Таємничий острів - Сторінка 41

Стежачи за кишеньковим компасом, інженер визначив, що від першого коліна річка тече з південного заходу на південний схід майже по прямій близько трьох миль. Можливо, напрямок її русла десь далі змінювався і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, очевидно, й починалися її витоки.

Під час одного з походів на берег Гедеону Спілетові пощастило впіймати живими двох самок і двох самців з родини курячих. То були птахи з довгими й тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт мав цілковиту слушність, визначивши, що то одна з порід курей, і колоністи одностайно вирішили, що вони стануть першими поселенцями їхнього майбутнього пташника.

Але досі рушниці мовчали, і перший постріл пролунав у лісі Далекого Заходу тільки тоді, коли з'явився дуже красивий птах, який нагадував рибалочку.

— Я його впізнав! — крикнув Пенкроф, рушниця якого вистрелила ніби сама собою.

— Кого ви впізнали? — запитав журналіст.

— Птаха! Він утік від нас, коли ми вперше досліджували наш острів: саме на його честь ми й дали назву лісові.

— Жакамар! — вигукнув Герберт.

І справді то був жакамар — прекрасний птах із досить жорстким оперенням, що відливало металевим блиском. У нього вцілило кілька дробинок, і він каменем упав на землю; Топ приніс його в човна, а за ним і з дюжину чубатих попугайчиків із родини парнопалих, завбільшки з голуба: їхнє оперення яскраво-зелене, підкрилки малинові, а знизу чубчика — білий пружок. Чееть поцілити в попугайчиків [201] належала підліткові, і він тим дуже пишався. Попугайчики смачніші за жакамара, — його м'ясо досить жорстке, — але Пенкрофа важко було переконати, що на світі знайдеться дичина, краща за жакамара.

О десятій ранку пірога опинилася біля другого коліна — миль за п'ять від гирла річки. Тут мандрівники стали на перепочинок, поснідали і посиділи на траві в затінку високих красивих дерев.

Ширина річки ще сягала від шістдесяти до сімдесяти футів, а глибина — шести футів. Інженер помітив, що в неї впадає багато приток, роблячи її повноводішою, але всі вони не судноплавні. Що ж до лісу, який поселенці називали лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, то йому, здавалося, не було меж. Ні в хащах, ні біля берега річки ніщо не свідчило про присутність людини. Колоністи не виявили нічогісінько, що свідчило б про те, що тут є люди; і було ясно, що ні сокира дроворуба не торкалася дерев, ні мисливський ніж першопрохідника не зачіпав ліан, які перекинулись зі стовбура на стовбур серед густих чагарників і високих трав. І якщо люди, котрі зазнали корабельної аварії, й висадилися на острів, то вони ще перебували десь на узбережжі, а не тут, у непрохідних заростях; не тут належало шукати їх.

Тому-то інженер і квапився якнайшвидше добутися до західного узбережжя острова Лінкольна, до якого, за його розрахунками, було щонайменше п'ять миль. Колоністи знову рушили в дорогу, і хоч їм здавалося, що русло річки веде їх не до узбережжя, скорше до гори Франкліна, все ж вони вирішили пливти човном доти, доки під днищем буде досить води, — так зберігалися сили й час, бо якби йшли лісом, довелося б прокладати шлях у хащах сокирами.

Та незабаром течія спинилася, на той час, очевидно, приплив закінчився або ж уже не відчувався на такій великій відстані від гирла річки Вдячності. Треба було братися за весла. Наб і Гербертсіли за гребні весла, Пенкроф — за стернове, й пірога знову попливла вгору проти течії. Що далі пливли вони до лісу Далекого Заходу, то рідшав ліс. Дерева росли не так густо, а подекуди стояли й поодинці. Та саме завдяки тому, що поміж ними було багато місця, світла й повітря, вони буйно розрослися на волі й милували око неповторною красою.

Які розкішні зразки флори ростуть у цих широтах! Поглянувши на них, ботанік, не вагаючись, визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна. [202]

— Евкаліпти! — вигукнув Герберт.

І справді, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі тих евкаліптів, які ростуть в Австралії й Новій Зеландії і лежать на тій самій широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них здіймалися на двісті футів. Обсяг стовбура біля основи сягав двадцяти футів, а кора, по якій стікала запашна живиця, була завтовшки у п'ять дюймів. Нема на світі нічого своєріднішого і прекраснішого, ніж ці величезні дерева з родини миртових, листя котрих, обернуте ребром до світла, не затуляє сонячного проміння, і завдяки цьому воно доходить аж до землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю вкривали яскраві соковиті трави, із яких зграйками спурхували крихітні пташки, переливаючись на сонці, наче крилаті пурпурові камінці.

— Оце дерева так дерева! —— вигукнув Наб. — Але чи є з них який-небудь толк?

— Де там! — озвався Пенкроф. — Мабуть, на світі є дерева-велетні так само, як велетні-люди. їх тільки на базарі показувати!

— Гадаю, ви помиляєтесь, Пенкрофе, —— відповів Гедеон Спілет. — Евкаліпт починають використовувати, й досить успішно, у червонодеревних виробах.

