Танцюй, танцюй, танцюй - Сторінка 61

З ображеним виразом обличчя Юкі дрімала на сидінні, слухаючи радіо. Я постукав — вона підвела голову й відімкнула двері.

— Вибач, — сказав я.

— Сюди приходили всякі типи. Щось верещали, у вікна гримали, машину розгойдували, — повідомила вона безбарвним голосом і вимкнула радіо. — Було дуже страшно.

— Вибач…

І тоді вона побачила моє обличчя. Умить її очі наче скрижаніли. Зіниці втратили свій колір і злегка затремтіли, як стояча водна гладінь, коли на неї падає листя з дерева. Губи заворушилися, стараючись висловити щось невимовне.

— Гей, де ви були і що там робити?

— Не знаю, — відповів я. Здавалося, ніби мій голос долинув невідомо звідки і, як цокання тих каблучків, розтанув у просторі. Я вийняв із кишені хустинку й повільно витер обличчя. Холодні краплі поту застигли на обличчі твердою плівкою.

— Сам не знаю. Власне, що я робив?

Юкі примружила очі й, простягти руку, торкнулася моєї щоки. М'якими, гладенькими пальцями. Не відпускаючи їх, вона голосно втягла носом повітря, ніби до чогось принюхувалась. Її носик ледь-ледь роздувсь і завмер. Вона не відривала погляду від мене, наче дивилася на мене з відстані одного кілометра.

— Там ви щось бачили, правда?

Я кивнув.

— Щось таке, чого не розказати. Чого не передати словами. Навіть якщо намагатися це зробити, ніхто не зрозуміє. А от я розумію… — Вона прихилилася до мене й легенько притулилася щокою до моєї щоки. Секунд десять-п'ятнадцять ми сиділи так, не ворушачись.

— Бідолаха, — сказала вона.

— Чому? — засміявся я. Сміятися не хотілось, але довелося. — З якого боку не дивись, я — звичайна нормальна людина. І загалом практична. І чого це мене так часто затягує в такі химерні історії?

— Справді, чому? — сказала Юкі. — Мене не питайте. Я — дитина, ви — дорослий.

— Правду кажеш, — погодився я.

— Але ваш настрій я добре розумію.

— А я ні.

— Почуття безсилля, — сказала вона. — Це коли вами крутить щось велике, а ви не можете нічого вдіяти.

— Можливо…

— У такі моменти дорослі люди напиваються.

— Це правильно, — погодився я.

Ми подалися в бар ресторану "Халекулані". Не біля плавального басейну, а в самому приміщенні готелю. Крім нас, у барі не було нікого. Я замовив мартіні, Юкі — содову з лимоном. Рідковолосий піаніст літнього віку із серйозним, як у Рахманінова, обличчям мовчки грав на роялі стандартний набір джазових творів: "Stardust", "But Not for Me", "Moonlight in Vermont". Технічно гра була бездоганною, але не дуже цікавою. Наприкінці він старанно відбарабанив прелюдію Шопена. Цього разу досить гарно. Юкі заляскала в долоні, піаніст усміхнувся, розтуливши губи на міліметрів два, й кудись зник.

Я допив третю порцію мартіні й, заплющивши очі, згадав ту злощасну кімнату. Як сон серед білого дня. Страшний сон, од якого спочатку обливаєшся потом, а, прокинувшись, полегшено зітхаєш… Та це не сон. Я знаю, що це не сон. І Юкі також знає. Знає, що я це бачив. Шість скелетів, вибілених часом. Що це означає? Невже скелет без лівої руки — Дік Норт? Тоді хто ж інші п'ять?

Що, власне, хоче повідомити мені Кікі?

Раптом підхопившись, я витягнув із кишені клаптик паперу, знайдений на підвіконні, підійшов до телефону й набрав той номер. Трубку ніхто не брав. Гудки лунали один за одним і пірнали, як грузило, в бездонну порожнечу. Я повернувся на стілець у барі й зітхнув.

