Свідок обвинувачення - Сторінка 3

— Чи хто-небудь підтвердить мої свідчення?

В її поведінці відчувалось притлумлене хвилювання, яке викликало в Мейгерна неясне відчуття тривоги.

— Поки що інших свідків нема, — неохоче відповів він.

— Розумію, — сказала Ромена Воул. Хвилину-дві вона сиділа нерухомо. Ледь помітна посмішка торкнула її уста.

Передчуття тривоги в душі адвоката наростало.

— Місіс Воул... — почав він. — Я добре знаю, що відчуває людина за таких обставин...

— Невже? — здивувалася жінка. — Цікаво.

— За таких обставин...

— За таких обставин я збираюся зіграти свою гру. Він збентежено глянув на неї.

— Але, шановна місіс Воул, ви дуже збуджені. Як любляча, вірна дружина...

— Як ви сказали? Він нерішуче повторив:

— Як любляча, вірна дружина... Ромена Воул ледь кивнула головою. Та сама дивна посмішка грала на її устах.

— Це він сказав вам, що я вірна й любляча дружина? — лагідно спитала вона. — О, звичайно, це сказав він! Які ж чоловіки дурні! Дурні, дурні, дурні...

Раптом вона встала. Уся напруженість атмосфери, яка від самого початку розмови гнітила адвоката, мовби сконцентрувалася в її словах.

— Я ненавиджу його, щоб ви знали! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Я мрію побачити, як його повісять, а я дивитимусь на нього, аж поки він випустить дух!

Адвокат відсахнувся від неї — така ненависть палахкотіла в її очах.

Вона підступила до нього на крок і збуджено провадила:

— Може, я це й побачу. Припустімо, я скажу вам, що він повернувся того вечора не о двадцятій на десяту, а о двадцятій на одинадцяту? Ви кажете, він твердить, ніби нічого не знав про те, що гроші дістануться йому? А якщо я вам скажу, що він добре знав про це і вчинив убивство з єдиною метою одержати їх?

Якщо я вам скажу, що того вечора він у всьому мені признався? Що на його піджаку була кров? Що тоді' Припустімо, я встану на суді й усе це скажу?

Гі очі, здавалося, кидали йому виклик. Через силу приховуючи дедалі більшу розгубленість, адвокат спробував повернути розмову на рейки здорового глузду:

— Від вас ніхто не стане вимагати, щоб ви свідчили проти свого чоловіка...

— Він мені зовсім не чоловік! Ці слова так несподівано зірвалися з її уст, аж він подумав, що йому просто почулося.

— Пробачте, я...

— Він мені не чоловік!

Запала така тиша, що можна було почути, як муха пролетить.

— Я була актрисою у Відні. Мій чоловік живий, але він у божевільні. Через це ми не могли з Воулом одружитися. І дуже добре — тепер у мене руки розв'язані.

— І вона гордо скинула голову.

— Я хочу дізнатись від вас лиш одне, — сказав містер Мейгерн. Йому вдалося зберегти, як завжди спокій і незворушний вираз. — Чому ви так озлоблені на Леонарда Воула?

Вона похитала головою, ледь посміхнувшись.

— Звичайно, вам хотілося б це знати. Але я не скажу. Я збережу свою таємницю.

Містер Мейгерн сухо кахикнув і підвівся.

— Очевидно, нема сенсу продовжувати цю розмову. Я зустрінуся з вами знову після того, як переговорю зі своїм підзахисним.

Вона підійшла до нього впритул і подивилась йому в обличчя своїми прегарними карими очима.

— Скажіть мені, — спитала вона, — тільки чесно: ви вірили в невинність Воула, коли йшли до мене?

— Вірив, — відповів містер Мейгерн.

— Бідолаха, — засміялася вона.

— Я вірю в це й тепер, — відрубав адвокат. — До побачення, мадам.

І він пішов, несучи із собою спогад про її дивно стривожене обличчя. "Сам чорт заплутається в цій справі!" — подумав містер Мейгерн, ідучи вулицею.

