Танцюй, танцюй, танцюй - Сторінка 32

Тільки мовчав і слухав.

Невдовзі до нашого столика підійшов одягнений як лялечка чоловік років сорока — видно, знайомий, — ляснув рукою Ґотанду по плечу й промовив:

— Здоров, старий! Цілу вічність тебе не бачив!

На його зап'ясті так яскраво виблискував гарненький "ролекс", що мимоволі хотілося відвернути від нього очі. Він миттю зиркнув на мене — й відразу забув про моє існування. Наче бачив килимок перед входом у будинок. За одну мить він зрозумів, що навіть з краваткою від Армані я — не кінозірка. Якийсь час між ними точилася розмова. "Ну, як ти тепер?" — "Вільної хвилини не маю…" — "Днями не хочеш пограти в гольф?" — і так далі в такому роді. Після того чоловік з "ролексом" знову ляснув рукою Ґотанду по плечу і сказав: "Ну, до скорого!" — і подався геть.

Коли той чоловік пішов, якусь хвилину Ґотанда сидів, насупившись, потім двома пальцями підкликав офіціанта й попросив рахунок. Як тільки рахунок принесли, Ґотанда підписав його, навіть не звертаючи уваги на суму.

— Чого там церемонитися! — сказав він. — Це ж навіть не гроші. А тільки представницькі витрати.

— Дякую за частування! — сказав я.

— Яке в біса частування? — заперечив Ґотанда безбарвним голосом. — Витрати для списання.

19

Ми з Ґотандою сіли в його "мерседес" і відправилися в бар на задвірках Адзабу[28] ще щось випити. Зайняли місця в кінці шинквасу й непомітно видудлили по кілька коктейлів кожен. Видно, Ґотанда мав неабияку голову, бо хоч скільки випив — зовсім не п'янів. Ні в його мові, ні у виразі обличчя нічого не змінилося. За питтям він розповідав мені всяку всячину. Про нікчемність нашого телебачення. Про безмозкість режисерів. Про бездарності, від яких хочеться блювати. Про брехливість коментаторів останніх новин. Слухати його було цікаво. Образна мова, критичний погляд на світ.

Після того йому захотілося почути мою розповідь про те, як досі складалося моє життя. Отож я коротко виклав йому свою життєву історію. Після університету разом з товаришем відкрив контору — писав і редагував рекламні матеріали. Одружився, розлучився. Робота йшла успішно, але через деякі обставини контору довелося покинути. Тепер перебиваюся журналістикою — пишу тексти на замовлення. Заробляю небагато, але ж і витрачати гроші нема часу… В такому скороченому вигляді моє життя здавалося спокійним і непримітним. Наче й не моїм.

А тим часом бар поволі заповнювався людьми, і розмовляти стало важкувато. Дехто з відвідувачів витріщився на Ґотанду.

— Ходімо до мене, — сказав він і підвівся з місця. — Це недалеко звідси. Дома нема нікого. А випити є що.

Проживав він і справді кварталів два від бару. Відпустивши шофера з "мерседесом", ми зайшли в будинок. Розкішний, з двома ліфтами, один з яких відмикався ключем.

— Цю квартиру придбала для мене кіностудія, коли після розлучення я опинився на вулиці, — сказав Ґотанда. — Бо, мовляв, не годиться славетному кіноактору жити в якійсь халабуді тільки тому, що власна дружина обібрала його до нитки й викинула на вулицю. Так імідж зіпсується. Виходить, що формально я винаймаю житло в кіностудії і, звісно, за нього плачу. З витрат, що підлягають списанню. А це якраз те, що треба.

Квартира Ґотанди містилася на верхньому поверсі. Простора вітальня, дві спальні й кухня. Балкон, з якого чітко видніла Токійська телебашта. Підібрані зі смаком меблі. Прості, новенькі й, як було видно з першого погляду, дорогі. Паркетна підлога, вкрита кількома перськими килимами — великими й малими — з вигадливими візерунками. Не надто твердий і не надто м'який диван. Ефектно розставлені високі рослини в кадібцях. Висяча люстра й настільна лампа в стилі італійського модерну. Ніяких зайвих прикрас, крім хіба що кількох тарілок — китайського антикваріату епохи Мін — на тумбочці. Всюди ідеальна чистота — ніде жодної пилинки. Напевне, покоївка щодня приходить прибирати. На столі — журнали мод "GQ" та архітектури.

— Гарненька квартира! — похвалив я.

— Хоч кіно в ній знімай, правда? — сказав він.

— Мабуть, що так… — погодився я, ще раз обвівши поглядом навколо себе.

— Як покладешся на дизайнерів інтер'єру, іншого й не сподівайся. Завжди матимеш щось схоже на кінознімальний майданчик. Тут зручно зніматися, але не жити. Іноді я стукаю кулаком по стінах — чи вони часом не з пап'є-маше. Життям і не пахне, ти помітив? Нічого нема, тільки зовнішній лоск.

— А чого б тобі самому не внести сюди запаху життя?

— Річ у тому, що життя особливого нема… — відповів він безвиразним голосом.

Ґотанда поставив платівку на програвач фірми "Bang and Olufsen" й опустив голку. Колонки були зі старих добрих часів — JPL Р88. Прекрасна електроніка, з нормальним звуком, з тієї епохи, коли фірма "JPL" ще не заполонила світ своїми невротичними студіо-моніторами. Зі старої платівки зазвучав голос Боба Купера.

— Що питимеш? — запитав Ґотанда.

— Мені все одно. Що ти — те й я, — відповів я.

