Свята Йоанна - Сторінка 26

Якщо в тобі з'явиться бодай краплина каяття, ми дозволимо брату Мартину вислухати твою останню сповідь.

КАПЕЛАН. У вогонь відьму! (Він кидається до неї і допомагає солдатам виштовхати її із зали).

ЙОАННУ виводять через внутрішній двір. Всі АСЕСОРИ підводяться, в залі метушня, вони виходять за солдатами. Тільки ЛАДВЕНЮ сидить непорушно, затуливши обличчя руками. Крім нього, залишилися ЄПИСКОП та ІНКВІЗИТОР.

КОШОН (знову встає, не встигнувши сісти). Ні, ні, це порушення порядку. Представник державної влади повинен бути присутнім, щоб ми передали її до його рук.

ІНКВІЗИТОР (також знову на ногах). Той чоловік — безнадійний дурень.

КОШОН. Брате Мартин, прослідкуйте, щоб усе відповідало чинному порядку.

ЛАДВЕНЮ. Зараз моє місце — біля неї, монсеньйоре. Ви повинні самі виконувати свої обов'язки. (Поспішно виходить).

КОШОН. Ці англійці просто нестерпні! Дивіться, вони вже готові кинути її у вогонь.

Він вказує на двір, де видно язики та іскри полум'я, від яких червоніє повітря сонячного травневого дня. В судовій залі тільки ЄПИСКОП та ІНКВІЗИТОР.

КОШОН (збирається йти). Ми повинні спинити їх.

ІНКВІЗИТОР (спокійним тоном). Згоден, тільки не так швидко, монсеньйоре.

КОШОН (зупиняється). Нам не можна втрачати ні секунди.

ІНКВІЗИТОР. Ми все зробили бездоганно. Якщо англійці вирішили порушити порядок — не наша справа підказувати їм, як бути. Можливо, пізніше порушення процедури зіграє нам на руку, хтозна. І що швидше це все скінчиться, то краще для бідолашної дівчини.

КОШОН (заспокоюється). Ви маєте рацію. Однак ми, напевно, теж мусимо подивитися на це страшенне видовище…

ІНКВІЗИТОР. І до такого звикають. Усе справа звички. Бачите, я звик до спалення: раз — і все скінчилося. Тільки душа болить за це молоде і невинне створіння, так жорстоко розчавлене двома могутніми силами — церквою і законом.

КОШОН. Ви вважаєте її невинною?

ІНКВІЗИТОР. Ох, у чому ж її вина? Що вона знає про церкву і закони? Вона не збагнула і слова з того, що ми говорили. Ось така доля невігласів. Ходімо, бо все проґавимо.

КОШОН (іде за ним). Про це я точно не пошкодую. Знаєте, я не такий призвичаєний, як ви.

При виході їх перестрів ВОРИК.

ВОРИК. Ох, я невчасно. Гадав, усе скінчилося. (Він вдає, що хоче квапливо вийти).

КОШОН. Не йдіть, монсеньйоре, все справді закінчилось.

ІНКВІЗИТОР. Ми не виконуємо вироку, монсеньйоре, але закон вимагає нашої присутності. Тому, з вашого дозволу… (Він кланяється і виходить через внутрішній двір).

КОШОН. Є сумніви стосовно того, що ваші люди точно дотрималися закону, монсеньйоре.

ВОРИК. А до мене дійшли чутки, що є сумніви і щодо ваших повноважень у цьому місті, бо воно не входить до вашої єпархії. Якщо ви відповісте за себе, то я відповім за себе.

КОШОН. Відповідатимемо перед Богом, кожен за своє. Славного вам дня, монсеньйоре.

ВОРИК. Мілорде, і вам славного дня.

Вони дивляться один на одного з неприхованою ворожістю. КОШОН виходить за ІНКВІЗИТОРОМ. ВОРИК оглядається довкола. Побачивши, що він один, гукає, чи є хто.

ВОРИК. Агов! Чи є хто тут? (Тиша). Агов! (Тиша). Браяне, де ти? (Тиша). Сторожа! (Тиша). Ти ба, всі пішли на спалення, навіть той хлопчак.

Тишу розриває чиєсь несамовите ридання і виття.

ВОРИК. Що в дідька…

З внутрішнього двору, похитуючись, входить КАПЕЛАН, схожий на божевільного, він плаче гіркими слізьми, видаючи найстрашніші звуки, які ВОРИКУ тільки доводилося чути. Він шкутильгає до крісла підсудного і падає в нього з риданням, що крає серце.