Авжеж, нелегка справа. І жінка якась незвичайна. Дуже небезпечна жінка. Коли жінка переходить у напад, вона обертається на чортицю.

Що робити? У того бідолахи не лишається навіть соломинки, за яку можна вхопитися. Зрештою, може, й він учинив злочин.

"Ні, — заперечив сам собі містер Мейгерн. Ні — бо надто вже багато доказів проти нього. До того ж я не вірю цій жінці. Вона все вигадала. І ніколи не повторить своїх слів на суді".

Йому хотілося більше вірити в це, ніж він насправді вірив.

Судове слідство тривало недовго — усе було надто ясно. Головними свідками обвинувачення виступали Джанет Маккензі, служниця вбитої, та Ромена Хейлгер, австрійська піддана, коханка підсудного.

Містер Мейгерн був присутній, коли Ромена давала свої свідчення. Вона сказала майже те саме, що й у розмові з ним.

Слідство закінчилось, і було призначено дату судового розгляду.

Містер Мейгерн не знав, за що йому вхопитись. Справа Леопарда Воула здавалася цілком безнадійною. Навіть відомий королівський адвокат, якого залучили до захисту, мало на що сподівався.

— Якби ми могли взяти під сумнів свідчення цієї австріячки, тоді був би якийсь шанс, — із сумнівом у голосі сказав він. — Але не бачу, як це зробити.

Містер Мейгерн зосередив усі свої зусилля на одній деталі. Якщо Леонард Воул каже правду і він пішов з дому вбитої о дев'ятій годині, то хто ж був той чоловік, чию розмову з міс Френч чула Джанет о пів на десяту?

Єдиним промінчиком у цьому питанні був шалапутний племінник міс Френч, який у минулому не раз вимагав і таки видурював у неї гроші. Адвокат з'ясував, що Джанет Маккензі завжди була прихильна до цього молодика і наполегливо радила своїй господині задовольняти його забаганки. Цілком імовірно, що саме з ним розмовляла міс Френч, після того як пішов Леонард Воул, тим більше, що молодого вітрогона не знайшли в жодному з кишел, де він звик бавити час.

Пошуки адвоката в усіх інших напрямках не дали наслідків. Ніхто не бачив, коли Леонард Воул прийшов додому або коли він виходив від міс Френч. Ніхто не бачив, щоб якийсь інший чоловік заходив у її дім або виходив звідти. Всі зусилля адвоката у пошуках доказів виявилися марними.

І ось напередодні суду містер Мейгерн одержав листа, який повернув його в зовсім новому напрямку.

Лист надійшов вечірньою поштою. Це була безграмотна, похапцем написана на клапті паперу цидулка, в брудному конверті з криво наклеєною маркою.

Містер Мейгерн мусив прочитати листа двічі, поки збагнув його зміст.

"Шановний містере!

Ви, приятелю, той адвокат, що захищатиме молодого хлопця. Коли хочете знати, то все базікання отієї наквацьованої шльондри-австріячки — чистісінька брехня.

Приходьте сьогодні в Степні*, вулиця Шоу, 16. Це вам обійдеться в дві сотні соверенів**. Запитайте місіс Могсон".

Адвокат читав і перечитував це несподіване послання. Хтось вирішив його розіграти? Але, добре поміркувавши, він дійшов висновку, що тут таїться та остання соломинка, яка так необхідна обвинуваченому. Свідчення Ромени Хейлгер повністю знищували його, а лінія захисту, згідно з якою не можна вірити словам особи аморальної поведінки, в кращому разі була малонадійною.

Містер Мейгерн прийняв остаточне рішення. Його обов'язок врятувати клієнта за будь-яку ціну. Він повинен піти на вулицю Шоу.

Він довго шукав той напівзруйнований будинок у смердючому брудному завулку.

Але нарешті знайшов і спитав, де проживає місіс Могсон. Його провели в кімнату на четвертому поверсі. На його стук ніхто не відповів. Він постукав сильніше.

