Танцюй, танцюй, танцюй - Сторінка 45

Музику до нього написав Айзек Хейз.

24

Патінко — найпопулярніший в Японії гральний автомат.

25

Роппонґі — квартал з багатьма розважальними закладами в центральній частині Токіо.

26

Рьоко Накано (нар. 1950 р.) — популярна японська кіноактриса 70–80-х років минулого століття.

27

"Ен-Ейч-Кей" (NНК) — "Корпорація телерадіомовлення Японії"

28

Адзабу — район у центральній частині Токіо.

29

Трумен Капоте (1924–1984) — відомий американський письменник, автор повістей "Лугова арфа", "Сніданок у Тіффані", "З холодним серцем" та інших творів.

30

Місо — густа маса з перекислих бобів.

31

Тофу — м'який соєвий сир.

32

Бенто — дерев'яна коробочка з їжею.

33

Юкіо Місіма (1925–1970) — талановитий японський письменник, автор багатьох романів і драматичних творів, відомий своїм демонстративним самогубством після невдалої спроби військового бунту.

34

"Асахі" — популярна центральна газета, "Секай" — журнал, присвячений питанням політики, економіки, культури.

35

Конняку (яп.) — паста або желе з аморфофалюса (Аmorphophallus conjac, К. Косh).

36

Сенсей (яп.) — вчитель; вживається також як шанобливе звертання до лікарів, письменників і взагалі до людей творчих професій.

37

Маджонг — китайська гра.

38

Мітіко Камба — студентка Токійського університету, яка загинула 1960 р. від рук поліції під час демонстрації проти укладення Угоди про безпеку між Японією та США.

39

Натяк на американський комікс "Сім'я космічних Робінзонів", за яким 1965 р. було знято фантастичний телесеріал "Загублені в космосі".

Харукі МУРАКАМІ

ТАНЦЮЙ, ТАНЦЮЙ, ТАНЦЮЙ

Роман

Том 2

25

О сьомій Юкі несподівано повернулася. Сказала, що прогулювалася берегом моря. "Ну що, може, хоч повечеряєте перед дорогою?" — запитав Макімура. Юкі захитала головою й відповіла, що не голодна і вже їде додому.

— Ну, як ще раз з'явиться настрій, навідайтесь у гості. Упродовж цього місяця я, напевне, буду в Японії, — сказав батько. І, звертаючись до мене, подякував за те, що я приїхав, і вибачився, що не прийняв мене гостинніше. "Нема за що", — відповів я.

Учень П'ятниця провів нас до автомобіля. На стоянці в глибині двору я побачив джип "Черокі", моторолер "Хонда" на 750 кубічних сантиметрів та мотоцикл для їзди по бездоріжжю.

— Як видно, життя у вас складне — на витримку, — сказав я П'ятниці.

— Авжеж, не просте, — відповів той, трохи подумавши. — Сенсей[1] не з тих письменників, що живуть у башті зі слонової кістки. Хоч би там що, а на першому місці в нього дія.

— Якась дурість! — тихо буркнула Юкі.

Ми з П'ятницею вдали, ніби нічого не почули.

* * *

Як тільки ми сіли в "Субару", Юкі відразу заявила, що хоче їсти. Я зупинив автомобіль перед ресторанчиком "Ханґрі Тайґер"[2] на морському узбережжі, й ми з'їли по біфштексу. Я випив безалкогольного пива.

— То про що ви розмовляли? — спитала вона, взявшись на десерт до пудинга.

Я не мав підстав щось приховувати, а тому пояснив їй суть батькової пропозиції.

— Я так і думала! — скривившись, сказала Юкі. — Це в його дусі. Ну, і що ж ви йому відповіли?

— Ясна річ, я відмовився. Я на таке не можу пристати. Загалом вийшла дивна розмова. Та незалежно від неї я от гадаю, чого б нам іноді не зустрічатися? Заради нас обох. Хоча я сильно відрізняюся від тебе віком і способом життя, по-іншому думаю й відчуваю, ми, здається, могли б багато про що поговорити. А ти як вважаєш?

