Таємниця Боскомської долини - Сторінка 4

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він швидко й мовчки йшов стежкою, що бігла спочатку луками, а далі лісом до Боскомського ставка. Як і вся долина, місцина була волога й болотиста, на стежці й обабіч неї серед невисокої трави виднілося чимало слідів. Холмс то пришвидшував ходу, то зупинявся, а одного разу повернув у луки й зробив невеличкий гак. Ми з Лестрейдом ішли слідом, детектив мав байдужий і зневажливий вигляд, а я спостерігав за своїм другом з великою цікавістю, бо беззастережно вірив, що кожну його дію спрямовано на досягнення певної мети.

Боскомський ставок — маленьке озеречко завширшки близько п'ятдесяти ярдів і оточене з усіх боків заростями очерету — знаходиться на межі ферми Хазерлі й приватним мисливським угіддям маєтного містера Тернера. Понад лісом, що тягнувся вздовж його найдальшого краю, видно було червоні шпилі,— вони позначали місце оселі багатого землевласника. З боку ферми Хазерлі біля ставка росте густий ліс, і тільки вузька смужка вологої трави завширшки в двадцять кроків відділяє край цього лісу від очерету вздовж води. Лестрейд показав нам, де було знайдено тіло, та й справді, земля тут була так просочена вологою, що я зміг немов навіч побачити, куди впав старий Маккарті, коли його вдарили. А Холмсу, як я зрозумів з його напруженого обличчя й пильного погляду, треба було багато прочитати на притолоченій траві. Він кидався на всі боки, немов мисливський пес, що йде по сліду, а потім звернувся до нашого супутника.

— Нащо ви залазили в ставок? — спитав він.

— Шукав у воді граблями. Припускав, що там може бути якась зброя або інші речові докази. Але як ви здогадались...

— Хху! Мені ж ніколи! Ви накульгуєте на ліву ногу, скрізь її сліди. Їх навіть кріт побачить, а там, в очереті, вони зникають. О, як було б просто, якби я потрапив сюди раніше цього стада буйволів, що стоптало геть усе. А ось тут побували ті, хто прийшов із сторожем, вони знищили всі сліди на шість чи сім футів навколо вбитого. Але ось три окремі сліди, залишені одними й тими самими ногами,— Холмс дістав лупу і, розстеливши свій водонепроникний плащ, ліг на землю, щоб краще бачити, й говорив, звертаючись швидше до себе, ніж до нас.— Ось сліди молодого Маккарті. Двічі він тут пройшов, а один раз пробіг, бо підошви відбилися чітко, а сліди підборів майже непомітні. Це підтверджує його розповідь. Він побіг, коли побачив, що його батько лежить на землі. Отут сліди старого Маккарті, він походжав туди й назад. А це що? О, це слід рушничного приклада — син стояв і слухав. А це? Ха-ха! Що ми тут маємо? Хтось ішов навшпиньки! Навшпиньки! Квадратні, якісь незвичайні черевики! Прийшли, пішли, знов повернулись — звичайно, взяти пальто. Звідки ж вони прийшли? — Холмс кидався в різні боки, то гублячи слід, то знаходячи його знов, аж поки ми не опинились край лісу в тіні великої берези, найбільшого дерева в тому місці. Холмс виявив ці сліди й біля берези, знову ліг на землю й задоволено скрикнув. Він лежав довго, перегортав листя й сухе галуззя, збирав у конверт якусь, так мені здалося, пилюку й вивчив у лупу не тільки землю, а навіть кору на цій березі, скільки міг дістати. На моховинні лежав камінь з нерівними краями, він також ретельно оглянув його і взяв з собою. Потім пройшов стежкою через ліс аж до великої дороги, де всі сліди губились.

— Випадок справді надзвичайно цікавий,— мовив він, повертаючись до своеї природної манери висловлюватись.— Певно, отой сірий будинок праворуч — сторожка. Думаю, мені треба пройтися туди й переговорити з Мораном, можливо, доведеться ще написати невеличку записку. Після того, як я це зроблю, можна повернутись у готель і поснідати. Ви йдіть до екіпажа, я скоро прийду.

