвидше забирати, їм нема чого бути серед нас. Ви добре зробили, що відвезли Шміда до Біля.

Берлах став на узбіччі й глянув на Тван, що лежав унизу. Між ними й старовинним містечком простяглися тільки виноградники. Сонце вже сіло. Дорога звивалася змією поміж будинками, а на залізничній станції стояв довгий товарний поїзд.

— Невже там унизу нічого не чули, Кленін? — спитав старий.— Містечко зовсім близько, там мали чути кожний постріл.

— Люди тільки чули, що цілісіньку ніч гурчав мотор, та ніхто в цьому не добачив нічого лихого.

— Звісно, що ж тут лихого.

Він знову глянув на схили з виноградниками.

— Кленін, яке вино в цьому році?

— Добре. Ми можемо його потім покуштувати.

— Авжеж, я залюбки випив би склянку молодого вина,— погодився Берлах.

Він наступив правою ногою на щось тверде. Нахилився й підняв малесеньку металеву грудочку, видовжену й плескату з одного краю. Кленін і Блаттер цікаво втупилися в неї.

— Револьверна куля,— сказав Блаттер.

— Як це вам так щастить, пане комісар? — здивувався Кленін.

— Звичайнісінька випадковість,— озвався Берлах, і вони пішли вниз до Твана.

Молоде тванське вино не пішло на добре Берлахові, бо наступного ранку він жалівся, що його геть усю ніч нудило.

Лютц, який зустрівся комісарові на сходах, дуже занепокоївся і порадив звернутися до лікаря.

— Гаразд, гаразд,—пробурмотів Берлах, подумавши, що лікарів він полюбляє ще менше, ніж сучасну наукову криміналістику.

У кабінеті Берлахові трохи полегшало. Він сів до письмового столу, відімкнув шухляду й дістав із неї теку вбитого.

Берлах усе ще сидів, заглибившись у папери, коли о десятій з'явився Тшанц, що вночі повернувся з відпустки.

Комісар здригнувся, бо першої миті йому здалося, немов до кімнати ввійшов убитий Шмід. На Тшанцові був такий самий плащ, як і на Шміді, й майже такий самий фетровий капелюх. Тільки обличчя було інше — повне, доброзичливе.

— Добре, Тшанц, що ви вже приїхали,— сказав Берлах.— Нам із вами доручено справу про вбивство Шміда. Вестимете її переважно ви, я недужий.

— Та я вже знаю.

Тшанц сів, присунув стільця до Берлахового столу і поклав на нього ліву руку. На столі лежала розгорнена Шмідова тека.

Берлах відкинувся на спинку крісла.

— Вам я можу це сказати,— почав він.— Між Константинополем і Берном я бачив тисячі поліцейських, добрих і поганих. Багато з них були не кращі за ту жалюгідну потолоч, котрою ми наповнюємо наші в'язниці, просто вона випадково опинилася по той бік закону. Але Шміда я нікому не дам скривдити — він був винятково здібний і мав усі підстави взяти гору над нами. Цей розумний чоловік знав, чого хотів, умів мовчати про те, що знав, і говорив тільки тоді, як було потрібно. Ми повинні брати з нього приклад, Тшанц, він був кращий за нас.

Тшанц, який дивився у вікно, повільно повернув голову до Берлаха і сказав:

— Можливо.

Берлах помітив, що не переконав його.

— Ми небагато знаємо про Шмідову смерть,— вів комісар далі,— і маємо тільки ось це — кулю.

I він поклав на стіл кулю, знайдену на тванській Дорозі.

Тшанц узяв її і пильно оглянув.

— Це куля з армійського револьвера,— завважив він і поклав її на місце.

Берлах закрив теку на столі.

— Насамперед,— мовив він,— нам невідомо, що Шмід робив у Твані чи в Ламлінгені. На Більському озері він був не в службових справах, а то я знав би про це. Нам не відомий жодний мотив, що хоч якось пояснив би його подорож туди.

Тшанц сидів, поклавши ногу на ногу, й не дуже уважно слухав Берлаха. Раптом він сказав:

— Ми тільки знаємо, як убито Шміда.

З подиву комісар навіть не відразу спитав:

— Звідки ви це знаєте?

— У Шмідовій машині кермо зліва, і кулю ви знайшли на лівому узбіччі, якщо дивитися з машини; тоді в Твані чули, як усю ніч працював двигун. Убивця спинив Шміда, коли той їхав із Ламбуана вниз до Твана. Шмід, мабуть, знав убивцю, а то не спинився б. Він відчинив праві дверцята впустити знайомого і знову посунувся на своє місце до керма. Тієї миті його й застрелено. Звісно, Шмід і гадки не мав про наміри того чоловіка.

Берлах подумав.

— Тепер я закурю.— I, запалюючи сигару, старий сказав: — Ви маєте слушність, Тшанц. Певне, саме так Шмід зустрівся із своїм убивцею, дуже ймовірно. Але це ще не пояснює, що робив Шмід на дорозі з Твана до Ламлінгена.