Вона здвигнула плечима.

— Як захочеш мене побачити — телефонуй. Люди не мусять зустрічатися за обов'язком. Захочемо — зустрінемося. Ми відкрили одне одному те, чого нікому не казали, і тепер маємо спільну таємницю. Так чи ні?

Вона трохи завагалась, а потім промимрила:

— Угу…

— Якщо таку річ тримати в собі, то вона швидко розбухне, — вів я далі. — Настане мить, коли її вже не стримаєш. І якщо не відкрити віддушини — станеться вибух. Ба-бах! Розумієш? Як до такого стану дійде — життя стане нестерпним. Самому зберігати таємницю важко. Буває гірко й тобі, й мені. Нема кому розповісти, і ніхто не зрозуміє, що в тебе на душі… А от ми одне одного розуміємо. І можемо чесно все розповісти.

Вона кивнула.

— Я від тебе нічого не вимагаю. Як захочеш щось мені розповісти — телефонуй додому. Незалежно від того, що говорив мені твій батько. Я не збираюся грати роль співчутливого старшого брата або дядька. У певному розумінні ми з тобою рівні. І можемо допомагати одне одному. Ось чому нам варто іноді зустрічатися.

Вона нічого не відповіла. А коли впоралася з десертом, голосно ковтаючи, запила водою. І скоса зиркала на сім'ю товстунів, яка за сусіднім столом жваво напихала роти їжею. Батько, мати, дочка і маленький син. Усі на диво опецькуваті. Сперши лікті на стіл, я сьорбав каву й розглядав обличчя Юкі. "Справді гарна дитина", — подумав я. Якщо довго дивитися на таке обличчя, то починає здаватися, що тобі влучили камінцем у саме серце. Ходи до мого серця настільки звивисті, що його глибінь зазвичай нікому недосяжна, але Юкі зуміла точно вцілити туди камінцем. "Якби я мав п'ятнадцять років — закохався б у неї", — подумав я. А втім, у п'ятнадцятирічному віці я навряд чи зрозумів би, що вона відчуває. Тепер до певної міри розумію. І по-своєму можу її оберегти. Але у свої тридцять чотири до тринадцятилітніх дівчат не залицяюсь. Із цього нічого путнього не виходить.

Я здогадувався, чому однокласники знущаються з неї. Напевне, її врода виходить за межі їхньої повсякденності. Занадто яскрава. І до того ж, вона не намагається з ними зблизитись. І тому вони її побоюються й істерично дражнять. Їм здається, ніби вона несправедливо зневажає їхню компанію. Ось у цьому вона відрізняється від Ґотанди. Ґотанда добре усвідомлював, яке сильне враження справляв на оточення, і вміло його стримував. Контролював його. І ні в кого не викликав побоювання. І навіть коли опинявся в самому центрі уваги, приязно всміхався й жартував. Тоді не треба було особливих жартів. Досить було всміхнутися й перевести розмову у звичайнісінький жарт. І коли він так робив, усі думали: "От чудовий хлопець!". Таким Ґотанда й був — справді чудовим хлопцем. Юкі — зовсім інша. Вона з усіх сил намагається жити осторонь інших людей. А думати про порухи їхніх душ і відповідно реагувати вона вже неспроможна. І цим вона їх ображає, а через них — себе. Ось у чому вона радикально відрізняється від Ґотанди. Важкий спосіб життя. Трохи заважкий для тринадцятирічної дівчини. Навіть для дорослого нелегкий.

Що з нею буде далі — я не уявляв собі. Як пощастить — може, знайде, як мати, спосіб самовираження і на все життя зануриться в якийсь вид мистецтва. "І, мабуть, не має значення, в який — тільки б її вибір збігався зі спрямованістю її душі, й тоді люди її оцінять", — подумав я. Я не був у цьому впевнений. Але так мені здавалось. Як казав Хіраку Макімура, у ній відчувалася внутрішня сила, аура та обдарованість. Те, що її робило неабиякою. А от розгрібання кучугур їй не до снаги.