Не минуло й десяти хвилин, а ми були вже в екіпажі й їхали в Росс. Холмс усе ще тримав у руках камінь, знайдений у лісі.

— Це може зацікавити вас, Лестрейде,— мовив він, простягаючи камінь сищику.— Оцим вчинено вбивство.

— Я не бачу на ньому ніяких слідів.

— Їх немає.

— Як же тоді ви робите такий висновок?

— Під ним росла трава. Він лежав там усього кілька днів. Ніяких ознак, звідки його взято, немає. Розмірами він такий самий, як і пошкодження на голові вбитого. Іншої зброї не існує.

— А вбивця?

— Високий на зріст чоловік, лівша, накульгує на праву ногу, взутий у мисливські чоботи на товстій підощві, в сірому пальті, палить індійські сигари, користуючись мундштуком, і носить у кишені тупий складаний ніж. Є ще кілька інших прикмет, але й ці, мабуть, достатньо допоможуть нам у пошуках.

Лестрейд засміявся.

— Боюсь, я ще залишаюся скептиком,— сказав він.— Теорії — річ дуже добра, але ми змушені мати справу з упертими англійськими присяжними.

— Nous verrons4,— спокійно відповів Холмс.— Ви працюєте за своїм методом, а я працюватиму за своїм. У другій половині дня я ще матиму тут роботу, але, мабуть, вечірнім поїздом повернусь у Лондон.

— I залишите справу незакінченою?

— Ні, закінченою.

— А таємниця?

— Її розгадано.

— Хто ж у такому разі вбивця?

— Джентльмен, якого я описав.

— Але як його звуть?

— Це не важко буде з'ясувати. Людей тут живе не надто багато.

Лестрейд знизав плечима.

— Я людина ділова,— сказав він,— і ніяк не можу дозволити собі шукати тут по всій околиці кульгавого джентльмена-лівшу. Та я зроблюсь посміховиськом на весь Скот-ленд-Ярд!

— Гаразд,— спокійно відказав Холмс.— Я дав вам шанс знайти злочинця. О, ви вже приїхали. До побачення. Перед від'їздом я напишу вам кілька слів.

Залишивши Лестрейда біля його мебльованих кімнат, ми поїхали до себе в готель, де на столі нас уже чекав сніданок. Холмс поринув у свої думки й мовчав, вираз його обличчя був якийсь страдницький,— немов у людини, що опинилась у складній і суперечливій ситуації.

— Слухайте, Вотсоне,— звернувся він до мене, коли зі столу було прибрано,— сідайте ось у це крісло і дайте мені трохи виговоритись. Я просто не знаю, що робити, і мені необхідна ваша порада. Закурюйте сигару, я зараз усе поясню.

— Будь ласка.

— Так от, обмірковуючи цю справу, в розповіді молодого Маккарті треба мати на увазі два пункти, які нас обох вразили, хоч висновки ми зробили протилежні: я витлумачив їх на його користь, а ви — навпаки. Перший полягає в тому, що батько,— так твердить син,— закричав "кууї!" раніше, ніж його побачив. Другий стосується дивного згадування умираючим пацюка. Він пробурмотів, як ви пам'ятаєте, кілька слів, але син розчув тільки одне це. З цих двох пунктів і повинно початися наше розслідування, і перш за все нам треба припустити, що все, сказане хлопцем, є абсолютною правдою.

— А як же тоді бути з цим "кууї"?

— Мабуть, це "кууї" призначалось не для сина. Батько вважав, що син у Брістолі. А син почув цей поклик випадково, бо був поблизу. Старий хотів привернути цим "кууї" увагу того, з ким домовився зустрітись. Але "кууї" — чисто австралійський вигук, ним користуються тільки австралійці. Є всі підстави припустити, що людина, з якою Маккарті розраховував зустрітись біля Боскомського ставка, побувала в Австралії.

