Таємничий острів - Сторінка 8

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Спочатку моряк пересвідчився, що сірник сухий. Потім задумано мовив:

— Треба б трохи паперу...

— Прошу, — повагавшись, озвався Гедеон Спілет і вирвав аркушик паперу із свого записника.

Пенкроф узяв у журналіста клаптик паперу і присів навпочіпки перед пічкою з хмизом. Там під накладеним сушняком уже лежала купка сухої трави, листя й моху, завдяки яким дерево мало швидко спалахнути й добре горіти.

Пенкроф згорнув ріжком аркушик паперу, як роблять курці люльок, запалюючи їх на сильному вітрі, і встромив його в мох. Потім узяв шорсткуватий, обточений хвилями камінець, старанно протер його і, затамувавши Дух, чуючи, як стукає у грудях серце, легенько чиркнув [39] сірником. Боячись обдерти фосфорну головку, Пенкроф тернув її ледь-ледь.

— Ні, я не можу, — пробурмотів він. — У мене тремтять руки... Я переведу сірника... Я не можу... Я не хочу!.. І, підвівшись, попросив Герберта спробувати розпалити замість нього вогнище.

Підліток іще ніколи так не хвилювався. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Прометей, що відважився викрасти вогонь із неба, і той не переживав так, як він! Проте, не довго думаючи, хлопець швидко чиркнув сірником об камінець. Почувся легенький тріск, і спалахнув голубуватий вогник, повитий їдкуватим димом. Гербєрт тихо повернув сірника, щоб той розгорівся, і просунув його в паперовий ріжечок. Не минуло й кількох секунд, як загорівся папір і тієї ж миті — мох.

За хвилину затріскотіли сухі дрова, і в темряві весело затанцювало полум'я, яке щосили роздмухував моряк. — Нарешті! — вигукнув Пенкроф, підводячись від вогнища. — Я зроду так не хвилювався!

Вогонь, що палахкотів у пічці, складеній із пласких кам'яних брил, звичайно тішив око й зігрівав душу. Дим легко виходив у вузький прохід, у пічці була добра тяга, і незабаром по Комину пішло приємне сухе тепло.

Аби не згасло вогнище, за ним, звісно, треба стежити і завжди зберігати під золою кілька жевріючих вуглин. Завдання нескладне — воно потребувало лише трохи турботи та уваги, до того ж дров не бракувало і запаси палива легко було поповнити, коли у цьому виникне необхідність. Пенкроф вирішив скористатися пічкою перш за все для того, щоб приготувати більш тривну вечерю, ніж черепашки літодомів. Гербєрт приніс дві дюжини яєць. Журналіст, прихилившись до стіни в кутку, мовчки спостерігав за їхніми приготуваннями. В нього розколювалася голова від трьох питань: чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він? Якщо інженер вижив, упавши в море, чому досі не знайшов можливості дати про себе звістку?

Тим часом Наб, наче безмовна тінь, блукав піщаним берегом.

Пенкроф знав п'ятдесят два способи приготування яєць, та за теперішніх обставин не мав вибору. Він мусив задовольнитись тим, що загорнув їх у гарячу золу і спік на тихому вогні.

За кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запропонував журналістові пристати до вечері. Такою була перша трапеза невдах, що опинилися на невідомому їм острові. [40]

Яйця були чудові на смак, і оскільки вони мали всі речовини, необхідні для людського організму, то бідолахи швидко вгамували голод і відчули приплив сили.

О, коли б то за вечерею не бракувало одного з них! Коли б то всі п'ятеро колишніх в'язнів, що втекли з Річ-монда, були разом у цьому прихистку серед громаддя скель, біля цього теплого палахкотливого вогню, на сухому чистому піску, — і їм нічого не лишалося б, як тільки віддати хвалу Небу! Але Сайреса Сміта, найкмітливішого, найобізнанішого серед них, визнаного їхнього керівника тут не було! Вони навіть не могли віддати його прах землі!

Так минув день — 25 березня. Настала ніч. Знадвору долинув свист вітру і монотонний шум прибою. Хвилі з гуркотом перекочували гальку.

Нашвидкуруч занотувавши в записник події цього дня: появу невідомої землі, зникнення інженера, пошуки на узбережжі, випадок із сірниками тощо, журналіст примостився в глибині темного коридора і, стомлений, заснув.

Гербєрт теж заснув відразу. Моряк, куняючи цілу ніч, сидів поблизу вогнища, для якого не шкодував дров. Тільки один із товаришів по нещастю не спочивав у їхньому теперішньому житлі. То був згорьований невтішний Наб. Не зважаючи на умовляння товаришів хоча б трохи спочити, він аж до ранку блукав берегом, кличучи хазяїна.

РОЗДІЛ VI

Майно невдах-аеронавтів. — Обпалена ганчірна.— Прогулянка до лісу.— Лісова флора.— Зпапяий жаиамар.— Сліди диких звірів.— Ку-рупу.— Тетері.— Дивне полювання з вудочками.

