Таємничий острів - Сторінка 25

На той час колоністи вже вийшли з лісу і були біля підніжжя східних відрогів на підступах до гори Франкліна. За кількасот кроків від місця зупинки протікав Червоний струмок, отож питна вода була недалеко.

Колоністи відразу взялися обладнувати нову стоянку. На узліссі між деревами менше ніж за годину було споруджено курінь із гілок, переплетених ліанами та обмазаних глиною, — цілком задовільний прихисток. Геологічні пошуки відклали до наступного дня. Приготували вечерю, розвели перед куренем велике вогнище, над яким весело завертівся рожен із настромленою дичиною, і о восьмій вечора, поки один із колоністів чатував, підкидаючи дрова у вогонь, на випадок появи в околицях небезпечного хижака, решта спали глибоким сном.

На другий день, 21 квітня, Сайрес Сміт у супроводі свого юного помічника вирушив на пошуки тих земель давньої формації, де знайшов зразки залізної руди. її поклади він бачив майже під поверхнею грунту поблизу витоків джерела біля бокової основи одного з північно-східних відрогів гори. Багатюща на залізо легкоплавна руда цілком годилася для того способу виплавлення металу, до якого мав намір вдатися проводир колоністів; ми вже згадували, що спосіб той називається каталонським і широко застосовується на Корсиці.

Справжній каталонський спосіб потребує спорудження великих плавильних печей і тиглів, у яких розміщені шарами руда й вугілля перетворюються на метал, звільняючись [120] від шлаку. Але Сайрес Сміт, аби уникнути надмірних споруд, вирішив просто скласти руду й вугілля у великий куб і нагнітати туди міхами струмені повітря. Напевне, цей спосіб застосовував ще біблійний Тубал Каїн і прадавні металурги на світанку людства. І те, що пощастило зробити Адамовим онукам, що й досі давало цілком задовільні наслідки в місцевостях, багатих на добру руду і кам'яне вугілля, не могло не вдатися колоністам за тих умов, у яких вони опинилися на острові Лінкольна.

Вугілля, так само, як і залізну руду, легко можна було добути неподалік у верхніх шарах грунту. Залізну руду спочатку побили на дрібні шматки і руками очистили від домішок грунту й піску на її поверхні. Потім насипали шар за шаром кам'яне вугілля і залізну руду так, як складають дрова вуглярі, перепалюючи їх на деревне вугілля. Таким чином під впливом повітря, що його нагнітають міхи, вугілля в цій купі перетворювалось у двоокис, а потім в окис вуглецю, який, впливаючи на окис заліза, забирав із нього кисень.

Сайрес Сміт зробив для цього все, що належало. Біля основи насипаної купи вугілля й руди встановили міхи з тюленячих шкур, обладнаних трубками з вогнетривкої глини, що їх виготовили колоністи заздалегідь у печі для випалювання глиняного посуду. Механізм міхів, що складався з рухомої рами, саморобної мотузки і противаги, привели в дію, і тією ж миті з трубки вирвався потужний струмінь повітря, завдяки якому не лише піднімалася температура згорання вугілля, а й посилювався хімічний процес при взаємодії руди і вугілля, що мало дати колоністам чисте залізо.

Робота була складна. Колоністи мусили виявити велике терпіння і кмітливість, аби впоратися з таким непростим завданням, та нарешті вони здобули перемогу й одержали залізні злитки з пористою поверхнею, котрі треба було ще прокувати, аби зняти з них окалину й налиплий шлак. Було очевидно, що нашим аматорам ковальської справи бракувало елементарного молотка, але, врешті-решт, вони опинилися в таких самих умовах, у яких була перша людина, котрій спало на думку виплавити метал, і зробили те саме, Що й робив їхній далекий пращур.

Узявши перший-ліпший злиток і прив'язавши до нього палицю замість руків'я, колоністи стали обковувати ним інші злитки на гранітному кувадлі й одержали метал хоч і грубого кування, проте придатний для виготовлення різних виробів. [121]

Нарешті після великих зусиль і тяжкої праці на 25 квітня колоністи викували кілька залізних штаб, а з них уже — різне начиння: обценьки, кліщі, ломи, кайла, мотики й таке інше; Пенкроф і Наб оголосили їх справжніми коштовностями.

Та найбільше їм могло прислужитися не чисте залізо, а сталь. Що ж до сталі, то вона являє собою сполуку заліза й вуглецю, і її добувають або з чавуну, видаляючи з нього надлишок вуглецю, або із заліза, додаючи до нього ту кількість вуглецю, якої йому бракує. В першому випадку шляхом виведення вуглецю з чавуну одержують натуральну, або пудлінгову, сталь; у другому, коли залізо насичується вуглецем, одержують томлену сталь.

Дістаючи чисте залізо, Сайрес Сміт мусив віддати перевагу саме цьому, останньому способу. І він домігся свого, переплавляючи залізо в суміші з розтертим на порошок вугіллям у тиглі з вогнестійкої глини.

Потім ця сталь, що піддається обробці як у гарячому, так і в холодному стані, обковувалася молотом. Під умілим керівництвом Сайреса Сміта Наб і Пенкроф наробили сокир, розпекли їх до червоного і, швидко опустивши в холодну воду, добре загартували.

Наробили й іншого знаряддя, звичайно, грубого й неоковирного: лез для рубанків, сокир, топірців, стальних штаб, що мали згодом перетворитися на пилки, столярні ножиці, мотики, кайла, заступи, ломи, молотки, цвяхи і таке інше.

Нарешті 5 травня перший металургійний період закінчився; ковалі повернулися до Комина, а з часом нові види робіт надали їм можливість здобути нові професії.

