Танцюй, танцюй, танцюй - Сторінка 78

У своїй квартирі. Так здається. А чому? З якого це дива я залишався з нею наодинці? Адже я ніколи цього не хотів. Якась дурниця, ніяк не можу пригадати. Та все-таки ми були удвох із Кікі… Я відвіз її труп автомашиною і десь закопав. Десь у горах. Але я не певний, що так було насправді. Не можу сказати, що так сталося. Тільки здається, що сталося. А доказів нема. Я довго над цим думав. Та дарма, ні до чого не додумався. Найголовніше — як у порожнечу провалилось. Я намагаюся знайти конкретні докази. Скажімо, лопату. Якщо я закопав труп у землю, то, напевне, користувався лопатою. Якби її віднайшов — зрозумів би, що все це правда. Та, як на лихо, нічого не вдається згадати. Пам'ять розсипалася на окремі шматки… Лопату я купив у якійсь крамниці для садівників. Яму викопав, трупа поховав. А саму лопату десь викинув. Так мені здається. Однак усіх деталей не пригадую. Скажімо, в якій саме крамниці купив ту лопату й де саме її викинув. Ніяких доказів не залишилося. Найголовніше — де я труп закопав? Пам'ятаю, що в горах, і більше нічого. У голові — щось схоже на уривки якогось сну. Ще не встиг подумати, що спочатку відбувалось, як уже все змінилося. Все переплуталося. Повний безлад. У пам'яті начебто щось зберігається. Але чи справжня вона? Чи, може, я придумав щось пізніше, відповідно до ситуації? Щось зі мною негаразд… Відтоді, як розлучився із дружиною, все пішло шкереберть. Утомився я. Втрачаю надію. Будь-яку надію.

Я мовчав. Через якийсь час Ґотанда заговорив знову.

— Власне, що в цьому всьому реальність? А що — марення? Що правда? А що гра? От що я хотів зрозуміти. І поки з тобою зустрічався, думав, що от-от зрозумію. Відтоді, як уперше спитав мене про Кікі, я постійно сподівався, що ти допоможеш мені розвіяти цей безлад у моїй голові. Відчиниш вікно і впустиш свіже прохолодне повітря в моє життя… — Він знову зчепив пальці. І видивився на руки. — Та навіть якщо я й убив Кікі, то навіщо? Що мене спонукало до цього? Вона мені подобалася. Подобалося з нею спати. У хвилини розпачу вона та Мей були мені єдиною віддушиною. То навіщо було мені її вбивати?

— А Мей також ти вбив?

Ґотанда довго розглядав свої руки на столі. А потім захитав головою.

— Та ні, Мей я, здається, не вбивав. На щастя, у мене стовідсоткове алібі на ту ніч. Із вечора до пізньої ночі я займався на телестудії дубляжем, а після того разом із менеджером їздив на автомобілі до Міто. Тож я абсолютно чистий. Якби не це — якби ніхто не міг засвідчити, що я всю ніч перебував у студії, — я мучився б сумнівом, чи то не я вбив Мей. Однак я чомусь гостро відчуваю відповідальність за її смерть. Чому? Хоча маю надійне алібі, мені чомусь здається, ніби я сам задушив її своїми руками. Ніби вона вмерла з моєї вини.

Запала довга мовчанка. Увесь той час Ґотанда розглядав свої пальці.

— Ти просто втомився, — сказав я. — От і все. Нікого ти не вбивав. Кікі просто кудись зникла. Вона й тоді, коли жила зі мною, так само раптом пропала. Таке з нею сталося не вперше. У тебе просто комплекс вини. Коли щось не так, ти готовий за все докоряти тільки собі.

— Та ні. Якби тільки це. Все не так просто. Мабуть, я таки вбив Кікі. А Мей, здається, не вбивав. Одначе відповідальність за смерть Кікі лежить на мені. Я це відчуваю. На моїх руках ще залишилося відчуття того, як я її душив. Як яму копав для неї. Я вбив її. Цілком реально.

