Танцюй, танцюй, танцюй - Сторінка 68
- Харукі Муракамі -Бо вони тоді здавалися б непристойними.
— Саме це я й відчуваю, — тихо відповіла Юкі.
— І що ж ти відчуваєш од цієї автомашини? — допитувався я.
Юкі здвигнула плечима.
— О, як було б добре, коли б я могла все точно пояснити… Та я не можу. Бо нічого конкретного в голові не спливає. Я лише відчуваю якийсь непрозорий згусток повітря. Важкий та огидний. І саме це мене гнітить. Щось дуже неприємне… — Поклавши долоні на коліна, Юкі підшукувала потрібні слова. — Чогось конкретного я собі не уявляю. Лише щось небажане. Щось помилкове. Щось спотворене. Всередині нього я задихаюся. Повітря важке. Враження таке, ніби мене запхали у свинцевий контейнер й опускають на морське дно… Я спершу подумала, що все це мені тільки приверзлось, а тому терпіла. Думала, що винна в цьому втома після подорожі. Та, виявляється, що все не так. Мені ставало щораз гірше й гірше… Я більше не сяду в цю автомашину. Забирайте назад свою "Субару".
— По-твоєму, "Мазераті" проклята чи що? — спитав я.
— Ні, я зовсім не жартую. Вам також краще на ній не їздити, — серйозно проказала вона.
— "Мазераті" приносить нещастя… — додав я. І всміхнувся. — Гаразд. Я зрозумів, що ти не жартуєш. Постараюсь їздити на ній якнайрідше. А може, краще вже її в море викинути?
— Якщо можете, — відповіла Юкі цілком серйозно.
Ми просиділи на лавочці біля храму десь із годину, поки Юкі не оговталася від шоку. Увесь той час вона сиділа незворушно, підперши щоки долонями і заплющивши очі. Я мимохіть розглядав людей, що проходили повз нас. У таку післяобідню пору сінтоїстський храм відвідували старі люди, батьки з дітьми та іноземні туристи з фотоапаратами на грудях. І налічувалось їх зовсім мало. Іноді з навколишніх контор приходили клерки й сідали на лавочки. У чорних костюмах, із пластиковими портфелями. Хвилин десять-п'ятнадцять вони відпочивали, байдуже дивлячись навколо, й кудись зникали. Безперечно, в цей час усі нормальні люди працювали, а всі нормальні діти — перебували в школі.
— А як твоя мама? — спитав я. — Приїхала разом із тобою?
— Ага, — відповіла Юкі. — Вона зараз у Хаконе. Зі своїм одноруким. Упорядковує свої фотографії з Катманду та Гаваїв.
— А ти не поїдеш у Хаконе?
— Як буде настрій, коли-небудь поїду. А тим часом тут побуду. Бо в Хаконе все одно нема чого робити.
— Дозволь тебе запитати. Просто із чистої цікавості, — сказав я. — Ти кажеш, що залишишся в Токіо, бо в Хаконе все одно нема чого робити. Ну, а що ти робитимеш у Токіо?
Юкі здвигнула плечима.
— Розважатимусь із вами.
Запала мовчанка. Наче зависла в повітрі.
— Прекрасно! — сказав я. — Божественні слова! Прості, але звучать, як одкровення. Житимемо і розважатимемося разом. Як у раю. Цілими днями збиратимемо троянди всіх кольорів, кататимемося на човнику в золотому ставку й купатимемо нашого пухнастого каштанового песика. Як зголодніємо — зверху папая падатиме. Як захочеться послухати музику — для нас прямо з неба співатиме Бой Джордж. Прекрасно! Що ж іще нам хотіти? Та якщо поміркувати на тверезу голову, то мені скоро доведеться працювати. І розважатися з тобою все життя я не зможу. Тим більше за батькові гроші.
Якусь мить Юкі дивилася на мене, закусивши губу.
— Я добре розумію, що ви не хочете татових і маминих грошей. Тільки не говоріть зі мною таким злим тоном. Мені й самій іноді прикро від того, що я вас тягаю за собою. І наче заважаю вам жити своїм життям, завдаю зайвого клопоту. А тому якби ви…
— Що? Якби за це гроші отримував?
