Світло в серпні - Сторінка 43

Я просто подумав собі, що… — Голос змовкає. Через стіл на співрозмовника дивиться випростаний священик. Вичікує, не пропонує допомогти. — Коли йдеться про те, чого не варто робити, то, звичайно, можна самому собі дати раду й пораду. Та коли дійде до діла, то варто прислухатися до всіх порад. Я й не гадаю вплутувати вас у цю справу. Можете не хвилюватися.

— Здається, я розумію, — озивається Гайтавер, спостерігаючи за похиленим лицем. "Я вже за межею життя, — розмірковує він. — Ось тому не буде жодної користі з того, що я втручатимусь, пхатиму носа. До нього все одно не дійдуть мої слова, як і до цих чоловіка та жінки (еге ж, як і до цієї дитини), хай навіть я спробую повернутися до життя". — Але, як ви сказали, ця жінка знає, що батько дитини — тут.

— Так, — замислено каже Байрон. — Я гадав, що там, на фабриці, мені аж ніяк не випаде зашкодити чоловікові, чи жінці, чи дитині. А вона тільки-но прийшла, і я геть усе їй виляпав.

— Я не про те. Тоді ви самі не знали, в чому річ. Ідеться про всю решту. Про батька дитини й цього, як там його… Минуло три дні. Вона б так чи сяк дізналася, незалежно від того, сказали б ви їй чи ні. Досі вона неодмінно довідалася б.

— Про Крістмаса. — Байрон не підводить голови. — Я вже нічого не сказав після того, як вона запитала про білий шрамчик біля рота. Того вечора, коли ми йшли до міста, я весь час боявся, що вона поспитає. І все заводив різні балачки — про всяку всячину, аби тільки не дати їй порозпитувати. Гадав собі: не допущу того, щоб виявила, що він не тільки втік і покинув її в біді, але ще й ім'я змінив, аби його не знайти, що тепер, коли нарешті знайшла того нікчему, він ще й бутлегер на додачу, — а вона вже все це знала. Вже знала, що він лайдак, — розмірковує й сам собі дивується він. — Мені не довелося ні приховувати правду, ні гладко брехати. Вона неначе заздалегідь знала, щó я скажу і в чому збрешу. Здавалося, сама досі все обмізкувала і вже наперед не вірить у це, хоч я ще й словом про ту справу не обмовився, і вважає, що так має бути. А однак якась її частина знала правду, цю частину я нізащо не обманув би… — Байрон затинається, шукає відповідних слів, випростаний співрозмовник за столом дивиться на нього й не квапиться допомогти. — Немовби вона поділена надвоє і одна з тих частин знає, що він негідник. А друга частина вірить: коли в чоловіка і жінки має бути дитина, то Господь подбає, щоб вони були разом, коли надійде час. Що Бог опікується жінками й захищає їх від чоловіків. А якщо Всевишній не бачить потреби в тому, щоб поєднати, стулити ці дві половинки, то я й поготів цього не робитиму.

— Це дурниці, — каже Гайтавер, дивлячись через стіл на нерухоме, вперте, аскетичне лице — лице відлюдника, що довго жив у пустищі, де піщані бурі. — Їй належить зробити одне-єдине — повернутися в Алабаму. До своїх родичів.

— А я вважаю, що ні, — відказує Байрон. Відказує одразу ж, рішуче й твердо, немовби тільки й чекав на ці слова. — Їй цього не треба робити. Гадаю, не треба їй такого. — Однак не підводить очей. Відчуває на собі погляд.

— Чи знає цей Браун, що вона в Джефферсоні?

На якусь мить Байрон майже усміхнувся. Губа смикнулася вгору. Ледь помітний рух, майже як тінь, геть невеселий.