— Як будуть квитки на літак, я завтра ж повертаюся в Японію, — заявив я. — Надто довго я тут затримався. Відпустка вийшла чудова, але, здається, пора зніматися з насидженого місця. Бо вдома доведеться залагоджувати деякі справи.

Юкі кивнула. Так, ніби заздалегідь знала, що я скажу.

— Гаразд. Про мене не турбуйтесь. Як хочете повертатися — краще повертатися.

— А що ж ти робитимеш? Тут залишишся? Чи поїдеш зі мною в Японію?

Вона злегка здвигнула плечима.

— Вирішила побути з мамою. Поки що не хочу в Японію. Гадаю, мама не відмовиться взяти мене до себе, якщо попрошу.

Я кивнув і допив залишки мартіні.

— Ну що ж, завтра я відвезу тебе до Макахи. Крім того, наостанку мені не завадило б іще раз зустрітися з твоєю матір'ю, правда?

Після того ми вирушили у рибний ресторанчик біля "Алоха-Тауер" на останню вечерю. Поки Юкі наминала омара, я випив порцію віскі й узявся до смажених устриць. Ми майже не розмовляли. У голові мені затьмарилося. Здавалося, що от-от за устрицями засну й перетворюся на білий скелет.

Юкі раз у раз поглядала на мене, і як тільки ми скінчили їсти, вона сказала:

— Здається, вам пора спати. У вас поганий вигляд.

Повернувшись у номер, я увімкнув телевізор і наодинці довго пив вино. Транслювали передачу про бейсбол. Змагання між командами "New York Yankees" та "Baltimore Orioles". Я дивився бейсбол без особливої цікавості, а просто хотів, аби телевізор залишавсь увімкненим. Заради хоч якогось зв'язку з реальністю.

Я пив вино, поки мене не почало хилити до сну. І лише тоді, раптом похопившись, іще раз набрав телефонний номер, написаний на папірці. І цього разу безрезультатно. Після п'ятнадцятого гудка я поклав трубку. І знову, сівши на диван і втупившись в екран телевізора, дивився, як Вінфілд приготувався відбивати м'яча. І саме тоді я відчув, як щось закрутилося в моїй голові.

Що?

Не відриваючи очей від екрана, я спробував думати про це щось.

Щось одне схоже на щось інше. Щось одне з'єднується з чимось іншим…

"Навряд", — подумав я. Але варто перевірити. Я взяв клаптик паперу з телефонним номером, підійшов до дверей і порівняв номер, який написала на них Джун, з номером на папірці.

Вони збігалися.

"Усе з'єднано", — подумав я. Все зчеплено одне з одним. І тільки я сам не можу збагнути суті цього зв'язку.

* * *

Наступного дня я вирушив у касу "Японських Авіаліній" і замовив квиток на післяобідній рейс. Після того виселився з готелю і відвіз Юкі до материного котеджу в Макаху. Ще вранці я зателефонував Аме й повідомив, що виникла нагальна справа і я змушений повернутися в Японію. Вона особливо не здивувалася. Сказала, що для дочки в неї завжди знайдеться місце і що вона не проти того, щоб я привіз Юкі до неї. Той день від самого ранку видався на рідкість похмурим. За такої погоди не було дивно, якби знову розбушувався шквал. На тому "Міцубісі-лансері", як завжди, під музику з радіоприймача, я мчав по знайомій автостраді вздовж узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів за годину.

— Ви — як Пекман, — сказала Юкі.

— Як хто? — перепитав я.

— Здається, ніби у вашому серці сидить Пекман, — відповіла вона. — І пожирає його, рисочку за рисочкою — пі, пі, пі…

— Я не зовсім розумію метафори.

— Щось вас гризе.

Якийсь час я мовчки вів автомобіль, думаючи над її словами.