— Принаймні я тоді почувалася б спокійнішою.
— Ти чогось не розумієш, — сказав я. — Хоч би там що, але я не хочу зустрічатися з тобою з обов'язку. Хочу зустрічатися з тобою як друг. І не бажаю, щоб на твоєму весіллі мене відрекомендували як "професійного гувернанта нареченої, коли їй було тринадцять". Бо тоді, напевне, мене замучать запитанням: "А власне, що таке професійний гувернант?". Я хотів би, щоб мене називали "другом нареченої, коли їй було тринадцять". Так було б набагато краще.
— Якась дурість! — зашарівшись, вигукнула Юкі. — Я ніколи не влаштовуватиму весілля!
— От і добре! Я також не люблю весілля. Вислуховувати всі ці бездарні промови, приймати як подарунок усі ці торти, важкі, як цеглина. Ненавиджу. Даремна трата часу. Я сам одружувався без весілля. А згадка про гувернанта — це лише алегорія. Все, що я хочу сказати, зводиться ось до чого. За гроші друга не можна купити. Тим більше за чиїсь представницькі витрати…
— А що, якби ви про це написали казочку для дітей?
— Чудово! — засміявся я. — Справді чудово. Ти швидко навчилась, як треба вести розмову з людьми. Ще трошки — і ми з тобою зможемо влаштувати гарні комічні діалоги!
Юкі здвигнула плечима.
— Послухай, — провадив я далі, відкашлявшись. — Поговорімо серйозно. Якщо ти хочеш розважатися зі мною щодня — я не проти. Я можу обійтися й без роботи. Тим паче без такої — розгрібання кучугур. Мені байдуже. Тільки я ставлю одну умову. Я не спілкуватимуся з тобою за гроші. Поїздка на Гаваї — виняток. Особлива подія. Транспортні витрати мені оплатили. Жінку купили. Та через це ти перестала мені довіряти. Я сам собі остогид. Більше такого не робитиму. Досить. Тепер я вирішуватиму все сам за себе. Нікому не дозволю пхати свого носа в мої справи. І тицяти мені в руки свої гроші. Я — не Дік Норт і не П'ятниця. Я — це я, а не чийсь наймит. Я спілкуюся з тобою, бо сам того хочу. І готовий проводити з тобою час, якщо ти забажаєш. Але про гроші забудь.
— А що, ви справді дружитимете зі мною? — спитала Юкі, розглядаючи пофарбовані нігті на ногах.
— Чому б ні? Розумієш, ми з тобою відщепенці цього світу. І нехай, невелика біда. Краще пожити вільно, собі на втіху.
— І чого це ви такі добрі?
— Ніякий я не добрий, — відповів я. — Просто я не кидаю на півдорозі розпочату справу. Вдача така. Якщо ти хочеш спілкуватися зі мною — спілкуйся. Та й нашу випадкову зустріч у готелі Саппоро визначила сама доля чи що. Тож розпочате треба довести до кінця.
Носком сандалії Юкі довго виводила якийсь невеликий малюнок. Щось схоже на квадратний вир. Я спостерігав, як вона це робить.
— А я не буду для вас тягарем? — спитала вона.
Я на хвильку задумався над її запитанням.
— Може, й будеш. Не знаю. Та нехай тебе це не обходить. Зрештою, я зустрічаюся з тобою тому, що це мені подобається. Я ніколи не дружитиму з обов'язку… Чому мені з тобою подобається? Хоча ми різні за віком і спільних тем для розмови обмаль… Можливо, тому, що ти мені про щось нагадуєш. Про почуття, які я давно зберігав у своїй душі. Про те, що я відчував у свої тринадцять-п'ятнадцять. Якби мені було п'ятнадцять — я нестямно закохався б у тебе… Я тобі це казав?
— Казали, — відповіла вона.
— От у чому причина, — вів я далі. — І коли я з тобою, ці почуття іноді повертаються до мене з минулого. Я знову відчуваю колишній шум дощу, колишній запах вітру. Відчуваю зовсім поруч… Це таке приємне відчуття! Колись і ти це зрозумієш…
— А я й тепер розумію.
