Таємничий сад - Сторінка 5

- Френсіс Годгсон Бернетт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Отож Дікен її зацікавив. Здається, це вперше дівчинку зацікавив хтось, крім неї самої. Та зараз вони перейшли до другої кімнати, яка нічим не відрізнялася від тієї, де дівчинка спала. На стінах висіли понурі старовинні картини, столітні дубові меблі були масивні і важкі. Посередині стояв стіл, а на ньому чекав ситний сніданок. Але апетит у Мері завжди був поганий. Вона глянула на тарілку і відвернулася.

— Не хочу, — сказала вона.

— Як, ти не хочеш вівсяної каші?! — не повірила Марта.

— Не хочу.

— Просто не знаєш, яка вона добра. Поклади ще у неї трохи патоки… або цукру.

— Я не хочу, — повторила Мері.

— Ох! — зітхнула Марта. — Не можу дивитися, як пропадає така добра їжа. Якби ту' опинилися мої братчики і сестрички, то все би вичистили. За п'ять хвилин нічо' би не лишилося.

— Чому? — холодно спитала Мері.

— Чому?! — повторила Марта. — Та тому, що мало коли їм вдає'ся наїстися досхочу, щоб у животі кишки марша не грали. Вони завжди голодні, як ото соколята чи лисенята, котрі ростуть.

— Не знаю, що це — бути голодною, — байдуже промовила Мері.

Марта вражено подивилася на неї.

— Що ж, тобі б не завадило спробувати. Я зазнала цього предосить, — гаряче вимовила вона. — Не можу дивитися, коли ото сидять за столом і марудять, замість їсти. І тілько все переводять. Кажу, Дікен, Філ, Джейн і решта наших що завгодно би з'їли.

— То візьми і занести оце їм, — запропонувала Мері.

— Це не моє, тому взяти не можу, — чітко відповіла Марта. — Та й сьогодні не маю права йти з маєтку. Є тільки один день на місяць, коли можу піти додому. Тоді помагаю мамі в хаті, щоб вона трохи собі відпочила, бодай той один день.

Мері випила чаю, з'їла маленький шматок підсушеного хліба, намащеного мармеладом, і встала з-за столу.

— Вбирайся і можеш бігти надвір бавитися, — сказала Марта. — Може, нагуляєш апетиту до обіду.

Мері підійшла до вікна. У саду було багато дерев, поміж ними доріжки. Проте дерева стояли сірі, безлисті, і все воно виглядало якось сумно й непривітно.

— Надвір? Що мені там робити? Така погода…

— Ну добре, можеш залишатися в кімнаті — але хіба тут цікавіше?

Мері подумала. Тут і справді було нічого робити. Напевно, ліпше таки піти надвір і погуляти в саду.

— Хто піде зі мною на прогулянку? — поставила питання.

Марта глянула на неї.

— Ніхто, — незворушно відповіла вона. — Мусиш навчитися бавитися сама. Думаєш, у всіх є брати і сестри? Але діти якось бавляться. Наш Дікен, наприклад, любить собі зникнути на пустище і може годинами там бути. На пустищі у нього є вівця — він її приручив, а пташки то просто дзьобають крихти у нього з рук. В нас самих нераз нема що їсти, але він завжди лишає якийсь окраєць, аби почастувати своїх друзів.

Згадка про Дікена вплинула на Мері і вона таки вирішила піти погуляти. Диких поні чи овець у саду вона, зрозуміло, не знайде. Зате там напевно є пташки, і вони, мабуть, не такі, як в Індії, отож цікаво буде їх роздивитися.

Марта подала їй пальтечко, капелюшок, маленькі міцні черевички і показала, як вийти надвір.

— Обійдеш он туди-о і там буде один сад, потім другий, — пояснила вона, показуючи на прохід у живоплоті. — Вліті там багато квітів, але зара' нема нічо'. — На якусь хвильку вона, здавалося, завагалася, а тоді додала: — Один сад замкнений. Ні одна жива душа не заходила туди вже десять років.

