Танцюй, танцюй, танцюй - Сторінка 25

Юкі також здавалася трохи спокійнішою. Прослухавши свою касету на дев'яносто хвилин, вона звернула увагу на іншу, яку я позичив в офісі на стоянці.

— А це що? — спитала вона.

— Збірник пісень минулих літ, — відповів я. — Я слухав їх, щоб згаяти час, поки вертався зі стоянки до аеропорту.

— А ну послухаймо! — сказала вона.

— Не певен, чи вони тобі сподобаються. Бо дуже старі…

— Та нічого, мені все одно. За цих десять днів я свою касету сотню разів переслухала.

І я поставив їй цю касету. Спочатку Сем Кук проспівав "Wonderful World". "Не дуже добре знаю я історію, але…". Чудова пісня! Сема Кука застрелили, коли я ходив у третій клас середньої школи[19]. Баді Холі — "Оh, Воу". Баді Холі також загинув. В авіакатастрофі. Бобі Дарлінг — "Beyond the Sea". І Бобі Дарлінґ загинув. Елвіс — "Hound Dog". Елвіс загинув від зловживання наркотиками. Усі загинули… Потім Чак Бері заспівав "Sweet Little Sixteen". Едді Кокрен — "Summertime Blues". Брати Еверлі — "Wake Up Little Suzie".

Усім пісням я підспівував там, де слова пригадував.

— Як добре ви пам'ятаєте! — сказала захоплено Юкі.

— А що ж тут дивного? Колись я так само, як і ти, шалів від рок-музики, — відповів я. — Коли був твого віку. Цілими днями не відходив від радіо і купував платівки за зібрані кишенькові гроші… Рок-н-рол. Здавалося, що на світі нема нічого прекраснішого. Від самого слухання почувався щасливим.

— А тепер?

— І тепер слухаю. Улюблені пісні також маю. Однак не слухаю їх з таким завзяттям, щоб слова на все життя запам'ятати. Вони не зворушують мене тепер так, як колись.

— Чому?

— Чому?..

— Поясніть, — домагалася Юкі.

— Напевне, тому що збагнув: справді гарних речей у світі небагато, — відповів я. — Справді дуже мало — один, два й кінець. Будь-чого. І книжок, і кінофільмів, і концертів — всього обмаль. Так само і в рок-музиці. Як послухаєш цілу годину радіо, почуєш хіба що одну пристойну мелодію. Решта — відходи масового виробництва. Колись я про це серйозно не думав. Тішився тим, що слухав. Молодим був і вільного часу мав скільки завгодно. Крім того, часто закохувався… Навіть нікудишня річ, найменша дрібниця могла викликати в мені душевний трепіт. Розумієш, що я кажу?

— Трохи… — відповіла Юкі.

Гурт "Del Vikings" заспівав "Come Go With Ме", і я приєднався до їхнього хору.

— Тобі не нудно? — спитав я Юкі.

— Ні, звучить непогано, — відповіла вона.

— Непогано, — погодився я.

— А тепер ви не закохуєтеся? — спитала Юкі.

Я трохи всерйоз задумався.

— Важке запитання, — сказав я. — А хтось з хлопців тобі подобається?

— Ніхто, — відповіла вона. — Навколо крутяться самі неприємні типи.

— Я тебе розумію, — сказав я.

— Радісніше слухати музику.

— І це я розумію.

— Справді розумієте? — спитала Юкі й, примруживши очі, недовірливо подивилася на мене.

— Справді розумію, — відповів я. — Усі називають це "ескапізмом". Та мені все одно. Моє життя — це моє життя, а твоє життя — це твоє життя і більше нічиє. Якщо лише ти чітко знаєш, чого прагнеш, — живи як тобі до вподоби. І плюнь на те, як дивляться на тебе інші люди. Нехай з'їдять їх велетенські крокодили… Ось так я думав, коли був твого віку. І тепер так само думаю. Може, я ще не став дорослим? А, може, завжди був правий? Все ще не збагну, що правильно. І відповіді не знаходжу.