А може, вона стане звичайнісінькою дівчиною, коли їй виповниться вісімнадцять-дев'ятнадцять років. Такі випадки я зустрічав не раз. Дівчина, яка у свої тринадцять-чотирнадцять років вирізнялася яскравою красою, з настанням статевої зрілості поволі втрачала той зовнішній блиск. Різко виражена краса, що, здавалося, від самого дотику пальця могла зникнути, поволі блякла. І дівчина перетворювалася на одну з тих, про яких кажуть: "Красива, але не вражає". Хоча сама від цього, здається, ставала щасливішою.

Ясна річ, я не здогадувався, в який із двох способів вона дорослішатиме. Як не дивно, у житті кожної людини є своя вершина. Коли вона її досягає, нічого іншого їй не залишається, як спускатися вниз. І нічого тут не вдієш. Ніхто заздалегідь не знає, де буде його вершина. І думає, що тим часом усе гаразд. Та раптом людина опиняється на гірському вододілі. Ніхто не знає, коли це станеться. Одні досягають вершини у дванадцять років. А після того живуть сірим, непримітним життям. Інші до самої смерті піднімаються вгору. А ще інші вмирають на самій вершині. Чимало поетів та композиторів жили бурхливо, як буревій, занадто стрімко піднялися до вершини — і тому пішли з життя, не доживши й до тридцяти років. А от Пабло Пікассо навіть після вісімдесяти малював свої шедеври — і спокійно вмер на своїй постелі.

А як складалося моє життя?

"Вершина…" — подумав я. Чогось такого в мене не було. Я оглянувся назад — і мені здалося, що це навіть не можна назвати "життям". Були в ньому невеликі підйоми і спуски. Я то піднімався, то спускався. От і все! Майже нічого не зробив. Нічого не створив. Я когось любив, хтось — мене. Та нічого не залишилося. Навдивовижу горизонтальний рух. Плоский пейзаж. Здається, ніби пересуваюся, мов персонаж комп'ютерної гри. Рухаюся, поїдаючи риску за рискою в лабіринті гри, геть-чисто як Пекман[3]. Без ніякої мети. І колись неодмінно помру.

"Можливо, ви вже ніколи не станете щасливішими, — сказав Чоловік-Вівця. — А тому нічого не залишається, як танцювати. Так, щоб усі задивлялися".

Я перестав думати й ненадовго заплющив очі.

А коли розплющив їх, то побачив, що Юкі сидить навпроти й пильно дивиться на мене.

— У вас усе гаразд? — спитала вона. — Ви аж зблідли. Може, я щось не те сказала?

Я всміхнувся й похитав головою.

— Та ні, ти нічого поганого не сказала.

— То, може, про щось неприємне думали, так чи ні?

— Можливо.

— І часто ви про таке думаєте?

— Іноді.

Юкі зітхнула і якийсь час бавилася тим, що складала навпіл паперову серветку.

— Буває так, що ви почуваєтеся страшенно самотніми? Ну, коли раптом над таким задумуєтеся?

— Звичайно, буває, — відповів я.

— Скажіть, а чому зараз тут про це подумали?

— Певно, тому, що ти надто красива.

Якусь мить вона дивилася на мене таким же порожнім поглядом, як її батько. Потім спокійно похитала головою. І нічого не сказала.

* * *

За вечерю Юкі заплатила сама. "Добре, що тато дав купу грошей", — сказала вона. Узяла рахунок, підійшла до каси, добула з кишені кілька банкнот по десять тисяч єн, однією з них розплатилась, а отриману решту, не рахуючи, запхала до кишені шкіряного жакета.

— Він думає, що відбудеться грошима, — сказала вона. — Яка дурість! А тому сьогодні я вас частую. Ми з вами рівні, у певному розумінні, правда? Ви мене завжди частуєте, тож іноді можу і я, хіба ні?

— Дякую, — відповів я. — Одначе для науки скажу тобі, що це суперечить етикету класичного побачення.

— Невже?

— Дівчині не слід брати рахунок, аби самій бігти до каси й платити після того, як її почастували.