— Чому? — мимовільно вирвалося у Мері. До сотні зачинених кімнат цього дивного дому додалася ще одна замкнена хвіртка.

Марта була змушена пояснити.

— То сад місіс Крейвен. Коли вона померла, містер Крейвен ні сам не хотів туди заходити, ні інших пускати. Тому хвіртку замкнув, а ключ десь закопав. Ой, — скинулася, бо в цю мить зателенькав дзвінок, — то місіс Медлок кличе мене — біжу.

Дівчина миттю вибігла з кімнати, а Мері рушила до сходів і невдовзі опинилася на подвір'ї. Її думки увесь час оберталися навколо того, що сказала Марта: сад, у який ось уже десять років ніхто не ступав ногою. Цікаво, на що він схожий? Чи там є якісь квіти? Мері рушила далі. Тепер вона була у великому саду з широкими галявами і доріжками, з обох боків обсадженими кущами. Скрізь виднілися клумби, якісь підстрижені вічнозелені кущики доволі дивних обрисів, а посередині стояв великий сірий фонтан. Однак взимку на клумбах нічого не росло, фонтан також не працював. Нічого цікавого. Але цей сад був звичайний, тобто відчинений — чого ж від нього чекати. Як це сад може бути зачинений? Сади-бо для того й існують, щоб по них гуляти.

Такі ото думки роїлися у голові Мері. Доріжка привела її до довгої стіни, порослої плющем. Дівчинка іще не знала, що зазвичай в англійських маєтках за будинком є ще грядки, де вирощують овочі і фрукти для кухні. Мері побачила відчинену хвіртку, з якої звисали плющеві пагони. Що ж, це знову не той сад, але їй було цікаво подивитися, що там усередині.

За хвірткою і справді був город із численними грядками, звідусіль оточений муром. Далі простягався ще один город із теплицями і фруктовими деревами попід стіною. Далі ще один — вони переходили один в другий. Тільки що скрізь було однаково сіро. "Влітку тут, може, і веселіше, але зараз цікавого мало", — підсумувала Мері, роздивившись довкола.

Тут у хвіртці, що вела на другий город, з'явився старий садівник з лопатою на плечі. Побачивши Мері, він знехотя махнув рукою на привітання. Чоловік був нахмурений і непривітний. Зустріч з Мері, вочевидь, його занадто не втішила. Дівчинка й так була розчарована, бо не знайшла нічого цікавого, тому за звичкою прибрала зверхню міну.

— Що це таке? — поспитала, обвівши поглядом довкруж.

— Город, що ж іще, — сухо відповів садівник.

— А там що? — показала Мері у бік зеленої хвіртки.

— Також город, — відказав коротко. — А за стіною ще один, а з того боку яблуневий сад.

— А мені можна туди піти? — спитала Мері.

— Та йди, коли хочеш. Там нема на що дивитися.

Мері пішла собі по доріжці, минула ще одну хвіртку. Тут вона побачила ще одну ділянку теплиць із пізніми овочами, оточену стінами. З одного боку виднілася чергова зелена хвіртка. Мері взялася рукою за клямку. Хвіртка доволі легко відчинилася і дівчинка опинилася у яблуневому саду. Він також був оточений муром, скрізь височіли голі безлисті дерева, землю вкривала пожухла трава — проте хвірток більше не було видно. Мері пройшла крізь увесь сад, шукаючи, де він закінчується. Врешті виявила, що дерева ростуть далі, за стіною, яка обмежує сад, у якому вона стоїть.

Тут Мері помітила пташку з червоними грудьми. Вона сиділа на самому чубку дерева, що росло за тією стіною. Пташка зиркнула на дівчинку своїми оченятами-намистинками і заспівала — неначе розмовляла з нею.