— А пацюк?

Шерлок Холмс дістав з кишені складений аркуш паперу і розгорнув його на столі.

— Це карта штату Вікторія,— сказав він.— Я телеграфував учора ввечері в Брістоль, щоб мені її надіслали.— Він затулив долонею частину карти.— Що тут написано?

— Rat5,— прочитав я.

— А зараз? — він прибрав руку.

— Балларет.

— Цілком справедливо. Саме це слово й вимовив умираючий, а син розчув тільки останній склад. Старий намагався вимовити ім'я свого вбивці. Такий-то з Балларета.

— Це дивовижно! — вигукнув я.

— Це очевидно. Таким чином, як ви бачите, коло моїх пошуків звузилось. Наявність сірого одягу була третім пунктом, який, за умови, що син казав правду, не підлягає сумніву. Терер зникає туман непевності, а натомість виникає чіткий образ якогось австралійця з Балларета в сірому пальті.

— Авжеж, так.

— До того ж він з місцевих жителів, бо до ставка можна підійти або з боку ферми, або з боку маєтку, де сторонні навряд чи будуть вештатись.

— Згоден.

— Тепер про нашу сьогоднішню експедицію. Досліджуючи грунт, я виявив деякі дрібниці, про які розповів цьому недоумкуватому Лестрейду, і стосувались вони особи злочинця.

— А як же ви їх виявили?

— Ви знаєте мій метод. Він заснований на вивченні дрібниць.

— Його зріст, я знаю, ви могли приблизно визначити з довжини кроку. Про те, яке в нього взуття, сказали сліди.

— Так, це було незвичайне взуття.

— А з чого ви взяли, що він накульгує?

— Слід від правої ноги в нього завжди більш чіткий, ніж від лівої. Отже, він переносив свою вагу на праву ногу. Чому? Та тому, що накульгує, він кульгавий.

— А те, що він лівша?

— Ви самі були вражені характером пошкоджень, про які дав свідчення хірург. Удару було завдано точно ззаду і все ж таки трохи зліва. Чи можливо таке зробити не лівші? Під час розмови батька з сином він стояв за тією березою. Навіть палив там. Я знайшов попіл сигари, а мої знання тютюнових попелів дають мені можливість твердити, що злочинець палив індійську сигару. Як вам відомо, я приділив певну увагу вивченню тютюнів, навіть написав невелику монографію про попіл ста сорока різних сортів сигарного й сигаретного, а також люлькового тютюну. Виявивши попіл, я пошукав навколо й знайшов у моховинні кинутий ним недопалок. Сигара була індійська, з тих сортів, які виготовляють у Роттердамі.

— А мундштук,для сигар?

— Було видно, що він не брав сигару в рот. Отже, користувався мундштуком. Кінчик сигари було відрізано, а не відкушено, але зріз виявився нерівним, з чого я зробив висновок, що складаний ніж у нього тупий.

— Холмсе,— сказав я,— ви обкрутили злочинця сіткою, з якої він не зможе вислизнути, і врятували життя невинній людині, буквально ніби перерізали мотузку, на якій він уже майже висів. Я бачу, куди нас спрямовують усі ці докази. Злочинця звуть...

— Містер Джон Тернер,— оголосив готельний службовець, відчинивши двері нашої вітальні і впускаючи відвідувача.

Чоловік, який ввійшов до нас, мав химерну, дивовижну статуру. Повільна хода, кульгавість і зсутулені плечі наводили на думку про старечу немічність, проте тверді риси порізаного глибокими зморшками обличчя і величезні кінцівки свідчили про незвичайну фізичну силу й рішучу вдачу. Сплутана борода, побите сивиною волосся, навислі над очима великі брови говорили про неабияке почуття власної гідності й надавали старому владного вигляду, проте обличчя було попелясто-сіре, а губи й крила носа мали синюватий відтінок.