— Він дуже заклопотаний. Отією тисячею доларів. Глянеш на нього — і сміх і гріх. Десь так, як хтось, не вміючи грати, щосили дмухає в трубу, сподіваючись, що зараз із цього буде музика. Що дванадцять чи п'ятнадцять годин тягають його в кайданках через майдан. Здається, не можуть спекатися Брауна, хоч отих псів-шукачів на нього нацькуй. Просидів у буцегарні суботню ніч і знай торочив, що в нього хочуть вимантити цю тисячу, хочуть повернути справу так, буцімто він пособляв Крістмасу в убивстві, аж поки Бак Коннер прийшов до Брауна в камеру та пригрозив заткнути пельку кляпом, якщо не втихомириться й не даватиме спати іншим арештантам. Отож утихомирився, а вночі у неділю, коли вони пішли з псами-шукачами, Браун таку бучу здійняв, що мусили і його взяти. Та собаки нічого не змогли вдіяти. А він репетує, лає їх, відлупцювати хоче за те, що не взяли сліду, і знов усім розказує, що це він перший доніс на Крістмаса й хоче тільки справедливості, аж поки шериф відвів його убік, щоб поговорити. Не знати, про що там була мова. Мабуть, шериф пригрозив, що зараз замкне його у в'язниці й наступного разу не візьме з собою. Той трохи вгомонився, й вони рушили. Повернулися до міста допіру в понеділок, пізно вночі. Браун був сумирний. Мабуть, утомився трохи. Не виспався, та все одно, кажуть люди, все забігав поперед псів, аж врешті шериф пообіцяв, що прикує Брауна кайданками до помічника, щоб тримався ззаду й пси могли ще щось занюшити, крім нього. Ще в суботу ввечері, коли його заарештували, був неголений, а тепер взагалі заріс по вуха. Либонь, більше схожий на вбивцю, ніж Крістмас. І ще кляв на всі заставки Крістмаса, неначе той навмисно, на зло сховався, щоб Браун не дістав тисячі доларів. Привели його до в'язниці й замкнули на ніч. А цього ранку знову вивели на волю й пішли гуртом із псами по новому сліду. Кажуть, поки не забралися з міста, було чути, як він галасував і просторікував.

— І ви кажете, що вона цього не знає. Кажете, що приховали це від неї. Волієте, щоб уже краще вважала його негідником, аніж йолопом. Правда ж?

Байронове лице знову знерухоміло. Він серйозний, не усміхається.

— Не знаю. Це було в неділю вночі, коли я, побалакавши з вами, повернувся додому. Я гадав, що вона заснула в ліжку, аж ні — сидить у вітальні й питає: "У чому річ? Що тут сталося?" Не дивлюся на неї, та відчуваю, що глядить на мене. Я відповів, що нігер убив білу жінку. Цього разу не збрехав. І дуже зрадів, що не довелося брехати, бо тут ще й зміркувати нічого не встиг, а з язика вже зірвалося: "І будинок підпалив". Що ж, слова не вернеш. Я ж сам їй показав дим і сказав, що там живуть два приятелі — Браун і Крістмас. Відчуваю її погляд, як оце зараз ваш, а вона й питає: "А як нігера звати?" Здається, ніби сам Бог дбає, щоб жінки дізнавалися те, чого хочуть, із чоловічої брехні, навіть не розпитуючи. І не дізнавалися про те, чого не потребують, причому навіть не здогадуючись, що їм не вдалося вивідати. Отже, не можу сказати напевно, що вона знає, а чого не знає. Одне скажу: я приховав від неї, що той, кого вона шукає, доніс на вбивцю й тепер сидить у буцегарні, коли не ганяється із собаками за людиною, яка підібрала й прихистила його. Ось це я утаїв.

— І що ви тепер робитимете? Куди вона хоче перебратися?