ВОРИК (підходить до нього і гладить по плечу). Що таке, магістре Джон? Що трапилося?

КАПЕЛАН (хапаючи його за руку). Мілорде, мілорде, заради Христа, моліться за мою пропащу грішну душу.

ВОРИК (заспокоюючи його). Так, так, звісно, я молитимусь. Спокійно, тихо…

КАПЕЛАН (мізерно виє). Я не погана людина, мілорде.

ВОРИК. Звичайно, ні. Зовсім ні.

КАПЕЛАН. Я не хотів такого лиха. Я не знав, що буде так.

ВОРИК (твердіше). О, то ви бачили?

КАПЕЛАН. Я сам не знав, що чинив. Я бовдур і буду проклятий за це довіку.

ВОРИК. Яка нісенітниця! Це, певна річ, жахлива страта, але вашої провини тут нема.

КАПЕЛАН (повен жалю). Я дозволив їм. Якби ж я тільки знав, то видер би її з їхніх рук! Ви не знаєте, бо не бачили. Як легко говорити, коли не знаєш, як воно! Ти проклинаєш себе, підливаючи олії у вогонь сумління, а коли нарешті усвідомлюєш, коли бачиш, що накоїв, коли це сліпить тобі очі, забиває ніздрі і роздирає серце, тоді… тоді… (Падає на коліна). О Боже, забери це видовище з-перед моїх очей! О Боже, врятуй мене від цього пекельного вогню, що поїдає мене! Вона гукала Тебе, охоплена полум'ям, гукала: Ісусе! Ісусе! Ісусе! Вона тепер із Тобою, а я — у вічному пеклі…

ВОРИК (ставить його на ноги). Годі, годі вже, чоловіче. Візьміть себе в руки. Все місто буде патякати про це. (Штовхає його у крісло перед столом). Якщо у вас затонка кишка, щоб дивитися на таке, то чому б вам не чинити так, як я, і просто триматись подалі?

КАПЕЛАН (збентежено й покірно). Вона попросила хрест. Солдат дав їй дві палички, зв'язані навхрест. Дякувати Господу, то був англієць. Це міг зробити і я, але не зробив, бо я боягуз, паршивий собака, дурень. Добре, хоч він був англійцем.

ВОРИК. От дурень, тільки-но священики доберуться до нього, він і сам згорить.

КАПЕЛАН (здригається у конвульсіях). Дехто з людей сміявся з неї. Вони б і з Христа сміялися. То були французи, мілорде, я знаю точно, то були французи.

ВОРИК. Чш-ш! Хтось іде сюди. Тримайте себе в руках.

Через внутрішній двір, праворуч від ВОРИКА, входить ЛАДВЕНЮ, він несе єпископський хрест, який взяв із церкви. Він неймовірно засмучений і пригнічений.

ВОРИК. Мені повідомили, що все скінчилося, брате Мартин.

ЛАДВЕНЮ (загадково). Як знати, монсеньйоре, можливо, все тільки почалося.

ВОРИК. Що ви хочете цим сказати?

ЛАДВЕНЮ. Я виніс цей хрест із церкви, щоб вона могла бачити його до останньої миті, в неї ж було тільки дві перехрещені палички, які вона поклала за пазуху. Коли язики полум'я полізли навколо нас, і вона побачила, що, тримаючи хрест для неї, я і сам можу згоріти, вона сказала мені зійти вниз і рятуватися. Монсеньйоре, дівчина, яка в таку мить могла дбати про іншого, не може бути одержима дияволом. Коли я забрав хрест з-перед її очей, вона підвела їх до неба. І я не вірю, що небо лишалося порожнім. Я щиро вірю, що до неї з'явився Спаситель у славі своїй. Вона покликала Його і померла. Це не кінець Йоанни, це тільки її початок.

ВОРИК. Боюся, це матиме згубний вплив на людей.

ЛАДВЕНЮ. На деяких, монсеньйоре, це вже вплинуло. Я чув сміх. Пробачте мої слова, але надіюсь, то були англійці.

