Таємничий острів - Сторінка 54

Ті гребінці затримували безліч мікроскопічних морських тварин, дрібної риби й молюсків, якими живляться ці морські велетні.

Завершивши, на превелику втіху, цю роботу, колоністи віддали рештки туші на поживу птахам, після яких від неї не залишиться й сліду, й повернулися до Гранітного палацу, до щоденних справ.

Та перш, ніж повернутися на корабельню, інженер узявся щось майструвати, викликавши цікавість усіх колоністів. Узявши дюжину пластинок китового вуса, він розрізав кожну на шість частин і загострив по краях. Кінець кінцем Герберт не втримався:

— Навіщо ви це робите, пане Сайресе?.. [264]

— Для полювання на вовків, лисиць і навіть ягуарів.

— Тепер?

— Ні, взимку, коли буде мороз.

— Не розумію...

— Зараз зрозумієш, синку, — урвав його інженер. — Цей спосіб полювання придумав не я, він часто застосовується алеутськими мисливцями на американських землях, що належать росіянам п. Отож послухайте, друзі: як тільки вдарить мороз, я їх скручу і поливатиму водою, доки вони вкриються таким шаром криги, який не даватиме їм змоги випростатись; потім начиню ними шматки сала й розкидаю їх по снігу. Що ж трапиться, коли голодний звір проковтне ці кульки? А ось що: від тепла у шлунку крижані кульки розтануть, пластинки з китового вуса випростаються і проколять гострими кінцями нутрощі звіра.

— Добре придумано! — захоплено вигукнув Пенкроф.

— До того ж це нам заощадить порох і набої, — додав Сайрес Сміт.

— Це краще за всяку пастку! — сказав Наб.

— Що ж, почекаємо зими!

— Почекаємо зими.

Спорудження судна посувалося далі, й під кінець місяця корпус був наполовину обшитий. Уже й тепер можна було передбачити його обриси і сказати, що воно матиме добрі ходові якості.

Пенкроф трудився з незрівнянним запалом і тільки завдяки богатирському здоров'ю не падав з ніг від утоми. А тим часом друзі таємно готували йому несподівану винагороду, і 31 травня морякові судилося зазнати чи не найбільшої радості в житті.

Того дня наприкінці обіду Пенкроф уже намірився встати з-за столу. Аж тут хтось поклав йому на плече руку.

То була рука Гедеона Спілета, котрий, притримуючи моряка, сказав:

— Зачекайте, боцмане, куди вам квапитись? А про десерт забули?

— Дякую, пане Спілете. Я йду на роботу.

— Ну, друже, випийте хоча б чашку кави!

— Також не хочеться. Дякую!

— То, може, закурили б люльку?

Пенкроф схопився на ноги, і його широке добродушнелице поблідло від хвилювання: він побачив, що журналіст простягає йому набиту тютюном люльку, а Герберт — червону— вуглину.

(17) Аляску, що з Г741 року належала Росії, в 1867 році було продано (разом з Алеутськими островами) царським урядом Сполученим Штатам Америки. [265]

Моряк хотів був щось сказати, але йому перехотіло дух; він схопив люльку, підніс її до рота, прикурив від вуглини і разів п'ять чи шість квапливо затягся.

Сизувата запашна хмара огорнула морякову постать, а з тієї хмари пролунав радісний, щасливий голос:

— Тютюн! Справжній тютюн!

— Атож, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт. — Та ще й добрий тютюн!

— О, божественне Провидіння! Творець усього сущого! — вигукнув моряк. — Тепер у нас на острові є все, чого душа забажає!

І Пенкроф курив, курив, курив і не міг накуритися.

— А хто знайшов тютюн? — нарешті запитав він. — Напевне, ви, Герберте?

— Ні, Пенкрофе, Спілет.

— Пане Спілет! — вигукнув моряк, стиснувши журналіста, якому ще ніколи не доводилося потрапляти у такі міцні обійми.

— Ух, Пенкрофе! — ледве вимовив Гедеон Спілет, б© йому аж дух перехопило. — Подякуйте також і Герберто-ві — він розпізнав тютюн, і Сайресові Сміту, що його готував, і Набові, котрий доклав стільки зусиль, аби не вибовкати таємницю!

— Друзі мої, не я буду, якщо рано чи пізно вам не віддячу! — розчулено мовив моряк. — Не забуду до самої смерті!

РОЗДІЛ XI

Зима. — Валяння вовни. — Сукновальня. — Невідчепна думка Пенкрофа. — Принада із китового вуса. — На що може знадобитися альбатрос. — Пальне прийдешніх поколінь. — Топ і Юп. — Бурі. — Пошкодження у пташнику. — Екскурсія до боліт. — Сайрес Сміт лишається дома сам. — Дослідження колодязя.

Зима настала в червні, що за кліматом відповідає грудню у північних широтах; головна турбота колоністів полягала тепер у тому, щоб забезпечити себе міцним і теплим одягом. [26о]

Улітку вони настригли з муфлонів вовни, і тепер належало перетворити цю цінну сировину в тканину.

Нічого й говорити про те, що Сайрес Сміт не мав'' чесальної, тіпальної, гладильної, прокатної, сукальної й прядильної машини, не мав ні прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб ткати вовняну тканину, й мусив удатися до найпростіших засобів, аби й не ткати, й не прясти. І справді, він вирішив не мудрувати, а скористатися тим, що волокна вовни, коли їх стискають, переплітаються і зчіплюються одні з одними, внаслідок чого утворюється повсть. Повсть можна виготовити найпростішим чином і, валяючи вовну, дістати досить грубу, але теплу тканину. Вовна у муфлонів була коротка, а для виготовлення повсті саме така вовна й потрібна.