— У халупу й чекати там на нього. Я сказав їй, що він пішов у справах до шерифа. Отож не дуже-то й збрехав. Перед тим поспитала була, де він мешкає, я й відповів. А вона каже, що там її місце, поки він повернеться, бо це його домівка. Каже, що він сам так захотів би. Я ж не можу перечити, тлумачити, що якраз цього він хоче найменше на світі. Наполягла, щоб перебратися туди сьогодні ввечері, щойно я прийду з фабрики. Зібрала свій клуночок, наділа капелюшок і чекала на мене. "Я вже й рушила була, — каже, — та засумнівалася, що сама дорогу знайду". А я відповідаю: "Еге ж, та тільки сьогодні вже пізнувато, виберемося туди завтра". Вона заперечує: "Маємо ще годину, поки стемніє. Туди ж усього дві милі йти, хіба ні?" Я пояснюю, що ліпше зачекати, бо треба спершу запитати дозволу, а вона мені на те: "Кого запитати? Невже це не Лукасів дім?" І відчуваю, як вона дивиться на мене, а тоді питає: "Що це за священик, до якого ви все ходите поговорити про мене?"

— І ви дозволите їй там оселитися?

— То, мабуть, буде найкраще. Там вона житиме в затишку, наодинці, якнайдалі від усіх цих пересудів, поки все вляжеться й налагодиться.

— Отже, вона так вирішила, й ви її не стримуєте. Не хочете стримувати.

Байрон не підводить очей.

— Якоюсь мірою це і є його оселя. Кращої й ріднішої він, либонь, ніколи в житті не матиме. Браун — це ж Лінин…

— Сама-одна в цій халупі, а дитя ось-ось народиться. Найближче житло — кілька негритянських хиж за півмилі звідти. — Гайтавер спостерігає за Байроновим обличчям.

— Я про це подумав. Є спосіб зробити так, що…

— Який спосіб? Що ви можете зробити, щоб належно заопікуватися нею?

Байрон не відразу відповідає, не підводить очей. Коли озивається, в голосі чути впертість.

— Дещо можна й потайки робити, причому на користь, а не на зло, отче. Байдуже, як на те люди дивитимуться.

— Я не вважаю, Байроне, що ви здатні на щось дуже погане, хай там як його сприймають люди. Та чи візьмете на себе сміливість сказати, до яких меж простирається зло й де починається його подоба? Де саме спиняється зло між своїм ділом і подобою?

— Я нездатен на погане, — відказує Байрон. Злегка поворухнувшись, говорить так, ніби теж тільки-но прокинувся. — Сподіваюся, що нездатен. Стараюся робити слушно, на власний розсуд.

"Ось тут, — думає Гайтавер, — він уперше збрехав мені. Чи взагалі будь-кому — жінці, чоловікові, й собі зокрема. — Дивиться через стіл на вперте, непоступливе, спокійне лице, що й досі не повернулося до нього. — А може, це й не обман, якщо Байрон не тямить, що обманює сам себе?"

— Гаразд, — каже він з якоюсь удавною різкістю, що не пасує його обличчю з обвислим підборіддям і чорними очницями. Отже, все вирішено. Ви відведете її до цього житла, подбаєте, щоб їй було зручно, щоб її не турбували, поки все скінчиться. А тоді скажете цьому… як його… Банчу… Брауну, що вона там.

— І він накиває п'ятами, — докидає Байрон. Не підводить очей, а все ж здається, що його пойняла хвиля тріумфування, радощів, яку він не встиг приховати й стримати, а тепер уже й намагатися запізно. Якусь мить він і не старається опанувати себе. Відкинувшись на твердому стільці, вперше кидає погляд на священика — упевнений та сміливий. Той дивиться співрозмовникові у вічі.

— Невже ви хочете, щоб він так учинив? — питає Гайтавер. Вони сидять у світлі лампи. Крізь відчинене вікно напливає гаряча безмежна тиша бездиханної ночі. — Подумайте, що ви робите. Намагаєтеся стати між чоловіком і жінкою.

Байрон опанував себе. На обличчі вже немає тріумфу. Однак він невідривно дивиться на старшого чоловіка. Напевно, хоче й голос опанувати. Але ще не може.

— Вони ще не одружилися, — заперечує він.

— Вона теж так вважає? Гадаєте, що й вона так скаже? — Вони дивляться один на одного. — Ой, Байроне, Байроне.