Так казав Заратустра - Сторінка 4

Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді той світ.

Сновидінням видався мені тоді той світ і поетичним творінням Бога – барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.

Добро і зло, радість і страждання, я і ти – все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець – і тоді сотворив він світ.

П'янка це радість для страдника – відвернути погляд від своїх страждань і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.

Світ, відвіку недосконалий, і недосконале відображення одвічних його суперечностей, п'янка радість його недосконалого творця, – таким сприймав я колись світ.

Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен збочений у потойбічність. Та чи справді по той бік людини?

Ох, брати мої, Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!

Людиною він був, до того ж злиденною часткою людини й мого "я": з мого власного попелу й жару постав цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!

Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний попіл на гору, знайшов у собі яскравіше полум'я. І погляньте! Привид відсахнувся від мене!

Тепер вірити в такі привиди було б для мене, що вже одужав, стражданням і мукою, – тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто збочений у потойбічність.

Страждання і недолугість, а також оте безумно коротке щастя, якого зазнає лише найстражденніший, ось що сотворило всі потойбічні світи.

Втома, що хоче одним стрибком – стрибком у смерть – осягнути все, жалюгідна невідома втома, якій навіть несила хотіти, – ось що породжує богів та потойбічні світи.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі, – ось що обмацувало пальцями ошуканого духу останні мури.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилось у світові, – ось що чуло, як черево мовить буття.

І тоді воно захотіло головою – й не лише головою – пробитися крізь останні мури, добутися "того світу".

Але "той світ" добре схований від людини – безлюдний, нелюдський світ, небесне ніщо; буття не черево мовить людині, – інакше й саме було б людиною.

Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, хіба не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?

Так, це Я, і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття – це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.

І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло й прагне тіла, навіть коли говорить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.

Все щиріше воно, це Я, навчається промовляти, – і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла і світу.

Нових гордощів навчило мене моє Я, і тим гордощам я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а тримати її прямо: адже це земна голова, що створює сенс світу!

Нового жадання навчаю я людей – жадання ступити на шлях, якого сліпо трималася людина, хвалити його і не збочувати, як то роблять хворі та вмирущі!

Хворі та вмирущі, ті, що зневажали тіло і світ і винайшли небо та спасенні краплини крові, – але навіть ці солодкі й страшні отрути вони брали в тіла і світу!

Вони прагли втікати від злиднів, а зірки були для них задалеко. Тоді зітхали вони: "О, якби ж існували-таки путі небесні, щоб прослизнути в інше буття і щастя!" І придумали свої хитрощі та кривавий трунок!

Вони, ті невдячні, мріяли зректися своїх тіл і світу. Та кому завдячують вони судоми й блаженство свого зречення? Своєму тілові й світу.

Поблажливий Заратустра до хворих. Воістину, не гнівається він на їхні втіхи всілякі й на їхню невдячність. Хай же вони одужають і стануть тими, що все переборюють, хай створять собі досконаліше тіло!

Не гнівається Заратустра й на того, хто одужує, коли той ніжно спогадує давню оману й опівночі скрадається до могили свого Бога; але в його сльозах я ще й далі бачу хворобу і хворе тіло.

Завжди багато хворого люду було серед тих, що творять оману та умлівають за Богом своїм, люто ненавидять вони того, хто пізнає, і ту наймолодшу з чеснот, яка називається щирістю.

Погляди їхні звернені завжди назад, у темні часи – тоді, звісно, омана і віра були зовсім інші; несамовитість розуму була богоподібністю, а сумнів – гріхом.

Надто добре я знаю тих богоподібних – вони хочуть, щоб у них вірували, а сумнів щоб вважався гріхом. Надто добре я знаю також, у що вони самі вірують найбільше.

Воістину, не в потойбічні світи і не в спасенні краплини крові, а в плоть найбільше вони вірують, і їхня власна плоть – для них річ у собі.

Плоть для них – річ хвороблива, і вони залюбки вилізли б із шкури. Тим-то вони прислухаються до проповідників смерті й самі проповідують потойбічні світи.

Краще слухайтесь, брати мої, голосу здорової плоті – цей голос щиріший і чистіший.

Щиріше й чистіше промовляє здорова плоть, довершена й нескута; і каже вона про сенс світу.

Так казав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ЗНЕВАЖАЄ ПЛОТЬ

До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово своє. Не переучуватись і переучувати повинні вони, а лише розпрощатись із власною плоттю – отож заніміти.

"Я плоть і душа", – так каже дитина. І чом би не брати прикладу з дітей?

Та пробуджений, навчений мовить:

– Я тільки плоть і ніщо інше, а душа – просто слово для означення чогось у плоті.

Плоть – це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара і пастир.

Твій невеличкий розум – теж знаряддя твоєї плоті, брате мій; це невеличке знаряддя, цю іграшку свого великого розуму ти називаєш "духом".

"Я", – кажеш ти і дуже пишаєшся цим словом. Та ще більше за нього те, у що ти не хочеш вірити, – твоя плоть з її великим розумом; вона не каже "я", а творить його.