Інженер за допомогою своїх друзів, у тому числі й Пенкрофа, котрий іще раз мусив відкласти спорудження судна, спершу взявся підготовляти сировину, — треба було передусім очистити наявну вовну від брудної маслянистої речовини, яку в ткацтві називають "жиропотом". Для цього колоністи поклали вовну у великі чани, залили її водою, нагріли до сімдесяти градусів і тримали при такій температурі цілу добу; потім її добре промили в содовому розчині, віджали, й вона стала придатною для валяння, тобто для виробництва войлоку — міцної грубої тканини, що не мала попиту у промислових центрах Європи й Америки, проте була безцінною на "ринках острова Лінкольна".

Як відомо, войлок знали з давніх часів, і перші вовняні тканини виготовлялися тим самим способом, який застосував Сайрес Сміт.

Знання в технічних галузях іще раз вельми знадобилися інженерові, коли виникла потреба в конструюванні валяльної машини, і він зумів застосувати ще не використовувану доти рушійну силу водоспаду.

То була найпростіша сукновальна машина. Вал, обладнаний кулачками, що поперемінно то піднімали, то опускали вертикальні вальці; ящики, призначені для вовни, по якій і били оті вальці; міцна дерев'яна рама, що з'єднувала весь цей пристрій, — ото й уся машина. Саме такою була вона протягом багатьох віків, аж поки винахідники замінили вальці компресорами й, переставши валяти вовну, почали її прокатувати.

Сайрес Сміт, як завжди, керував роботою, і справа посувалася дуже добре. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою для того, щоб волосинки стали слизькими й м'якими, краще зчіплювались одна з одною і не рвалися [267] при валянні, тож із сукновальні виходили грубі полотнища войлоку. Шерстинки завдяки крихітним борозенкам і горбикам, що завжди на них бувають, переплелися і звалялися так щільно, що утворилася вовняна матерія, з якої можна було шити ковдри й одяг. Звісно, тій матерії було далеко до тканин з вовни мериноса, до мусліну, шотландського кашеміру, штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкотканого сукна або фланелі! То був "лінкольнський войлок"-ще один місцевий острівний виріб.

Віднині колоністи мали теплі ковдри й одяг і могли без остраху чекати настання зими 1866 —1867 років.

По-справжньому похолодало із двадцятих чисел червня, і Пенкрофові, на його превеликий жаль, довелося припинити спорудження судна; а втім, він був упевнений, що до наступної весни усе закінчить.

Моряка не полишала думка вирушити в плавання, аби обстежити острів Табор, хоч Сайрес Сміт не схвалював такої подорожі, вважаючи її марною забаганкою Пенкрофа вдовольнити свою цікавість. Та й хто їм міг допомогти на тому скелястому, напівпустельному острівці, що загубився в океані? Його тривожила ота майбутня подорож по невідомому морю у маленькому суденці на відстань сто п'ятдесят миль. А що, як, вийшовши в море, їхнє суденце не зможе ні дійти до острова Табор, ні повернутися назад до острова Лінкольна? Що тоді з ним станеться посеред сповненого небезпек Тихого океану?

Сайрес Сміт часто розмовляв про це з Пенкрофом, але моряк і" незбагненною впертістю відстоював вигадану затію, напевне, сам не усвідомлюючи причини своєї впертості.

— Зрештою, — якось зауважив інженер, — я, друже, мушу нагадати вам, що ніхто не хвалив острів Лінкольна так, як ви, ніхто стільки не казав, що йому шкода буде розлучатися з цим островом, а тепер ви перший хочете його покинути.

— Лише на кілька днів, — умовляв Пенкроф. — Лише на кілька днів, пане Сайресе! Туди й назад, аби тільки побачити, що воно за острівець!

— Але ж він не вартий острова Лінкольна!

— Я це знаю наперед!

— То навіщо вам ризикувати?

— Аби знати, що там відбувається, на тому острові Табор!

— Нічого там не відбувається й не може відбуватися!

— Хто його знає...[268]

— А якщо здійметься шторм?

— Улітку шторми не страшні, — відповів Пенкроф. — До того ж, пане Сайресе, я вам ось що скажу: звичайно, треба все передбачити, тому я попрошу вас відпустити зі мною в цю подорож тільки Герберта.

— Пенкрофе, — мовив інженер, поклавши йому руку на плече, — як ви гадаєте, якщо з вами і хлопцем, котрий волею випадку став нам усім за сина, щось станеться, хіба ми зможемо пережити таке?

— Пане Сайресе, — з непохитною впевненістю відповів Пенкроф, — ніколи ми не завдамо вам такого горя. Ми ще повернемося до цієї розмови, коли настане час До того ж, гадаю, коли ви побачите наше судно, збудоване й цілком оснащене, коли ви переконаєтесь у його морехідних якостях після спуску на воду та обійдете на ньому наш острів, — адже ми зробимо це вкупі, — тоді, повторюю, я переконаний — ви відпустите нас, не вагаючись! Я не приховую: ваш бот буде найкращим у світі судном!

— Кажіть принаймні "наш бот", Пенкрофе, — відповів миттю обеззброєний інженер.

Отож розмова закінчилася нічим: ні інженер, ні моряк ні в чому не переконали один одного і згодом ще не раз верталися до цієї теми.

Перший сніг випав наприкінці червня. Колоністи заздалегідь заготували в загоні великий запас корму для ху-' доби, аби щоденно туди не навідуватись, але вирішили, що наглядатимуть за нею хоч раз на тиждень.

Крім того, колоністи знову наробили пасток і випробували інженерів спосіб полювання.