Джіммі Ґілмор завів "Sugar Shack". Я гнав автомобіль по дорозі, насвистуючи цю мелодію. Ліворуч до самого обрію простягалася засніжена долина. "Звичайний кафетерій з дерев'яних колод. А яка запашна кава!..". Прекрасна пісня. Шістдесят четвертий рік.

— Слухайте, — сказала Юкі. — Ви трохи дивакуватий. Вам такого ніхто не казав?

— Аякже! — промимрив я заперечно.

— Ви одружені?

— Був один раз.

— Розлучилися?

— Ага.

— Чому?

— Дружина сама втекла з дому.

— Що, справді?

— Справді. Закохалася в іншого й кудись з ним повіялася.

— Як жаль! — сказала вона.

— Дякую, — сказав я.

— Однак мені здається — я розумію її настрій, — сказала вона.

— Як? — спитав я.

Вона нічого не відповіла, тільки здвигнула плечима. А я не наважився її розпитувати.

— Слухайте, жувальної гумки не хочете? — спитала Юкі.

— Дякую. Не треба, — відповів я.

Потроху ми здружилися і незабаром удвох підхопили хорову партію у "Surfing USA" гурту "Веасh Воуs". Найпростішу її частину: "Inside-outside USA". Було весело. Проспівали вдвох і приспів до "Help Me Rhonda". Виходить, ще рано списувати мене з рахунку. Ніякий я не дядечко Скрудж… А тим часом снігопад поволі вгамувався. Ми повернулися в аеропорт і я віддав ключ від орендованого автомобіля. Потім здали багаж і через півгодини пройшли на посадку. Врешті-решт після п'ятигодинної затримки літак піднявся в небо. Відразу після зльоту Юкі заснула. Під час сну її обличчя було надзвичайно красиве. Настільки, що нагадувало скульптуру найтоншої роботи, виготовлену з неземного матеріалу. Здавалося — якби хтось її ненароком зачепив, вона розлетілася б на шматки. Ось така особлива краса. Принісши сік, стюардеса глянула на це обличчя — і багатозначно всміхнулася до мене. Я також всміхнувся. Я попросив джин з тоніком. І, попиваючи його, почав думати про Юкі. Раз у раз у моїй голові спливала сцена з обіймами Кікі й Ґотанди в ліжку. Кінокамера змінила ракурс. З'явилася Кікі. "Що сталося?" — спитала вона.

"Що сталося?" — прокотилося луною в моїй голові.

16

Отримавши багаж в аеропорті Ханеда, я спитав у Юкі, де вона проживає.

— У Хаконе, — відповіла вона.

— О, як далеко! — сказав я. Було вже по дев'ятій вечора, отож добиратися туди на таксі чи на чомусь іншому було б важкувато. Тому спитав: — А в Токіо знайомих ти не маєш? Родичів або просто близьких людей?

— Не маю. Але є квартира на Акасака. Зовсім маленька. Мама там зупиняється, коли приїжджає в Токіо. Я можу там переночувати. Там зараз нікого немає.

— А крім мами, хто ще є в родині?

— Більше нікого, — відповіла Юкі. — Тільки нас двоє — я та мама.

— Гм-м-м… — промимрив я. Видно, непроста сімейка. А втім, яке мені до них діло? — А чого б нам не заїхати спочатку до мене? Там ми десь повечеряємо. А після того я відвезу тебе на своєму автомобілі на квартиру в Акасака. Згодна?

— Мені все одно, — відповіла вона.

Я спіймав таксі, й ми поїхали до мене на Сібуя[20]. Я попросив Юкі почекати перед під'їздом, а сам зайшов у свою квартиру, поклав багаж і змінив свій обладунок на щось простіше — на кросівки, шкіряну куртку і светр. Після того посадив Юкі у свою "субару" — і через хвилин п'ятнадцять ми вже сиділи за столиком італійського ресторанчика. Я замовив італійські пельмені "равіолі" й салат, вона — спагеті "бонґоле" зі шпинатом. А ще ми попросили тарілку риби, смаженої з овочами, і розділили всю порцію на двох. Хоча смажена риба була чималенька, Юкі, видно, настільки зголодніла, що з'їла на десерт також кусень торта з вершкового сира. Я випив кави "еспрессо". "Смакота!" — підсумувала вона.

