Таємничий острів - Сторінка 13

Сайрес Сміт спав глибоким сном і не прокинувся.

Украй здивований Пенкроф побачив, що недавній ураган геть змінив вигляд уже знайомої місцевості. Сталися досить великі обвали. Піщаний берег всіяло валунами, укрило товстим шаром морських водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, діставали аж до підніжжя високої гранітної кручі.

Перед отвором, який вів до Комина, глибоко поритий грунт свідчив, що зазнав безжального наскоку хвиль. Пенкрофа полоснуло болісне передчуття. Він кинувся у кам'яний прохід. Відразу ж вибіг звідти й остовпів, дивлячись широко розплющеними очима на товаришів.

Вогнище у Комині згасло. Залитий водою попіл перетворився на болото. Обпалена ганчірка, що мала їм правити за трут, зникла. Морські хвилі, діставшись аж у глибину коридорів, усе поруйнували і поперекидали всередині Комина!

РОЗДІЛ IX

Сайрес змову я товаришами. — Пенкрофові експерименти.— Тертя двох гілок.— Острів чи материні — Плани інженера Сміта.— У якій точці Тихого океану ? — В лісових хащах.— Соснова шишка.— Полювання на морських свинок.— Легкий димок — провісник добрих сподівань.

Кількома словами моряк розповів Спілетові, Гербертові й Набу про все, що сталося. Пригоду, яка могла мати дуже тяжкі наслідки, — принаймні так вважав Пенкроф, — сприйняли по-різному супутники славного добряги-моряка. [63]

Наб, радий, що знайшов хазяїна, не слухав, а точніше, не хотів і думати про те, що казав Пенкроф.

Герберт, здавалося, трохи поділяв морякові побоювання. А журналіст на його бідкання байдуже кинув:

— Повір, Пенкрофе, це мене аж ніяк не хвилює!

— Так кажу ж вам: ми не маємо вогню!

— Чи й не горе!

— І нічим розпалити дрова!

— Облиште, друже!

— Але, пане Спілете...

— Хіба Сайрес не з нами? — запитав журналіст. — Хіба наш інженер не живий? Він знайде спосіб, як добути вогонь.

— Із чого?

-З НІЧОГО.

Що відповів Пенкроф? А нічого, бо в глибині душі поділяв віру товаришів у Сайреса Сміта. Інженер був для них чудом природи, мікрокосмосом, що втілив у собі всю глибину людських знань і мудрості. Ніхто з них не сумнівався: краще опинитися з Сайресом Смітом на безлюдному острові, ніж без нього у найбільшому промисловому місті Сполучених Штатів. З ним їм нічого не бракуватиме. З ним вони не втратять надій. Якби хтось сказав цим мужнім людям, що землю, де вони перебувають, знищить виверження вулкана або що її поглине безодня Тихого океану, вони незворушно відповіли б: "Тут Сайрес! З нами Сайрес Сміт!

Та все ж інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, знову впав у напівпритомний стан, і його супутники поки що не могли скористатися його винахідливістю. Отож вони мусили вдовольнитися більш ніж скромним підвечірком. Та й не дивно: усе м'ясо тетеруків вони поїли напередодні і не мали жодної можливості підсмажити якусь дичину. А втім, заготовлені харчові припаси — куруку — зникли. Тому треба було вжити належних заходів.

Перш за все Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора в Комині. Там йому влаштували постіль із майже не підмочених морських водоростей. Інженер заснув глибоким спокійним сном, що міг Повернути йому силу швидше й краще, ніж тривна їжа.

Настала ніч, вітер різко змінив напрямок і, віючи тепер із північного сходу, приніс холод. Морські хвилі поруйнували перебірки, споруджені Пенкрофом у коридорах. Там тепер вільно гуляли протяги, тож Комин став незатишним і холодним. Інженер опинився б у вельми кепських умовах, [64] якби супутники старанно не вкрили його своїми куртками й блузами.

На вечерю вони знову їли молюски, зібрані Набом і Гербертом на березі моря, та ще хлопець додав до них потроху їстівних водоростей, знайдених на досить високих прибережних скелях, котрі затоплювало тільки під час найбільших припливів. Ті водорості, що належали до родини фікусових, були різновидом саргасів, які, висохнувши, давали клейку, багату на поживні речовини масу. Добре наївшись літодомів, журналіст та його супутники взялися смоктати згадані вже саргаси й вирішили, що ті мають досить непоганий смак; загалом треба сказати, що на тихоокеанських берегах Азії цій страві належить вельми поважне місце у харчуванні аборигенів.

— А все ж таки, — сказав Пенкроф, — пора б уже інженерові допомогти нам.

Тим часом холод дошкуляв щораз більше, і годі було захиститися від нього. Вкрай роздратований, моряк усіляко намагався добути вогонь. Йому допомагав навіть Наб. Знайшовши трохи сухого моху, він бив камінь об камінь, висікаючи іскри; але вогкуватий мох не загорався, та й іскри від камінців були набагато слабші, ніж ті, що висікають у звичайній металевій запальничці. Отже, спроба добути таким чином вогонь не увінчалась успіхом.

Тоді Пенкроф, уже не дуже й надіючись, надумав дістати вогонь тим способом, який застосовують дикуни, тобто тертям двох сухих деревин. Якби Набові й Пенкрофові зусилля згідно з новими теоріями перетворення енергії перевести в тепло, то його вистачило б закип'ятити воду в котлі паровоза. А дерево не загоралося. Тільки й того, що нагрілося, хоча й далеко менше, ніж ті, хто ним орудував. За годину розчарований Пенкроф, умиваючись потом, пожбурив обидві цурки і заявив:

— Нехай не плещуть, ніби дикуни так добувають вогонь, бо тому, хто мені ще раз це скаже, я і взимку нагрію чуба! У мене швидше спалахнули б долоні, поки я тер оці цурки!