Мері зупинилася і заслухалася, а тоді несподівано усміхнулася. Це вперте дівчисько, виявляється, могло відгукнутися на пташиний щебіт. Просто відколи дівчинка потрапила сюди, то ніяк не могла знайти собі місця у цьому величезному домі із зачиненими кімнатами. А довкруж — голе пустище і сірі безлисті сади. І тут ця пташина. Дівчинка слухала її мов заворожена, аж доки пташка не відлетіла. Цікаво, чи вдасться ще колись її побачити? А може, вона якраз живе у тому таємничому саду і все про нього знає?

Дівчинка безнастанно про це думала. Чому містер Арчибалд Крейвен викинув ключ? Якщо він так сильно любив свою дружину, то чому ненавидить її сад? Цікаво, чи їй узагалі випаде колись нагода побачити свого дядька. Може, тоді розпитає його. Але тут Мері згадала, що ніколи не вміла розмовляти ні з дорослими, ні з дітьми (як це було у домі священика). Напевно, навіть коли побачиться з дядьком, то не зважиться нічого йому сказати. Шкода.

Тепер Мері думала про пташку. Дівчинка підняла голову, розглядаючи дерево, на якому вона сиділа.

— Це дерево росте у потаємному саду — я відчуваю, — замислено промовила до себе. — Ось, кругом стіна, а входу нема.

Дівчинка повернулася до першого городу. Там працював той старий садівник — перекопував землю. Мері стала поруч і якусь мить розглядала його. Чоловік не звертав на неї жодної уваги.

— Я вже оглянула ті городи, — врешті повідомила вона.

— Хто ж боронить? — буркнув він.

— І яблуневий сад.

— Там також нема собак при хвіртці, ходи собі, як хочеш, — непривітно кинув він.

— Але там є ще один сад… а входу я не знайшла, — мовила Мері.

— Який там іще сад? — суворо перепитав старий, випроставшись.

— Той, що по другий бік муру, — відповіла міс Мері. — Там на одному дереві сиділа пташка, така червоногруда, і співала.

На її здивування, при цих словах обвітрене обличчя старого відразу злагідніло. Чоловік повільно усміхнувся. Це геть його перемінило. Мері подумала: наскільки ж гарніше виглядає людина, коли вона усміхається. Раніше це ніколи не спадало їй на гадку.

Садівник повернувся у бік яблуневого саду і легенько засвистів. Цього Мері вже ніяк не сподівалася. Але далі сталося щось геть неймовірне.

Дівчинка почула шурхіт крил — і тут з'явилася та сама пташина. Вона підлетіла до них і сіла на великій скибі землі, за крок від масивного черевика старого.

— О, ото вона, — радісно вимовив він, а тоді заговорив до пташки, ніби до маленької дитини. — І де ж ти досі була, волоцюго? — ніжно запитував він. — Давно я тебе не бачив. Певно, вже шукаєш собі пару? А не зарано?

Пташина схилила свою маленьку голівку набік і дивилася на нього блискучими оченятами, схожими на чорні намистинки. Вона анітрішки не боялася садівника і заходилася порпатися в землі, шукаючи собі личинок та комах. У Мері потепліло у грудях. Її розчулило, що цей суворий з вигляду старий розмовляє з пташкою як з дитиною. Дівчинка сама з ніжністю розглядала її маленький дзьоб, тоненькі лапки, кругленькі груди.

— Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? — майже пошепки спитала Мері.

— Ая', прилітає, — ствердив старий. — Я її давно знаю, ще з малого. Ото вилетіла була з гнізда з тамтого саду, перелетіла через стіну — а назад ся вернути вже сили не було. Кілька днів жила в мене, ото ми й подружилися. А як вже змогла ся вернути у своє гніздо, то цілий виводок розлетівся хто куди. Вона ся лишила сама і знов ся вернула до мене.

— А що це за пташка? — спитала Мері.

— Як, ти не знаєш? Малинівка. Малинівки дуже віддані. Вони такі, як собаки… якщо вмієш з ними обходитися.