Тшанц зауважив, що під плащем Шмід мав вечірнє вбрання.

— Цього я не знав,— мовив Берлах.

— Хіба ви не бачили небіжчика?

— Ні, я не люблю небіжчиків.

— Але це було занотовано і в протоколі.

— Протоколи я люблю ще менше.

Тшанц замовк.

— Це тільки заплутує справу,— визнав Берлах.— Що мав робити у Тванській ущелині Шмід, зодягнений у вечірнє вбрання?

— Ні, це все-таки спрощує нам пошуки,— відказав Тшанц.— Поблизу Ламбуана не так уже багато людей, що влаштовують вечори, куди гості приїздять у фраках.

Він дістав кишенькового календарика й пояснив, що це Шмідова річ.

— Я знаю,— кивнув Берлах.— Там немає нічого цікавого.

Тшанц заперечив:

— Шмід позначив середу другого листопада літерою "Г". Саме в середу його й убито, близько опівночі, як свідчить експертиза. Ще одним "Г" позначено середу двадцять шостого жовтня і далі — вівторок вісімнадцятого жовтня.

— Літера "Г" може означати будь-що,— зауважив Берлах.— Жіноче ім'я, приміром, чи щось інше.

— Навряд чи вона означає жіноче ім'я,— знову заперечив Тшанц.— Шмідову приятельку звати Анна, а Шмід був чоловік серйозний.

— Про неї я теж нічого не знаю,— сказав Берлах і, побачивши, що його необізнаність дивує Тшанца, додав:— Мене цікавить тільки той, хто вбив Шміда.

— Звичайно,— чемно погодився Тшанц, але враз похитав головою і засміявся: — Що ви за людина, комісаре Берлах!

— Я старий чорний котяра, який залюбки жере мишей,— поважно відказав Берлах.

Тшанц не знайшовся, що на це сказати, і став пояснювати далі:

— У дні, позначені літерою "Г", Шмід завжди одягав фрак і їхав кудись на своєму "мерседесі".

— Звідки ви й це знаєте?

— Від пані Шенлер.

— Он як! — пробурмотів Берлах і замовк. Та за хвилину додав: — Це вже факти.

Тшанц пильно глянув комісарові в лице, закурив сигарету й нерішуче промовив:

— Доктор Лютц казав мені, що ви когось підозрюєте.

— Так, підозрюю.

— Я ж ваш помічник у справі вбивства Шміда, то чи не повідомили б ви мене, комісаре Берлах, на кого падає ваша підозра?

— Розумієте,— повільно почав Берлах, так само як Тшанц, старанно обмірковуючи кожне слово,— моя підозра — це не підозра наукового криміналіста. У мене немає ніяких підстав підозрювати. Ви бачили, як мало я знаю. Власне, я тільки припускаю, хто міг бути вбивцею, але той, про кого йдеться, ще сам повинен довести, що то він і є.

— Як ви це уявляєте собі, комісаре?

Берлах усміхнувся.

— Мені доведеться зачекати на докази, які дадуть можливість заарештувати його.

— Я працюватиму разом із вами, тож повинен знати, проти кого повести слідство,— ввічливо пояснив Тшанц.

— Насамперед ми маємо бути об'єктивні. Це стосується і мене, бо я маю певну підозру, і вас, бо ви провадимете основну роботу. Чи справдиться моя підозра не знаю. Я чекатиму наслідків вашого слідства. Ви повинні шукати Шмідового вбивцю і не зважати на те, що я когось підозрюю. Коли той чоловік справді вбивця, то ви самі на нього натрапите і, звичайно, на відміну від мене — в бездоганний науковий спосіб; коли ж він не винен і ви знайдете справжнього вбивцю, то вам немає потреби знати ім'я людини, яку я даремно підозрював,

Вони трохи помовчали, а тоді старий спитав:

— Чи ви згодні на таке співробітництво?

Якусь мить Тшанц зволікав із відповіддю, та врешті мовив:

— Згоден.

— То що ви збираєтеся робити?

Тшанц підійшов до вікна.

— Сьогоднішній день Шмід теж позначив для себе літерою "Г". Я збираюся поїхати в Ламбуан і подивитися, може, щось і побачу цікаве. Поїду о сьомій, як завжди виїздив Шмід, коли збирався до Тессенберга.

Він знов обернувся до Берлаха і спитав чемно, але напівжартома:

— Поїдемо разом, комісаре?

— Еге, Тшанц, я теж поїду,— несподівано відказав той.

— Гаразд,— мовив Тшанц трохи збентежено, бо не сподівався на згоду.— Тоді о сьомій.

У дверях він іще раз обернувся:

— Ви ж були в пані Шенлер, комісаре Берлах. Невже ви там нічого не знайшли?

Старий відповів не зразу, спершу замкнув теку до письмового столу і сховав у кишеню ключа.

— Ні, Тшанц,— сказав він нарешті,— я нічого не знайшов. Можете йти.

О сьомій годині Тшанц заїхав до Берлаха в Альтенберг, де в будинку на березі Аре комісар жив з тридцять третього року.