Та все ж моряк даремно Заперечував прадавній метод добування вогню. Усім відомо: дикуни справді вміють добувати вогонь швидким тертям двох шматків дерева. Але тут придатне не всяке дерево, до того ж у цьому випадку, як то кажуть у народі, треба ще мати кебету, а такої кебети в цьому ділі Пенкроф не мав.

Розчарування та невдоволення моряка тривали недовго. Піднявши цурки, Герберт і собі взявся щосили терти їх [65] одну об одну. Бачачи, як підліток із шкури пнеться, аби зробити те, що не вдалося йому самому, здоровило-моряк розреготався.

— Три, хлопче, три! — під'юджував він Герберта.

— І тертиму, — сміючись відказав Герберт. — Не все ж мені, Пенкрофе, мерзнути, а тобі — грітися. Нехай і я погріюсь, а на більше я не претендую.

І таки нагрівся.

Хай там як, а цієї ночі вони мусили відмовитися від наміру добути вогонь. Гедеон Спілет повторив двадцять разів, що для Сайреса Сміта така справа — абищиця, і вклався спати на піску в одному з коридорів.Комина. За його прикладом Наб, Герберт і Пенкроф також притулилися хто де, а Топ заснув біля ніг хазяїна.

На другий день, двадцять восьмого березня, прокинувшись близько восьмої ранку, інженер побачив навколо себе товаришів, що чекали його пробудження, і так само, як напередодні, передусім запитав:

— Острів чи материк?

Очевидно, ця думка не давала йому спокою.

— Чи бачите, — відповів Пенкроф, — ми ще не знаємо, пане Сміт.

— Ще не знаєте?..

— Але дізнаємось, як тільки під вашим проводом дослідимо цей край, — додав Пенкроф.

— Здається, я вже можу встати, — мовив інженер, досить легко підводячись і стаючи на рівні ноги.

— Ото добре! — не втримався моряк.

— Я помирав через виснаження, — вів далі Сайрес Сміт. — Мені б трохи поїсти, друзі, і все минеться. Сподіваюсь, у вас є вогонь?

На його запитання супутники відповіли не зразу.

— Де там! Немає у нас вогню, — трохи помовчавши, сказав Пенкроф. — Точніше, пане Сайресе, ми вже зовсім не маємо вогню!

І моряк розповів Сайрееові Сміту про те, що сталося напередодні. Та ще й розвеселив його, згадавши, як вони знайшли єдиного сірника, а потім марно намагалися добути вогонь дикунським методом.

— Подивимось, — нарешті відповів Сміт. — Якщо нам не пощастить знайти щось схоже на трут...

— То й що тоді? — занепокоєно запитав моряк.

— Наробимо сірників.

— Хімічних?

— Так, хімічних! [66]

— Не так усе це складно! — вигукнув журналіст, ляснувши моряка по плечу.

Той не вважав, що все дуже просто, але не заперечував. Усі гуртом вийшли з Комина. Знову встановилася гарна погода. Ясне сонце піднялося над обрієм, і його проміння відбивалося золотими зблисками на призматичних виступах гранітної кручі.

Окинувши швидким поглядом навколишній край, інженер сів на уламок скелі. Герберт запропонував йому кілька пригорщ скойок та водоростей і вибачливо сказав:

— Це все, що ми на сьогодні маємо, пане Сміт. Охоче з'ївши пісний сніданок, він запив його кількома ковтками свіжої води, яку зачерпнули з річки великою мушлею.

Інженерові супутники мовчки дивились на нього. Зрештою, так-сяк поївши, Сайрес Сміт схрестив на грудях руки й сказав:

— Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?

— Ні, пане Сміт, — відповів підліток.

— Гаразд, завтра дізнаємося, — кинув інженер. — А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.

— От тільки... — заїкнувся Пенкроф.

— Що, тільки?

— Вогню ж то ми не маємо... — знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.

— Вогню добудемо, Пенкрофе, — заспокоїв Сайрес Gmit. — Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм...

— Так, ви не помилилися, — підтвердив Гедеон Спілет. — Та гора має бути досить високою...

— Атож, —— мовив інженер. — Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти — повторюю — доведеться зачекати, нічого не вдієш.

— Я не згоден. Нам потрібен вогонь, — уперто повторив моряк.

— Та буде вам вогонь! — відказав Гедеон Спілет. — Трохи потерпіть, Пенкрофе!

Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: "Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!"— але промовчав.

Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив: [67]

— Друзі мої, наше становище, може, й жалюгідне, але десять ясне: або ми опинилися на материку, й тоді принаймні після більш-менш важкого переходу доберемося до якогось населеного пункту, або ж аеростат викинув нас на острів, і тут можливе одне з двох: якщо острів заселений — спробуємо вийти зі скрути за допомогою його жителів, а якщо безлюдний — виплутаємося самі.

— Атож, усе дуже просто, так просто, що простіпіе § не придумаєш, — пробурчав Пенкроф.

— Гаразд, нехай це буде материк, хай острів, та, Сайресе, куди ж нас, на вашу думку, занесло тайфуном? — запитав Гедеон Спілет.

— Я не можу відповісти напевне, — сказав інженер, — але є всі підстави гадати, що перед нами Тихий океан.