— Та навіщо було тобі її вбивати? Нема в цьому ніякого сенсу.

— Не знаю, — сказав він. — Може, це інстинкт саморуйнування. Таке я помічав за собою здавна. Своєрідний стрес, який часто настає, коли виникає прірва між мною справжнім і роллю, яку я виконую. Цю прірву я чітко бачу власними очима. Як розколину в землі під час землетрусу. Темну, глибоку — аж голова паморочиться. І коли до цього доходить, я несвідомо щось руйную. А як похоплююся, вже пізно щось виправляти. Із дитячих років таке часто зі мною бувало. Постійно щось трощив. Олівці ламав. Скло розбивав. Моделі з конструктора ногами топтав. Навіщо — не знаю. Звісно, на очах у людей я цього не робив. А лише наодинці. У початковій школі, пам'ятаю, штовхнув товариша у спину, і той звалився з обриву. Навіщо я це скоїв — не знаю. Похопився — товариш унизу лежить. На щастя, обрив виявився не дуже крутим, і товариш відбувся невеликою раною. Та й сам вважав, що я штовхнув його ненароком. Бо штовхалися ми часто. Та нікому й на гадку не спало, що я навмисне так учинив. Якби ж то! А сам я добре знав, що роблю. Власними руками скинув свого товариша з обриву. І таких учинків я можу налічити безліч. У середній школі поштові скриньки підпалював. Кидав туди запалену ганчірку. Позбавлена будь-якого сенсу підлота. Я це розумів, та все одно робив. Не міг стриматися. Мені здавалося, що такою беззмістовною, підлою поведінкою я нарешті зможу повернутися до самого себе. Мої вчинки несвідомі. Однак відчуття того, що я накоїв, залишаються в пам'яті. Міцно прилипають до моїх рук. Хоч як старайся — не відмиєш. До самої смерті. Страшне життя. Вже терпіти несила…

Я зітхнув. Ґотанда похитав головою.

— Та я не можу нічого перевірити, — провадив він далі. — Нема ніяких доказів, що я вбивця. І трупа нема. І лопати. І штани не заляпані землею. І на руках ніяких мозолів. Зрештою, копанням однієї могили мозолів не натреш. Де закопав — також не пригадую. Навіть якби пішов у поліцію та в усьому зізнався — хто мені повірив би? Нема трупа — нема вбивства. Спокутувати вину — і то нема перед ким. Кікі зникла. Тільки це мені відомо. Я не раз намагався тобі в усьому зізнатись, але не зумів. Побоювався, що, може, наша дружба розпадеться, якщо я все розповім. Знаєш, поки я з тобою зустрічався, почав розслаблятись. І врешті-решт перестав відчувати прірву в собі. Це для мене — дуже цінна річ. Я не хотів утрачати нашої дружби. А тому відкладав нашу розмову на потім. Думав: наступного разу, трохи пізніше… І от дотягнув до сьогодні. А насправді вже давно мав би зізнатися в усьому…

— Зізнатися? — перепитав я. — Але ж, як ти казав, у тебе нема доказів…

— Справа не в доказах. Я мав тобі сам про все розповісти. Але я приховував. От у чому проблема.

— Ну, добре. Припустімо, що ти справді вбив Кікі. Але ж ти не збирався її вбивати, чи не так?

Він подивився на розкриті долоні.

— Не збирався. Не мав для цього причини. Навіщо мені було її вбивати? Вона мені подобалася. Ми з нею дружили — хоч і в досить обмеженій формі. Про що тільки не розмовляли! Я розповідав їй про дружину. Кікі уважно мене слухала. Навіщо я мав би її вбивати? Та все-таки вбив. Ось цими руками. Хоча й не мав такого наміру. Я душив її, наче свою тінь. І поки душив, думав: це — моя тінь. Якщо я уб'ю цю тінь, моє життя піде на лад. Та це не була моя тінь. А Кікі. Щоправда, все сталося там, у світі темряви. Там — зовсім інший світ, відмінний од нашого. Розумієш? Не цей. І заманила мене туди Кікі. Казала: "Будь ласка, задушіть мене! Я дозволяю". Сама заманила й дозволила себе задушити. Я не брешу. Саме так і було… Я сам не збагну, як таке могло статися. Наче якийсь сон. Що довше я думав, то дедалі більше реальність наче у воді розчинялася.