КАПЕЛАН (як божевільний, зривається з місця). Ні, не англійці. Там був тільки один англієць, який збезчестив свою країну, і то був паршивий собака де Стогамбер. (Він несамовито вибігає з зали, пронизливо волаючи). Нехай катують його! Нехай спалять його! Я піду молитися над її прахом! Я не кращий від Юди, піду і повішуся!..

ВОРИК. Брате Мартин, підіть за ним. Покваптеся — він іще з собою щось учинить… Поспішайте.

ЛАДВЕНЮ швидко виходить, ВОРИК підганяє його. Через двері, що поза кріслом судді, входить КАТ, і ВОРИК, розвертаючись, стикається з ним віч-на-віч.

ВОРИК. Ти, друже, хто будеш?

КАТ (з гідністю). До мене не звертаються "друже", монсеньйоре. Я головний кат Руана, це ремесло вимагає неабиякого вміння. Я прийшов сповістити вашій світлості, що ваші накази виконано.

ВОРИК. Прошу пробачення, кате. Я подбаю, щоб ви не шкодували, що не лишилося, так би мовити, сувенірів на продаж… Ви дасте мені слово честі, що нічого не лишилося, так? Ні кісточки, ні нігтя, ні волосинки?

КАТ. Не згоріло тільки серце, монсеньйоре, але все, що зосталося, покоїться зараз на дні річки, монсеньйоре. Ви востаннє чули про неї.

ВОРИК (з посмішкою, згадавши слова ЛАДВЕНЮ). Востаннє? Гм, побачимо.

Епілог

Неспокійна вітряна ніч у червні 1456 року. Після затяжної літньої спеки нарешті гримить і блискає. Король Франції КАРЛ VII, колишній дофін ЙОАННИ, нині Карл Переможний, якому 51 рік, сидить у ліжку в одній зі своїх королівських спочивалень. Ліжко, яке стоїть на підвищенні та має дві сходинки, розташоване збоку попід стіною покою, щоб не затуляти високе арочне вікно посередині. На балдахіні вишитий королівський герб. Окрім балдахіну і великих подушок, ліжко нічим не відрізняється від канапи з постіллю та завісами. Таким чином, відкривається повний вид на короля.

КАРЛ не спить; він читає в ліжку, чи радше, розглядає ілюстрації Фуке у збірці новел Бокаччо; він підняв коліна і тримає книжку на них. Обік ліжка, ліворуч, стоїть маленький столик, на ньому — образ Діви Марії, освітлений восковими свічками. Гобелени спадають від стелі до підлоги і час від часу погойдуються на протязі. Коли вітер гойдає їх, то жовтий та червоний кольори, що переважають на малюнках, роблять їх схожими на язики полум'я.

Двері — по ліву руку від КАРЛА, тільки не збоку, а просто перед ним, ближче до протилежного кутка. Під рукою КАРЛА — брязкальце, схоже на калатало нічної сторожі, але гарно оздоблене.

КАРЛ перегортає сторінку. Здалеку чути, як годинник відбиває половину. КАРЛ із ляском згортає книгу та відкладає її вбік; бере калатало і енергійно його трясе; лунає оглушливий брязкіт. Входить ЛАДВЕНЮ, на 25 років старший, ніж раніше; він кістлявий і має дивний вигляд; в руках у нього той-таки хрест, що він тримав у Руані. Очевидно, що КАРЛ не очікував на нього, бо він стрибає з ліжка на той бік, що подалі від дверей.

КАРЛ. Хто ви? Де моя сторожа? Що вам тут треба?

ЛАДВЕНЮ (урочисто). Я приніс вам добрі вісті. Радійте, королю! Ганьбу знято, ваша корона чиста і незаплямована. Справедливість восторжествувала.

КАРЛ. Про що ви говорите? Хто ви такий?

ЛАДВЕНЮ. Я брат Мартин.

КАРЛ. Я мав би впізнати вас?

ЛАДВЕНЮ. Той Мартин, котрий тримав хрест для Діви, коли вогонь забрав її душу. З тих пір минуло двадцять п'ять літ, близько десятьох тисяч днів, кожного з яких я молився Богові, щоб він виправдав свою дочку на землі, як і на небі.

КАРЛ (заспокоєний, сідає на край ліжка). Так, тепер пригадую. Я чув про вас, ви за неї горою. То ви були на засіданні?

ЛАДВЕНЮ. Так, давав свідчення.

КАРЛ. Усе скінчилося?

ЛАДВЕНЮ. Так, усе скінчилося.

КАРЛ.