Він пішов на кухню і приніс на таці пляшку горілки, кілька банок тоніку, відерце з льодом і три розрізаних навпіл лимони. І ми взялися пити горілку з тоніком та лимоном під холодний, чистий джаз Західного узбережжя. "Що й казати, життям тут майже не пахне", — подумав я. Та чогось особливого я в тому не вбачав. І не відчував особливої незручності. Головне — як на це подивитися. Особисто я почувався якнайкраще. Сидів собі на зручному дивані і, розслабившись, пив горілку з тоніком.

— Яких тільки можливостей я не мав! — піднявши склянку і дивлячись крізь неї на люстру, сказав Ґотанда. — Якби був захотів — став би лікарем. В університеті прослухав курс педагогіки. Міг би влаштуватися і в першокласній фірмі… А ось що вийшло. Таке от життя… Дивне та й годі. З колоди карт міг би витягти ту, яка мені подобалася. Та вважав, що в будь-якому випадку все буде гаразд. Настільки не сумнівався в собі. Й тому не зумів зробити правильного вибору.

— А от я ніколи не бачив колоди карт, — зізнався я щиро. Він глянув на мене примруженими очима й засміявся. Мабуть, подумав, що я жартую.

Він налив мені горілки, видушив половину лимона і викинув шкурку у відро для сміття.

— Навіть одружився я не з власної охоти, — провадив він далі. — Ми з нею грали в одному фільмі, тоді й непомітно подружили. Разом за місто на знімання їздили, там і випивали на пікніках, брали напрокат автомашину й гасали автострадами. Коли кінознімання скінчилося, ми ще кілька разів з нею зустрічалися. І от усі навколо нас почали вважати, що ми — ідеальна пара і незабаром одружимося. Врешті-решт нас наче вихором підхопило — й ми побралися. Тобі, гадаю, важко зрозуміти, але наш кіносвіт справді дуже тісний. Це все одно, що жити в довгому одноповерховому бараку на передмісті. Будь-яка чутка в ньому поступово набирає реальної сили, як тільки шириться між людьми… Однак я таки любив свою дружину. Вона — щось найсправжнісіньке з того, що мені життя подарувало. Я збагнув це відразу, коли одружився. Я страшенне хотів зробити її своєю. Та не вдалося. Коли я сам пробую щось вибрати — воно від мене тікає. І жінки, і ролі… А от коли мені щось накидають, я роблю все якнайкраще. Але досить самому щось захотіти, як воно тікає, наче пісок між пальцями…

Я мовчав. Не мав що сказати.

— Однак це не означає, що я впадаю в розпач, — сказав він. — Просто я все ще люблю її. Раз по раз думаю: "От було чудово, якби я і вона кинули свою артистичну кар'єру і жили б разом у спокої та мирі!". Без модних апартаментів. Без "мазераті". Нічого нам не треба! Тільки достойну роботу й затишну оселю. І дітей. Після роботи разом з товаришами збиратися в якій-небудь забігайлівці — саке попити і на долю поскаржитися. Потім вертатися додому — і знати, що вона на мене чекає… Купити в кредит "сівік" або "субару". Загалом, жити, як усі нормальні люди. Зізнаюсь — саме такого життя я завжди прагнув. Тільки б вона була поряд… Та не судилося. Вона жадала зовсім іншого. Уся її рідня покладала всі надії тільки на неї. Її мати була типовою опікункою артистичної кар'єри дочки, батько — уособлення жадоби до грошей. Старший брат прилаштувався коло неї менеджером. Молодший постійно влипав в якісь історії, і для того, щоб його витягти звідти, були потрібні чималі гроші. Молодша сестра щойно починала здобувати популярність як співачка… Хіба з такої облоги можна було вибратися? До того ж, їй ще в дитинстві втовкмачили в голову свої сімейні погляди на життя. Надто довго жила вона в цьому світі в ролі слухняної дитини. І досі не позбулася цього придуманого амплуа. Вона — не те що ми з тобою. Реального світу зовсім не розуміє. І все-таки в неї прекрасна душа. Вона вабить чарівністю й чистотою. Повір, я її знаю… От біда, що не склалося в нас так, як хотілося. Слухай, а ти знаєш, минулого місяця я з нею переспав.

— З колишньою дружиною?

— Ага. Вважаєш, це ненормально?

— Та ні, так не вважаю.

— Сама сюди прийшла. Навіть не знаю чому. Спочатку зателефонувала і спитала, чи можна прийти в гості. Я відповів, що, звісно, можна. І, як давно колись, ми вдвох пили, розмовляли про се, про те, аж поки не опинилися разом у ліжку. Було так чудово! Вона сказала, що все ще любить мене. А я — що от було б добре, якби ми повторили все спочатку! Вона мовчала й тільки всміхалася. І тоді я їй розповів про звичайне сімейне життя. Як от недавно тобі. Вона все слухала та всміхалася. Та, видно, насправді нічого не чула. Від самого початку. Не вміє вона слухати, хоч скільки їй говори. Даремно я старався. Просто того дня їй стало самотньо й захотілося, щоб хтось її приголубив. І тим "хтось" виявився саме я. Може, мої слова й ріжуть слух, але це таки правда. Вона цілковито відрізняється від нас з тобою. Для неї самотність — почуття, яке хтось повинен розвіяти. І якщо це комусь вдалося — все прекрасно. Не треба більше нікуди йти. А от я так не можу.

Платівка скінчилася, і запала тиша. Він підняв голку і над чимось задумався.

— Слухай, а чи не викликати нам дівчат? — спитав Ґотанда.

— Та мені все одно. Роби, що хочеш, — відповів я.

— А ти коли-небудь спав з жінками за гроші?

Я відповів, що ні.

— Чому?

— Просто на думку не спадало, — зізнався я щиро.

Здвигнувши плечима, Ґотанда на хвильку задумався.

— А чого б тобі не залишитися у мене на ніч? — запропонував він. — Викличемо дівчину, яка того разу приходила з Кікі.