Я допив залишки теплуватого пива. Сигаретний дим, піднімаючись угору, густішав і в потоці повітря гойдався, як під час якогось надприродного явища. Хтось штовхнув мене у спину й попросив вибачити. По гучномовцю оголосили про готовність піци номер такий-то, столик такий-то.

— Ще вип'єш пива? — спитав я Ґотанду.

— Вип'ю, — погодився він.

Я підійшов до прилавка, купив два пива й повернувся за столик. Не промовляючи ні слова, ми взялися до пива. У піцерії кишіло людьми так, як на станції Акіхабара[65] в годину пік: відвідувачі безперестанку вешталися повз наш столик, не звертаючи на нас ніякої уваги. Ніхто не витріщався на Ґотанду.

— Так що я казав? — спитав він із приязною усмішкою на губах. — У такій дірі, як "Шейкіз", жодної знаменитості не побачиш!

По цих словах Ґотанда потряс спорожнілою на дві третини склянкою пива, ніби пробіркою на уроці природознавства.

— Забудьмо, — тихо запропонував я. — Я зможу. Забудь і ти.

— Хіба я зможу? Тобі легко казати. Бо ти не задушив її своїми руками…

— Послухай… Але ж у тебе нема ніяких доказів. Перестань даремно себе катувати. А ти часом не граєш якоїсь ролі, коли пов'язуєш своє відчуття вини зі зникненням Кікі? І така можливість є, правда?

— Ну, тоді поговорімо про можливості, — сказав Ґотанда і поклав долоні на стіл. — Останнім часом я часто про них думав. Існує багато можливостей. Скажімо, можливість того, що я вб'ю свою дружину. Якщо вона попросить, як Кікі, — можливо, задушу її так само. Тільки про це й думаю. І що довше думаю, то дедалі більшої сили набирає така можливість. І ніяк її не зупинити. Вона не піддається моєму контролю. У дитинстві я не тільки поштові скриньки підпалював. Я вбив чотирьох котів. Різними способами. Не міг стриматися. Серед ночі у сусідніх будинках вікна бив каменем із рогатки — і тікав на велосипеді. Впи´ну не знав, хоч убий. Досі про це нікому не говорив. Уперше тобі розповідаю. Сказав — і відразу полегшало… Та це не означає, що я зупинюся. Ні, не вдасться. Поки не засиплеться прірва між тим, кого граю, і мною справжнім, від народження. Я сам це прекрасно розумію. Відтоді, як я став професійним актором, ця прірва тільки глибшала. Чим масштабнішим ставали мої ролі, тим сильнішала віддача в протилежний бік. І нічим тут не зарадиш. Можливо, я скоро вб'ю свою дружину. Я себе не контролюю. Бо це відбувається в іншому, не нашому світі. Мені несила цьому опиратися. Так закарбовано в моїх генах. Чітко й недвозначно.

— Ти надто глибоко копаєш, — сказав я, силувано всміхнувшись. — Як почнеш вишукувати причину в генах, ні до чого не дійдеш. Краще відпочинь од роботи. На якийсь час перестань зустрічатись із дружиною. Іншого виходу нема. Пошли все під три чорти. Їдьмо разом на Гаваї. Поваляємося на пляжі, поп'ємо "Пінья-колади". Гаваї — чудове місце. Можна ні про що не думати. Зранку вип'ємо, вдень поплаваємо, а на вечір замовимо дівчат. Візьмемо в оренду "Мустанг" — і під музику гуртів "Doors", "Beach Boys" та "Sly and the Family Stone" прокатаємося з вітерцем, кілометрів сто п'ятдесят за годину. Від поганого настрою й сліду не залишиться.