РОЗДІЛ XVI

Знову виникав питання про заміну житла. — Пеннрофові вигадки.-Дослідження північної частини острова.— Північний край плоскогір'я.— Змії.— Віддалений край острова.— Топів неспокій.— Топ кидається в озеро.— Боротьба під водою.— Морська корова.

Настало 6 травня — день, що відповідає 6 листопада в краях Північної півкулі. Уже кілька днів супилось небо, і виникала доконечна потреба підготуватися до зимівлі. Та все ж температура ще не дуже знизилася, і якби на острові Лінкольна був стоградусний термометр, він іще показував [122] би від десяти до дванадцяти градусів вище нуля. В цьому немає нічого дивного, адже острів Лінкольна, розташований напевне між тридцять п'ятою і сороковою паралелями, мав підлягати у Південній півкулі таким самим кліматичним умовам, що й Сицилія або Греція в Північній півкулі. Але як у Греції чи Сицилії бувають люті холоди, морози й сніги, Так сама, очевидно, і на острові Лінькольна має місце, особливо в зимову пору, певне зниження температури, щодо якого належало вжити деяких застережних заходів.

У всякому разі, якщо холод іще й не загрожував, то все ж таки наближався сезон дощів, і на цьому самотньому острові, що загубився в Тихому океані й був відкритий всім вітрам, мабуть, нерідко бували несамовиті бурі.

Отож питання про зручніше, ніж Комин, житло мало бути серйозно обмірковане і невідкладно розв'язане. Пенкрофові, звичайно, подобалося відкрите ним пристановище, але й він зрозумів, що треба все ж таки шукати щось інше. Комин, як ми пригадуємо, якось уже зазнав морської навали, і гріх було допустити повторення такого нещастя.

— До того ж, — додав Сайрес Сміт, — котрий того дня розмовляв про це зі своїми товаришами, — ми повинні подбати про захист.

— Навіщо? — запитав журналіст. — Адже острів безлюдний.

— Може, й так. — відповів інженер. — Хоча ми не до кінця його дослідили. Але якщо на ньому й немає людей, то, як на мене, тут аж кишить усілякою небезпечною звіриною. Отож треба запобігти можливому нападу, інакше нам доведеться чергувати ночами, щоб підтримувати вогонь. Та й взагалі, друзі мої, потрібно все передбачити. Ми опинилися в тій частині Тихого океану, яку часто навідують малайські пірати...

— Що? — здивувався Герберт. — На такій відстані від будь-якої землі?

— Атож, синку, — відповів інженер. — Пірати — сміливі мореходи і небезпечні головорізи; нам конче треба вжити належних заходів.

— Гаразд, — відповів Пенкроф, — припустімо, ми спорудимо укріплення від двоногих і чотириногих звірів. Але, пане Сайресе, чи не варто нам перш за все до кінця обстежити острів?

— Ото було б найкраще! — додав Гедеон Спілет. — Хто-зна, може, на тому боці острова ми знайдемо печери, яких не знайшли з цього боку? [123]

— Ви маєте слушність, друзі мої, — відповів інженер. — Але забуваєте, що ми повинні розташуватися поблизу якоїсь водойми, а з вершини гори Франкліна на заході не помітно ні струмка, ні річки. Тут навпаки — ми перебуваємо між річкою Вдячності й озером Гранта; це важлива перевага, нею не можна нехтувати. До того ж цей берег більш захищений від пасатів, що віють із північного заходу в цій півкулі.

— Пане Сміт, то збудуймо дім на березі острова! — запропонував моряк. — Тепер нам не бракує ні цегли, ні інструментів. Ми вже були і цеглярами, і гончарами, і ливарниками, і ковалями, то чом би в чорта, нам не стати ще й будівельниками?

— Воно-то так, друже. Та перш ніж остаточно вирішити, треба ще спробувати щось пошукати. Якби знайшлося житло, споруджене самою природою, це позбавило б нас від важкої тривалої праці, й ми, безумовно, мали б надійне пристановище, захищене і від ворогів — мешканців острова, і від усіляких зайд.

— Ваша правда, Сайресе, — сказав у відповідь журналіст, — проте ми дослідили вже весь гранітний масив узбережжя і не знайшли жодної дірочки, жодної щілинки!

— Жоднісінької! — додав і собі Пенкроф. — Ех, якби ми могли видовбати його он у тій гранітній стіні на такій висоті, щоб ніхто не міг напасти на нас. Ото було б добре! Я так і бачу: фасад на море, шість або й сім кімнат...

— З широкими вікнами, крізь які лилося б багато світла, — сміючись мовив Герберт.

— Із кам'яними сходами! — додав Наб.

— Що тут смішного? — обурено крикнув моряк. — Чого ви смієтеся? Що я таке неможливе запропонував? Чи ми не маємо ломів і кайл? Чи пан Сайрес не може зробити пороху, аби висадити скелю в повітря? Скажіть, пане Сайресе, адже ви зробите для нас порох, коли буде треба?

Сайрес Сміт уважно слухав Пенкрофові вигадки, його фантастичні плани. Врізатися в гранітну стіну, навіть висадивши в повітря порохову міну, було б подвигом Геркулеса. Зоставалося лише пожалкувати, що природа не взяла на себе найважчої частини роботи. Однак інженер у відповідь тільки запропонував морякові уважніше оглянути всю гранітну стіну — від гирла річки до того кута, яким вона кінчалася на півночі.

Колоністи рушили в дорогу й на відстані близько двох миль пильно обстежили кожен квадрат гранітної кручі.