Світло в серпні - Сторінка 6

Брауна і Крістмаса побачили біля купи тирси. За ними двома спостерігали з того дня, коли Браун влаштувався на роботу. Крістмас вганяв лопату в тирсу неквапно, розмірено, з силою, немовби сік зариту змію ("або ж людину", — сказав Муні), а Браун знай вистоював, спершись на лопату, та й, мабуть, правив якісь побрехеньки чи анекдоти. Бо ж заходився сміхом, реготав, закинувши голову, тимчасом як його напарник працював з мовчазною неспадною люттю. Браун брався до роботи й хвилину-другу працював так само завзято, як і Крістмас, однак набираючи щораз менше тирси, аж поки лопата, літаючи по спадистій дузі, взагалі не доторкалася до купи. Тоді знову спирався на свій інструмент і, либонь, доводив до кінця те, що почав був торочити Крістмасові, торочити тому, хто, здається, й голосу не чує. Неначе напарник за милю від нього або ж говорить чужою, незнайомою мовою, думав Байрон. Бувало, у суботу ввечері їх обох бачили в середмісті — Крістмаса в ошатному, витриманому одязі з діагоналі, в білій сорочці та Брауна в новому костюмі — рудуватому, картатому з червоними смужками, в барвистій сорочці та в капелюсі — як у Крістмаса, тільки з кольоровою стрічкою. Браун теревенив і гиготав, голос його виразно звучав на весь майдан і відбивався луною, як ото в церкві гамір долинає, здається, звідусіль. Скидається на те, що старається показати, які вони з Крістмасом друзяки, думав Байрон. А Крістмас повертався і мовчки, понуро відходив од хай хоч якого невеликого гурту, оточеного відголосом Браунового пустослів'я. Услід рушав і сам базіка, далі патякаючи та гигочучи. Кожного такого разу робітники казали: "Що ж, у понеділок він не повернеться на роботу". Але щопонеділка він приходив. Це Крістмас перший кинув роботу.

Кинув її у суботу ввечері, не попередивши, по майже трьох роках. І не хто інший, як Браун, повідомив про це. Робітники були різного віку, сімейні й нежонаті, жили по-різному й по-всякому, але в понеділок усі як один виходили на роботу поважні, майже урочисті. Були серед них молоді, що суботніми вечорами пиячили, грали на гроші, навіть подеколи їздили до Мемфіса. Однак у понеділок вранці приходили на роботу тверезі й мовчазні, в чистих сорочках і комбінезонах, тихо чекали гудка й тихо ставали до праці, немовби в повітрі зависало щось святочне після неділі й, як заведено, веліло: хай там що хтось виробляв у свято, але в понеділок йому і личить, і належить прийти на роботу тихим і чистим.

Ось що робітники завжди помічали за Брауном. У понеділок вранці він з'являвся в тому самому заяложеному одязі, що й минулого тижня, і з заростом, який не знав бритви. Був галасливіший, ніж завжди, шумів і пустував, як десятилітня дитина. Тверезі й стримані люди вважали, що не годиться так поводитися. Дивилися на нього, як на голого або ж п'яного. Отож саме Браун сказав їм у понеділок, що Крістмас не працюватиме. Прийшов пізно, але це дрібниця. Не поголився, але це теж дрібниця. Поводився тихо. Якийсь час люди й не знали, що він уже на місці. В цю пору половина їх лаяла Брауна, причому дехто завзято. З'явився після гудка, відразу подався до купи тирси й заходився працювати, не сказавши нікому ані слова, не відповідаючи навіть тоді, коли хтось звертався до нього. І тоді робітники зауважили, що Браун сам, а Крістмаса немає.

— Еге, — сказав хтось майстрові. — Бачу, що ти втратив одного з підмайстрів кочегара.

Глянувши вниз, де Браун орудував заступом так, ніби то була купа яєць, а не тирси, Муні сплюнув.