— Іноді я відчуваю тінь смерті, — сказав я. — Дуже густу тінь. Здається, ніби смерть підступила зовсім близько. Ще трохи — простягне свою руку і вчепиться за ногу. Та мені не лячно. Чому? Бо це завжди не моя смерть. Її рука завжди хапає чужу ногу. Одначе щоразу, коли хтось умирає, мені здається, наче я потроху зношуюся… Чому?

Юкі мовчки здвигнула плечима.

— Чому — сам не знаю, — вів далі я. — Але смерть завжди поряд зі мною. І як тільки трапляється нагода, раптом виповзає з якої-небудь щілини…

— А може, це ваш ключ? Непевне, через смерть ви з'єднуєтеся з усім світом.

Я знову замислився над її словами.

— Ти, бачу, вмієш заганяти мене в депресію… — сказав я.

Дік Норт не на жарт засмутився, дізнавшись про мій від'їзд. Між нами не було надто багато спільного, але в наших стосунках відчувалася певна невимушеність. Крім того, я навіть відчував повагу до його ліричного прагматизму. На прощання ми потиснули один одному руки. І саме тоді я згадав про той скелет. Невже це справді був Дік Норт?

— Слухай, а ти ніколи не думав, якою смертю помреш? — запитав я його.

Усміхнувшись, він на хвильку замислився.

— На війні часто думав. Бо там є різні способи, як умерти. А от останнім часом мало думаю. Нема часу сушити собі голову такими складними речами. У мирний час людина набагато більше зайнята, ніж на війні. — І він засміявся. — А чого ти про це питаєш?

— Без особливої причини, — відповів я. — Просто спало на думку.

— Я подумаю, — пообіцяв він. — І наступного разу розкажу.

Після того Аме запросила мене на прогулянку. Поволі, плече в плече, ми пішли маршрутом, призначеним для бігу підтюпцем.

— Спасибі вам за все, — сказала Аме. — Я справді вам дуже вдячна. Просто не знаходжу для цього слів. Але повірте мені… Здається, що завдяки вашій появі багато чого вдалося виправити. За вашого посередництва чомусь усе потекло тихо-мирно. Ми з Юкі змогли вдосталь наговоритись і трохи порозумітись. А тепер вона навіть приїхала, щоб пожити разом зі мною…

— Це ж чудово! — сказав я. Вираз "це ж чудово" я вживаю лише в критичній ситуації, коли в голові не знаходжу слів схвалення, а мовчати незручно. Та Аме, звісно, цього не помітила.

— У мене таке враження, що після зустрічі з вами дочка душевно заспокоїлася. Стала менше, ніж перед тим, дратуватися. Видно, ваші характери сходяться. Навіть не знаю, чому… Напевне, є у вас щось спільне. А як ви думаєте?

— Не знаю, — відповів я.

— А що робити зі школою? — спитала вона мене.

— Як сама не хоче, то краще не посилати, хіба ні? — відповів я. — Дитина з непростим характером, уразлива, з примусу, гадаю, нічого не робитиме. Краще найняти репетитора, який дав би їй мінімум найпотрібніших знань. Як не крути, а зубріння перед іспитами, нікчемні гуртки за вподобаннями, беззмістовні змагання, пригнічення особи колективом, лицемірні правила поведінки — все це їй не підходить. Школа — не те місце, куди треба ходити проти власної волі. Деякі люди можуть успішно вчитися й самі. Набагато краще було б розвинути лише їй властиві здібності, правда? А я впевнений, що в неї їх чимало. І тоді може статися, що вона сама захоче відвідувати школу. В усякому разі, треба дати їй самій за себе вирішити, чи не так?

— Та, мабуть, — кивнула Аме, на мить замислившись. — Напевне, ви праві. Мені самій не властива колективістська психологія, та й школу я прогулювала, а тому добре розумію, про що йдеться.

— Ну, а якщо розумієте, то що вас мучить? Яка проблема?

Вона захитала головою — так, що аж хребці на шиї хруснули.

— Та ніяких проблем! Просто щодо Юкі я не мала твердої впевненості як мати.