— Невже?
— І я досі багато чого втратила, — сказала вона.
— Виходить, тобі не треба нічого пояснювати, — зрадів я.
Після того Юкі хвилин десять мовчала. А я знову розглядав відвідувачів храму.
— Крім вас, мені ні з ким нормально поговорити, — сказала вона нарешті. — Це правда. А тому, коли вас нема, я майже ні з ким не розмовляю.
— А Дік Норт?
Юкі висунула язика і зробила гримасу.
— Дурень, якого світ не бачив!
— В якомусь розумінні — можливо. А в іншому — ні. Він не такий уже й поганий. І ти сама, гадаю, мала б це розуміти. Дарма що однорукий, а порається вдома набагато краще за дворуких. І притому не нав'язливий. Таких людей на світі не так і багато. Можливо, він людина не такого масштабу, як твоя мати. Та й не дуже великого таланту. Одначе до твоєї матері він ставиться серйозно. А може, й любить. Надійна людина. І кухар прекрасний. До того ж приязний.
— Можливо, що так… Та все одно дурень!
Я більше нічого не сказав. Зрештою, в Юкі своє ставлення і свої почуття.
Розмова про Діка Норта на цьому скінчилася. Ми трохи згадали про гавайське сонце, хвилі, вітер і "Пінья-коладу". А коли Юкі сказала, що зголодніла, ми зайшли в найближчу кондитерську і з'їли по млинцю та булочці з мармеладом. Потім поїхали на метро дивитися кіно.
Наступного тижня Дік Норт загинув.
34
У понеділок увечері Дік Норт відправився в Хаконе купувати продукти і, коли вийшов із супермаркету з пакетами в руці, його збила вантажівка. Звичайнісінький нещасний випадок. Навіть сам водій не розумів, чому за такої поганої видимості спускався дорогою вниз, не зменшивши швидкості. Мовляв, напевне, лихий попутав. Однак і Дік Норт припустився помилки. Переходячи вулицю, спочатку подивився ліворуч, а потім, через кілька секунд, — праворуч. Таку помилку роблять усі, хто повертається до Японії після тривалого перебування за кордоном. Від незвички до лівостороннього руху, коли переплутують, у котрий бік треба спочатку дивитися на переході[56]. Здебільшого такі люди відбуваються тільки переляком, та іноді трапляється справжнє нещастя, як у випадку з Діком Нортом. Вантажівка збила його з ніг, а легковик із кузовом переїхав його на зустрічній смузі. Настала миттєва смерть.
Дізнавшись про це, я передусім згадав, як ми купували товари в супермаркеті. Як він ретельно вибирав товари, як уважно перевіряв кожен фрукт, як непомітно вкидав у візок пачку "тампаксів". "Бідолаха!" — подумав я. Як добре поміркувати, до останніх днів у житті йому не щастило. Втратив ліву руку від вибуху міни, на яку наступив ногою інший солдат. Із ранку до вечора гасив недокурки, які ненароком повсюди залишала Аме. І загинув, потрапивши під колеса автомашини з пакетами із супермаркету в руці.
Кажуть, що його ховала власна сім'я — дружина й діти. Ясна річ, ні Аме, ні Юкі, ні я туди не поїхали.
Я забрав назад свою "Субару" і в суботу пополудні відвіз Юкі до Хаконе. "Бо маму зараз не можна залишати саму", — сказала Юкі.
— Вона справді сама не зможе дати собі ради. А тітка-служниця вже досить стара й нездатна з усім упоратися. Крім того, на ніч вона йде додому. Тож маму не можна залишати саму.
— Мені здається, якийсь час тобі краще побути з нею, — порадив я.
Юкі кивнула. І знічев'я перегорнула дорожній атлас.
— Слухайте… Останнім часом я казала про нього якусь гидоту?
— Про Діка Норта?
— Ага.
— Ти назвала його дурнем, якого світ не знав, — сказав я.
Юкі запхала атлас у кишеню на дверцятах і, зіпершись ліктем об відчинене вікно, видивилася на краєвид попереду автомобіля.
— Та коли зараз згадаю, він усе-таки був зовсім непоганим… Добрим до мене.