— Так. Занадто скоро забагатів. На цій роботі його не втримаєш.

— Забагатів? — перепитав інший робітник.

— Один із них, — відповів Муні, не зводячи погляду з Брауна. — Вчора я бачив, як вони їздили в новому автомобілі. Ось цей, — кивнув майстер головою на Брауна, — кермував. Я не здивувався. Здивувався з того, що взагалі один із них прийшов на роботу.

— Либонь, Сіммз не матиме клопоту й легко знайде нового на це місце. Такі часи тепер.

— Він ніколи не мав із цим клопоту, — відказав Муні.

— Здається мені, що він незле давав собі раду.

— Розумію, — мовив майстер. — Ти маєш на увазі Крістмаса.

— А ти кого? Невже Браун сказав, що він теж звільниться?

— Гадаєш, що він гаруватиме тут, коли його приятель увесь день гасає новою машиною по місті?

— Дивно, — зиркнув на Брауна робітник. — Звідки вони взяли це авто?

— Мені не дивно, — відповів Муні. — Цікаво одне: покине Браун роботу ополудні чи працюватиме до шостої години?

— Що ж, — докинув Байрон, — якби я розбагатів так, щоб дозволити собі купити нове авто, то теж звільнився б.

Двоє робітників глянули на нього й усміхнулися.

— Тут вони ніколи не розбагатіли б, — сказав один із них. Байрон кинув на нього оком.

— Мабуть, Байрон тримається якнайдалі від усього злого, тому й стоїть осторонь інших людей, — додав другий. Обидва подивилися на Байрона. — Ось цього Брауна можна було б назвати прислужником. Крістмас змушував усіх ходити вночі ген у ліси за садибою міс Берден, а тепер Браун носить усім товар до міста. Я чував, що, коли знаєш пароль, то суботнього вечора можеш купити в нього з-під поли пінту віскі будь-де, навіть просто на вулиці.

— А який пароль? — поцікавився хтось. — Шість ковтків?

Байрон переводив погляд з одного на іншого.

— Невже то правда? Вони й справді таке роблять?

— Це робить Браун. Про Крістмаса не знаю. Присягатися не стану. Але Браун не відбіг далеко від Крістмаса. Крук крука бачить здалека, як ото кажуть старі люди.

— Правда така, — сказав другий, — що ми не дізнаємося, чи вплутаний у цей ґешефт Крістмас. Той не ходить на людях, спустивши штани, як ото Браун.

— А цьому і не потрібно так робити, — підсумував Муні, задивившись на Брауна.

Майстер мав рацію. До обіду робітники спостерігали за Брауном, який працював один біля купи. Після гудка всі взяли свої казанки з полудником, присіли навпочіпки на помповій станції й стали їсти. Увійшов Браун — понурий, надусаний, скривджений, як дитина, й, присівши разом з ними, погойдував руками поміж колін. Сьогодні він прийшов без їжі.

— Ти що, не їстимеш? — запитав хтось.

— Холодні помиї із брудного казанка? — відказав Браун. — З ранку весь день гаруєш, як останній нігер, а на годинній обідній перерві жереш вистиглу побовтюху з ось такого бляшаного відерця.

— Що ж, мабуть, дехто працює, як нігер, там, звідки й прийшов, — озвався Муні. — Але на цій роботі нігер навіть до обіду не втримався б, якби працював так, як дехто з білих.

Та Браун не чув і не слухав, сидячи навпочіпки з кислим виразом на обличчі й помахуючи руками.

— Дурень. Тільки дурень так робитиме.

— Тебе ж не прикували до цієї лопати, — зауважив майстер.

— Ти попав у точку, хай йому біс. Не прикували, — відповів Браун.

А тоді пролунав гудок. Люди рушили до роботи. Споглядали на Брауна біля купи тирси. Якийсь час він копирсав лопатою, згодом став рухатися повільніше, аж поки спинився, стиснувши держак, як батіг. Було видно, що бурмоче щось собі під ніс.