Почулося човгання, і через хвилину за обережно прочиненими дверима з'явилася згорблена постать.

Раптом жінка (бо це таки була жінка) засміялась і відчинила двері ширше.

— То це ви, приятелю! — хрипко звернулася вона до адвоката. — 3 вами нікого нема? Ви мене не дурите? Заходьте, заходьте.

Адвокат неохоче переступив через поріг і увійшов у маленьку брудну кімнатку, освітлювану газовим пальником. У кутку було брудно, ліжко незастелене. Стіл із соснових дощок та два розхитані стільці — усе вмеблювання комірчини. Тільки тепер містер Мейгерн роздивився господиню жалюгідної нори.

То була згорблена літня жінка з копицею скуйовдженого волосся, її обличчя було запнуте шарфом. Вона зустріла погляд адвоката і якось дивно посміхнулася.

— Що, голубе, дивуєшся, навіщо я ховаю свою красу? Ха-ха-ха! Боїшся спокуси, так? Зараз я тобі відкриюсь.

Вона смикнула шарф, і адвокат мимохіть відсахнувся, побачивши якесь криваво-червоне місиво. Стара знову закрилася шарфом.

— Ну що, голубе, не хочеш поцілувати мене? Ха-ха! Я не дивуюсь. Але колись і я була гарна, і не так давно, як ти думаєш. Сірчана кислота, голубе, сірчана кислота — це вона зробила мене такою. Але тепер я поквитаюся з ними! — З її уст зірвався потік брудної лайки.

Містер Мейгерн марно намагався зупинити її. Нарешті вона замовкла, нервово зціплюючи кулаки.

— Годі про це, — суворо звелів адвокат. — Ідучи сюди, я сподівався дістати свідчення, які б допомогли моєму підзахисному Леопардові Воулу. Ось моя мета.

Вона лукаво глянула на нього.

— А гроші, голубе? — прохрипіла. — Двісті соверенів, пам'ятаєш?

— Давати свідчення ваш обов'язок.

— Так діла не буде, голубе. Я — літня жінка, я нічого не знаю. Але, якщо ти даси мені двісті соверенів, може, я й натякну тобі дещо для розуму. Вловлюєш?

— Що значить натякнете?

— Ну, скажімо, я показала б тобі листа. Листа від неї. То байдуже, як він мені дістався. Це моя особиста справа. Я все одно доб'юся свого. Але я хочу двісті соверенів.

Містер Мейгерн холодно подивився на неї і прийняв рішення.

— Я дам вам десять фунтів, ані пенса більше. І тільки за умови, що це справді лист, про який ви казали.

— Десять фунтів? — люто прохрипіла вона.

— Двадцять, — сказав містер Мейгерн. — Але це моє останнє слово.

Він підвівся, даючи зрозуміти, що зараз піде. Потім, уважно спостерігаючи за нею, дістав гаманця й відлічив двадцять одну банкноту.

— Самі бачите, — сказав він. — Це все, що я маю при собі. Хочете беріть, хочете — ні.

Але він уже зрозумів, що бачити стільки грошей було занадто для неї. Вона й далі сердито бурчала, але здалася. Підійшла до ліжка й витягла щось із-під подертого матраца.

— Дивися, хай тобі чорт, дивись! — прогарчала вона. — Це якраз те, чого тобі треба.

Вона шпурнула йому пачку листів. Містер Мейгерн, як завжди спокійний, розв'язав їх і став передивлятись. Жінка пильно стежила за ним, але нічого не могла збагнути з його байдужого обличчя.

Він переглянув усі листи, потім знову взяв першого й перечитав ще раз. Після чого дбайливо перев'язав усю паку.

То були любовні листи від Ромени Хейлгер, але адресовані не Воулу. Першого листа вона написала якраз у день арешту Леопарда.

— То правду я казала чи ні? — урочисто запитала жінка. — Цей лист розчавить її?

Містер Мейгерн запхав листи в кишеню і спитав:

— Як вам дісталася ця кореспонденція?

— О, це ціла історія, — сказала вона зловтішно.