Я сказав Юкі, що принаймні знаю ресторани, де можна смачно поїсти. І розповів їй про свою роботу — як знайти ресторани з місцевими делікатесами.

Юкі слухала мою розповідь мовчки.

— А тому я — великий знавець цієї справи, — сказав. — Так само, як деякі свині у Франції, які хрюкають, риють землю і шукають трюфелі.

— Ви що, не дуже любите своєї роботи?

Я похитав головою.

— Як на біду, ніяк не можу її полюбити. Надто беззмістовна. Ну, можу знайти ресторан з хорошою кухнею. Напишу про нього в журналі і всім порекомендую. Мовляв, ідіть сюди. І їжте ось це. Однак навіщо я маю це робити? Хіба люди не можуть їсти того, що їм до вподоби? Чому вони повинні питати в когось, що їм їсти? Чому це їх повинні вчити, як вибирати страви у меню? І от хоча після такої реклами цей ресторан стає дедалі популярнішим, його кухня та обслуговування швидко сходять нанівець. У восьми-дев'яти випадках з десяти. Бо порушується рівновага між попитом і пропозицією. І в цьому винні ми, винна наша робота. Щось цікаве побачимо — і старанно заплюємо. Щось чистеньке помітимо — і грязюкою закидаємо. І це називаємо інформацією. А вигрібання геть-усього з усіх кутків життєвого простору — повнотою інформації. Здуріти можна! І я до цього руки прикладаю.

Сидячи за столиком навпроти, Юкі пильно дивилася на мене. Як на якусь химерну істоту.

— І все-таки ви до цього руки прикладаєте.

— А куди ж дітися? Робота — це робота… — відповів я. І раптом згадав, що по той бік столика сидить всього-на-всього тринадцятирічна дівчина-підліток. "Ну й ну! І що це я їй торочу?" — подумав я.

— Ходімо! — сказав я. — Вже пізній вечір, а мені ще треба відвезти тебе до Акасака.

Ми сіли в мою "субару", і Юкі поставила першу касету, яка потрапила їй під руки. Збірник пісень минулих десятиліть. Пісень, які я часто слухаю за кермом. Гурт "Four Tops" заспівав "Reach Out, I'll Be There". Дорога була порожня, і до Акасака ми добралися швидко. І тоді я спитав Юкі, де її квартира.

— Не скажу, — відповіла вона.

— Чому?

— Бо ще не хочу додому!

— Слухай, уже минула десята, — сказав я. — Це був довгий і важкий день. І я втомився, як собака…

Вона дивилася на мене із сидіння поруч. Всю свою увагу я зосередив на дорозі переді мною, але постійно відчував лівою щокою її погляд. Дивовижний погляд. Що не містив жодного почуття, але мене бентежив. Невдовзі вона спрямувала його у протилежний бік — за вікно.

— Спати я не хочу. А крім того, якщо зараз повернуся додому, не знатиму, куди дітися зі своєю самотністю. Краще вже ще трохи покататися на автомобілі. І музику послухати…

Я на мить задумався.

— Ще годину покатаємося. Потім ти повернешся додому і міцно заснеш. Згодна?

— Згодна, — відповіла вона.

Ми кружляли вулицями Токіо, слухаючи музику. "От через таку поведінку, як наша, швидко забруднюється атмосфера, руйнується озоновий шар, наростає шум, люди психують, а запаси корисних копалин вичерпуються", — міркував я. Юкі сперлася головою на спинку сидіння і мовчки невидющим зором вдивлялася у нічне місто.

— Це правда, що твоя мати зараз у Катманду?

— Правда, — спроквола відповіла вона.

— Ну й доки не повернеться, ти будеш сама?

— У Хаконе в нас є стара служниця, — сказала вона.

— Угу… — протягнув я. — І таке постійно буває?

— Те, що вона мене покидає і кудись їде?.. Постійно. Її голова забита тільки власними фотографіями.