Перелічити майно, яке лишилося в невдах-аеронавтів, викинутих на, здавалося, безлюдний берег, не складало труднощів: вони зосталися практично без нічого, коли не рахувати одягу, що мали на собі під час падіння повітряної кулі. А втім, варто згадати, що у Гедеона Спілета, — певне, через недогляд, — зберігся записник і годинник; зате в них не лишилося жодної рушниці, жодного інструмента, навіть маленького складаного ножика. Перебуваючи в повітрі, аеронавти викинули з гондоли все, що могли, аби тільки полегшити аеростат. [41]

Вигадані герої Даиієля Дефо чи Вісса, усі оті Селькір-ки і Райналі, що зазнали корабельних катастроф поблизу острова Хуан-Фернандес або в Оклендському архіпелазі, ніколи не стикалися з такою цілковитою відсутністю щонайпростіших засобів до існування. Вони або могли набрати вволю всього необхідного на розбитому кораблі — зерна, свійських тварин, зброї, пороху й зарядів, — або ж море викидало на берег уламки корабля і частину вантажу, завдяки чому ті могли задовольнити свої найперші потреби. Передусім вони не опинялися з голими руками перед безжальною природою. А тут люди не мали ні знаряддя, ні посуду. З нічого мусили самі створити все! Якби хоч Сайрес Сміт був із ними, коли б його знання й кмітливість, практичні навички і розум, то, може, ще жевріла б надія якось виплутатись із біди. Але, на превеликий жаль, на це марно сподіватися. Воли мали покладатися лише на самих себе та на Провидіння, що ніколи не покидає тих, хто сповнений щирої віри.

Та перш, ніж улаштуватися на цьому узбережжі, хіба не треба з'ясувати, на материку вони чи на якомусь безлюдному острові?

Питання вкрай важливе; воно потребувало найневід-,кладнішого розв'язання. Від цього залежали всі їхні подальші заходи. І все ж, на думку Пенкрофа, варто було кілька днів зачекати. Спочатку належало добути й підготувати запас тривніших харчів, ніж пташині яйця й черепашки. Попереду важкі й тривалі переходи, ночівля просто неба, без даху над головою, й вони мали підтримувати свої сили насамперед харчуванням.

Тим часом Комин міг і далі служити їм прихистком. Вогнище вони розпалили, а зберігати присок неважко. Та й напевне буде можливість забити як не палицями, то камінням кілька диких голубів, що сотнями літали над карнизом плато. А ще, може, в сусідньому лісі ростуть фруктові дерева з їстівними плодами? І нарешті під боком є прісна вода. Отож усі погодилися залишитись на кілька днів у Комині, аби підготуватися до експедиції чи то вздовж узбережжя, чи в глиб невідомого краю. , Найбільше цей план улаштовував Наба. Він уперто чіплявся за свої незбагненні передчуття і зовсім не квапився покинути берег, поблизу якого сталася біда з його хазяїном. Він не вірив, ие хотів вірити, що Сайреса Сміта немає живого. Йому здавалося неможливим, щоб така людина померла найбезглуздішою смертю; не міг він, змитий хвилею, втопитися за кілька сотень метрів від берега! І поки [42] море не викине іюкенерового тіла на сушу, поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками останків свого хазяїна, він не повірить у його смерть! Ця настирлива думка не виходила у нього з голови. Можливо, все те було не більше, ніж самообман, але такий самообман заслуговував на повагу, і моряк не хотів розбивати його надій. Що ж до самого Пенкрофа, то він уже зовсім не вірив у повернення інженера. У душі він був переконаний, що Сайрес Сміт насправді знайшов собі могилу в морській безодні, але з Набом неможливо було сперечатися. Вія нагадував собаку, що не хоче покидати місця, де загинув його власник; Набове горе було таким щирим і глибоким, що він, здавалося, ие переживе свого хазяїна.

Вранці 26 березня, ледь розвиднилося, Наб знову пішов берегом у північний бік, туди, де море, очевидно, зімкнуло свої хвилі над головою бідолахи Сміта.

Того дня на сніданок вони мали тільки голубині яйця та молюски літодомів. У западині скель Герберт знайшов сіль, що залишилася внаслідок випаровування морської води, і за теперішніх обставин цей мінерал виявився дуже доречним.

Поснідавши, Пенкроф спитав у журналіста, чи той не хоче піти з ним і Гербертом до лісу й спробувати там пополювати. Але, поміркувавши, вони вирішили" що комусь треба залишитися підтримувати вогнище, а також бути в печері на малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і тому потрібна буде допомога.

— Ходімо, Герберте, на полювання, — сказав моряк. — Набої знайдемо дорогою, а рушницю виріжемо в лісі.

Але, уже виходячи, Герберт зауважив, що у них немає трута і не завадило б його чим-небудь замінити.

— Чим? — запитав Пенкроф.

— Обпаленою ганчіркою, — відповів хлопець. — Коли треба, вона може замінити трут.

Моряк, звичайно, визнав Гербертову думку вельми слушною. Шкода тільки, що він мусив пожертвувати шматком свого носовика. Та все ж мета виправдувала жертву, і Пенкрофову картату хусточку було розірвано на два шматки, один з яких перетворився на обпалену ганчірку. Цю легкозаймисту матерію поклали у центральному приміщенні на дно ямки в кам'яному валуні, — там вона була захищена від вогкості й вітру.

Настала дев'ята ранку. Небо супилося, дув сильний південно-східний вітер; Герберт і Пенкроф зайшли за ріг Комина, кинувши погляд на дим, що вився над вершиною [43] однієї зі скель, і пішли лівим берегом проти течії річки. Діставшись лісу, Пенкроф відламав од першого ж дерева дві грубі гілки і зробив з них замашні кийки, а Герберт загострив їхні кінці об скелю. О, чого б він тільки не віддав тепер за простого невеличкого ножа! Потім мисливці пішли далі берегом, що заріс високою травою. Від коліна, де річка повертала на південний захід, вона потроху звужувалась і текла у вузькому руслі з крутими високими берегами, над якими з обох боків здіймалися крони дерев.