Те, що відчуває свідомість, і те, що пізнає дух, ніколи не буває завершеним. Та свідомість і дух хотіли б тебе переконати, що вони завершують усе, такі вони пихаті.

Свідомість та розум – тільки знаряддя та іграшки, за ними стоїть ще власна суть. Суть шукає й очима свідомості, прислухається й вухами духу.

Суть завжди прислухається і шукає – порівнює, підкорює, завойовує, руйнує. Власна суть владарює і є володарем навіть над "я".

За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець – його звати "твоя власна суть". У твоїй плоті живе вона, вона і є твоя плоть.

Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, нащо твоїй плоті ота вища мудрість?

Твоя суть сміється з твого "я" та з його гордих вихваток. "Що мені ті вихватки й злети думки? – каже вона про себе. – Це – шлях манівцями до моєї мети. Я – це повід для "я", я надихаю його ідеями".

Власна суть промовляє до "я": "Тут відчуй біль!" І ось "я" страждає і думає, як перестати страждати, – і власне для цього воно й повинно думати.

Власна суть промовляє до "я": "Тут відчуй радість!" І ось "я" радіє і думає, як би радіти іще частіше, – і власне для цього воно й повинно думати.

До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово. Те, що вони зневажають, – предмет їхньої уваги. То що ж створило увагу й зневагу, цінність і жадання?

Творча власна суть створила собі увагу й зневагу, створила радість і горе. Творча плоть створила собі дух, як опору свого жадання.

Навіть у глупоті й зневазі ви, зневажники плоті, служите своїй власній суті. Кажу вам: ваша власна суть прагне смерті й відвертається від життя.

Та вже не в змозі вона робити того, до чого найбільше прагне: творити вище за себе. Цього їй кортить понад усе, в цьому ввесь її запал.

Але вона вже спізнилася – і ось, зневажники плоті, ваша власна суть прагне загибелі.

Загибелі прагне ваша власна суть, і тому ви почали зневажати плоть! Бо неспроможні вже творити вище за себе.

І тому ви гніваєтесь на життя і на світ. Неусвідомлена заздрість проглядає у зизому погляді вашої зневаги.

Вашим, зневажники плоті, шляхом я не піду! Ви для мене – не міст до надлюдини.

Так казав Заратустра.

ПРО РАДОСТІ Й ПРИСТРАСТІ

Брате мій, якщо в тебе є чеснота, і ця чеснота твоя, то ти вже ні з ким її не ділиш.

Звичайно, ти хочеш називати її на ім'я і голубити: тобі кортить посмикати її за вушко й трошки потішитись нею.

Та поглянь! Ось ти сказав про неї людям – і разом із своєю чеснотою влився до людської отари!

Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку і насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом.

Хай чеснота твоя буде надто висока, щоб комусь називати її; а якщо ти вже мусиш розповісти, то не соромся затинатись.

Отож затинайся: "Це – моє добро, його я люблю, воно мені цілком до вподоби, я прагну тільки цього добра.

Я прагну цього добра, не вважаючи його Господнім законом, ні людським приписом чи потребою: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю.

Лише земну чесноту люблю я – мало в ній мудрості, а найменше розуму вселюдського.

Але ця пташка звила собі в мене гніздо – тому я люблю її і пригортаю до серця; тепер вона в мене висиджує свої золоті яєчка".

Так ти повинен затинатись і хвалити свою чесноту.

Колись ти мав пристрасті й називав їх лихими. Але тепер маєш тільки чесноти – вони виросли з твоїх пристрастей.

Ти запалив ті пристрасті своєю найвищою метою – і ось вони стали твоїми чеснотами й уподобаннями.

А якби ти був з роду тих, що нестримні в люті, чи хтиві, чи фанатичні, чи мстиві, то:

зрештою всі твої пристрасті обернулися б на чесноти, а всі твої дияволи – на ангелів.

Колись мав ти диких собак у своїм підземеллі, та, кінець кінцем, перетворились вони у пташок і милих щебетух.

З отрут ти приготував собі бальзам, доїв корову скорботи, – а тепер п'єш солодке молоко з її вимені.

Й ніколи вже ніяке зло не зросте в тобі, хіба лише зло з боротьби твоїх чеснот.

Брате мій, якщо тобі пощастило, то маєш ти тільки одну чесноту й не більше – так легше йти через міст.

Прекрасно мати багато чеснот, та це – важка доля; не один ішов у пустелю і вбивав себе, бо змучився бути битвою і бойовищем чеснот.

Брате мій, чи війна і битва – це зло? Та поміж твоїх чеснот необхідні і зло, і заздрість, і недовіра, і наклеп.

Поглянь, як кожна із твоїх чеснот до найвищого прагне: для себе вона хоче всього твого духу, щоб він був Ті герольдом, вона хоче всієї твоєї снаги у гніві, ненависті й любові.

Ревнива кожна чеснота до іншої, а ревнощі – річ жахлива.