— Це тому, що він не має з ким побалакати, — припустив хтось.

— Не тому, — заперечив Муні. — Просто він ще не переконав себе. Ще не втовкмачив сам собі.

— Чого саме?

— Та того, що він ще більший дурень, ніж я гадав.

Наступного ранку Браун не з'явився.

— Відтепер його адресою стане перукарня, — сказав хтось.

— Або провулок за нею, — відповіли йому.

— Гадаю, ми ще раз його побачимо, — мовив Муні. — Прийде взяти гроші за вчорашню роботу.

Так і сталося. Він прийшов близько одинадцятої. Мав на собі новий костюм і солом'яний бриль. Спинився біля цеху і стояв, дивлячись на робітників, точнісінько так само, як ото Крістмас три роки тому, немовби вчителеві пози з колишнього життя самі собою, несвідомо спонукували слухняні м'язи надто вже здібного й старанного учня. Однак Браун здобувався хіба що на пустопорожню пиху та розхлябаність, натомість учитель виглядав понурим, спокійним і фатальним, як змія.

— Агов, налягай, тяглова худобо! — гучно, весело обізвався Браун, вискалившись.

Муні зиркнув на нього. Той перестав вишкірятися.

— Це ти мене так назвав? — спитав майстер. — Га?

На Брауновому рухливому обличчі сталася одна з тих миттєвих, усім знаних змін. "Неначе воно так недбало, абияк склепане, що він завиграшки навіть змінить вираз", — подумав Байрон.

— Я не до тебе звернувся, — відповів Браун.

— Ага, розумію. — Муні говорив дуже лагідно й невимушено. — Ось цих хлопців ти обізвав тягловою худобою.

— То ти мене обізвав? — тут же вступив хтось у розмову.

— Я просто сам собі під ніс пробурмотів, — пояснив Браун.

— Що ж, один раз у житті ти сказав щиру правду, — зауважив майстер. — Тобто півправди. Хочеш, щоб я підійшов і шепнув другу половину тобі на вухо?

І то було востаннє, коли Брауна бачили на фабриці. Байрон дотепер пам'ятає, як без користі, безцільно й безнастанно гасав містом новий (тепер уже з пом'ятими крилами) автомобіль, а Браун, недбало розсівшись за кермом, доволі нездарно зображав із себе хвацького, гідного заздрощів гуляку. Деколи йому товаришував Крістмас, але не дуже часто. Тепер уже не було таємницею те, що роблять ці двоє. Молодики, ба навіть хлопчаки взяли на язики Брауна, що в нього можна купити віскі майже відкрито, а місто знай чекає, коли він упіймається на гарячому, видобувши з-під поли дощовика пляшку віскі й запропонувавши тайнякові в цивільному купити її. Досі не відають достеменно, чи вплутаний у це діло Крістмас, та ніхто не повірить, що Брауну вистачить смальцю в голові, аби самотужки наживатися навіть на бутлегерстві, а дехто знає, що Крістмас і Браун разом живуть у халупі на землі Берденів. Але й отому декому не відомо, чи знає про цих двох міс Берден, а якби й було відомо, то все одно не сказав би їй. Вона мешкає самотою у великому будинку, жінка середніх літ. Живе тут від народження, однак досі не стала тутешньою, залишилася чужинкою. Її батьки перебралися сюди з Півночі в роки Реконструкції, після громадянської війни. Північанка-янкі, прихильна до негрів, і досі в Джефферсоні точаться балачки про її дивні стосунки з темношкірими — у місті й поза ним, хоча вже шістдесят років минуло, відколи її діда і старшого брата убив на майдані колишній рабовласник у суперечці про участь негрів у виборах. І донині її та садибу оточує щось чужинське, темне й загрозливе, дарма що вона лише жінка, всього-на-всього спадкоємиця тих, кого батьки міста мали підставу (принаймні так вважали) ненавидіти й боятися.