— А я іще додав би, — сказав підліток, — що евкаліпти належать до роду дерев, у якому безліч дуже корисних видів: фейхоа, що дає плоди фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове дерево, що дає гранати: "eugenia cauliflora", з її плодів одержують непогане вино; мирт "ugni", його сік — смачний алкогольний напій; мирт "caryophyllus" —з його кори добувають чудову корицю; "eugenia pimenta" дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний, його ягоди замінюють перець; "eucaliptus robusta", з нього добувають дуже смачну манну; "eucaliptus Gunei", з переброженого соку якого готують пиво; нарешті, дерева, відомі під назвою "дерева життя", або "залізні дерева", які належать до того ж роду миртових і налічують сорок шість родин і тисячу триста видів.

Підлітка не уривали, і він натхненно прочитав товаришам урок іа ботаніки. Сайрес Сміт слухав усміхаючись, а Пенкроф — з невимовною гордістю.

— Дуже добре, — сказав Пенкроф, — але я ладен запри-сягтися, що всі корисні рослини, які ти назвав, не такі велетні, як оті дерева.

— Ти маєш рацію, Пенкрофе.

— Отже, я лишаюсь при власній думці: велетні ні на що не придатні, — не відступав Пенкроф. [203]

— І все ж таки ви помиляєтесь, Пенкрофе, — промовив інженер. — Саме ці велетні-евкаліпти, під якими ми перебуваємо, дуже корисні.

— Для чого ж?

— Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи відомо вам, як їх називають в Австралії й Новій Зеландії?

— Ні, пане Сайресе, не відомо.

— їх там називають "лихоманкові дерева".

— Тому, що вони викликають лихоманку?

— Ні, вони їй запобігають!

— Чудово, я собі це занотую, — мовив журналіст.

— Занотуйте, дорогий Спілете, вже доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість. Цей природний запобіжний засіб давно випробували в країнах Південної Європи й Північної Африки, в місцевостях, де багата боліт, — . і що ви думаєте? Стан здоров'я тамтешніх жителів поступово ставав далеко кращим, ніж перед тим. У районах, укритих евкаліптовими лісами, назавжди зникає переміжна пропасниця. Цей факт уже не підлягає сумніву, що має тішити і нас, поселенців острова Лінкольна.

— О, який острів! Який благословенний острів! — вигукнув Пенкроф. — Кажу ж вам: на ньому є все...

Тільки б...

— Знайдеться й це, Пенкрофе, і це знайдемо, — мовив інженер. —— Та пора в дорогу. Пливтимемо, аж поки річка зможе нести пірогу!

Отже, мандрівники попливли далі й зо дві милі пропливли серед величних евкаліптів, які у цій частині лісу здіймалися над усіма іншими деревами. Простягалися вони на неоглядну далину по обидва боки річки Вдячності, що зміїлася поміж високих і зелених берегів. Подекуди на дні річки росли високі трави й навіть виступали гострі скелі, через які пливти ставало щораз важче. Зрештою ніяк стало гребти веслами, і Пенкроф мусив штовхати човна жердиною. Відчувалося також, що вода весь час спадає, й недалеко та хвилина, коли човен буде змушений спинитися через мілководдя. Сонце хилилося до обрію, і на землю лягали довжелезні тіні від дерев. Сайрес Сміт, бачачи, що цього дня вони не зможуть досягти західного узбережжя острова, вирішив отаборитися на березі в тому місці, де вже не буде змоги пливти далі. Він вважав, що до морського берега іще від п'яти до шести миль, а така відстань була надто велика, аби намагатися пройти її вночі у невідомому густому лісі.

Човен, не спиняючись, просувався річкою в глиб лісу, [204] що знову дедалі густішав, та й звірів у ньому ставало щораз більше, — моряка ще не зраджували очі, а він нібито бачив цілі зграї мавп, які бігали попід деревами. Іноді навіть то одна, то друга зупинялися неподалік від човна і дивилися на мандрівників, не виявляючи ніякого страху, так, ніби, бачачи людей уперше, іще не знали, що їх треба боятися, їх дуже легко було б усіх перестріляти, але Сайрес Сміт рішуче заперечив проти безглуздого винищення мирних тварин, хоч у затятого мисливця Пенкрофа аж надто свербіли руки. Та це було й обачніше, бо дужі й надзвичайно спритні мавпи могли стати небезпечними, якби їх роздратували нікому не потрібним нападом.

Щоправда, моряк їх розглядав із чисто кулінарного погляду, і ці травоїдні тварини могли б вважатися вельми смачною дичиною, але колоністи мали вдосталь їжі й не марнуючи своїх набоїв.

Близько четвертої після полудня через річкові водорості й каміння пливти по річці Вдячності стало ще важче. На берегах здіймалися щораз вищі кручі: тепер вузенька річка пробиралася між першими відрогами гори Франкліна. Напевне, її витоки були вже недалеко, адже вона живилася водами, що бігли з південних схилів гори.

— Не мине й чверті години, як нам доведеться зупини— тися, пане Сайресе.

— Ну що ж, зупинимось, Пенкрофе, і розташуємося на нічліг.

— На якій ми відстані від Гранітного палацу? — запитав Герберт.

— Миль за сім, — відповів інженер. — Беручи при цьому до уваги повороти річки, через які ми відхилилися на північний захід.

— Попливемо далі? — запитав журналіст.

— Так, поки зможемо, пливтимемо, — відповів Сайрес Сміт. — Завтра на світанку ми залишимо пірогу, дійдемо, сподіваюся, годин за дві до берега моря і цілий день присвятимо дослідженню західного узбережжя острова.

— Вперед! — сказав Пенкроф,

Та незабаром пірога черкнула днищем кам'янисте дно річки, ширина якої тепер ледь сягала двадцяти футів.