Тарзан - Сторінка 25

Ніколи досі Тарзан не прагнув чогось так сильно, як тепер бажав прочитати послання золотоволосої істоти, що так яскраво й несподівано вторглася в його життя.

Дарма що листа адресовано не йому. Лист був виразом її думок, і цього для Тарзана було цілком досить. Але ж як його ошукали ці незрозумілі знаки! Адже літер у такому вигляді Тарзан ніколи не бачив. Ще й нахилених в інший бік, не так, як у друкованих книжках і в кількох бачених ним рукописах.

Навіть оті дрібні "комашки" з чорної книжки були йому знайомі й дружні, хоча їхні сполучення нічого йому не казали… А ці "комашки" були нові й невідомі.

Цілих двадцять хвилин лісовик роздивлявся рукописні літери, аж доки помалу вони стали набувати знайомих для нього, хоч і спотворених обрисів. Ой, та це ж його давці друзі, тільки жорстоко скалічені!

Несподівано Тарзан розібрав слово в одному, тоді в іншому місці! Його серце затьохкало з радощів. Він може читати і прочитає листа.

Ще за півгодини Тарзан уже швидко посувався вперед і, за винятком деяких незнайомих слів, легко розібрав лист.

Прочитав він ось таке:

"Західний берег Африки,

близько 10° південної широти

(як стверджує пан Клейтон).

3 (7) лютого 1909 р.

Газелі Стронг,

Балтімор, Меріленд.

Люба Газеле!

Ти, може, назвеш мене дурною, бо я пишу листа, що навряд, чи коли дійде до тебе, але я просто повинна розповісти кому-небудь про наші жахливі поневіряння відтоді, як ми відпливли з Європи на упослідженій долею "Стрілі".

Якщо ми ніколи не дістанемось до цивілізованих країн (а це більш ніж імовірно), цей лист буде принаймні коротким звітом про події, що ведуть до нашої остаточної долі, хоч би якою вона була.

Як ти знаєш, малося на меті, що ми вирушаємо у наукову експедицію до Конго. Гадалося, що тато сподівається довести існування якоїсь страшенно давньої цивілізації, рештки якої сховані в долині Конго. Аж коли ми вийшли в море, з'ясувалась істинна мета експедиції. Виявилось, що якийсь старий книжковий хробак, власник книжково-антикварного магазину в Балтіморі, знайшов між сторінок дуже давнього іспанського манускрипта листа, написаного у 1550 році В тому листі розповідалось про пригоди повсталого екіпажу іспанського галеона, що плив з Іспанії до Південної Америки з великим вантажем "дублонів" та "восьмірних монет", якщо не помиляюсь, — ці назви воістину звучать дуже моторошно і по-розбійницьки.

Листа написав один із колишніх матросів галеона до свого сина, а на той час, коли писано листа, матрос був уже власником іспанського торговельного судна.

Минуло багато часу від змальованих у листі подій, і ста рий зробився шанованим мешканцем провінційного іспанського містечка, але любов до золота була у нього настільки сильна, що він ризикнув усім і повідомив сина, як можна віднайти казковий скарб.

Автор листа розповідає, як через тиждень після відплиття з Іспанії екіпаж здійняв заколот і перебив усіх офіцерів та пасажирів, що чинили опір. Але цим заколотники занапастили самі себе, адже не залишилось нікого, хто б міг керувати судном у відкритому морі.

Упродовж двох місяців їх носило по морю, аж доки, нарешті, хворих і ледь живих від цинги, голоду та спраги, викинуло на невеличкий острівець.

Галеон вилетів на берег і розбився на друзки, але десятьом, котрі вціліли, пощастило врятувати одну велику скриню з золотом.

Матроси закопали її на острові і впродовж трьох років жили там, постійно надіючись на порятунок.

Один по одному вони хворіли і вмирали, аж доки зостався лише один автор листа.

Спочатку десятеро уцілілих матросів збили з уламків галеона човна, але, не мавши аніякого уявлення про те, де розташований їхній острів, не насмілювались вирушити в море.

Одначе, коли всі товариші перемерли, самотність стала так гнітити єдиного, хто вижив, що він не міг далі терпіти й волів краще вже ризикнути смертю у відкритому морі, аніж збожеволіти на безлюдному острові. Поскнівши майже рік самотою, він підняв вітрило на своєму маленькому суденці.

На щастя, його понесло на північ, і через тиждень матрос опинився у фарватері рейсів іспанських торговельних кораблів, що курсували між Вест-Індією та Іспанією. Незабаром його підібрав корабель, який повертався на батьківщину.

Врятований розповів звичайну історію корабельної аварії: мовляв, загинула більшість екіпажу, а ті, хто врятувався на острові, усі, крім нього, перемерли. Він змовчав і про бунт, і про закопаний скарб.

Власник корабля запевнив потерпілого, що, судячи з того місця, де його підібрано, і з вітрів, які віяли останнім часом, він міг перебувати лише на одному з групи островів Зеленого Мису, а це — біля західного берега Африки, між 10° та 17° північної широти.

У своєму листі колишній моряк змалював острів якнайдокладніше і так само й місце, де закопано скарб, іще й додав маленьку саморобну карту, найкумеднішу з усіх, що я будь-коли бачила: дерева, скелі й місце, де закопано скарб, там позначено грубо надряпаними хрестиками.

У мене серце обірвалося, коли я почула про справжню мету експедиції. Знаючи всю легковірність та непрактичність мого любого дивака, я потерпала, щоб його знову не ошукали, надто коли дізналася, що він заплатив за лист і карту тисячу доларів.

Моя тривога переросла у відчай, коли з'ясувалось, що батько позичив ще десять тисяч доларів у Роберта Канлера і дав векселя на ту суму.

Пан Канлер не вимагав гарантій, і ти знаєш, люба моя, що мені загрожує в тому випадку, якщо нам не вдасться викупити векселя. О, як я ненавиджу цю людину!

Ми, однак, намагалися не сумувати, але пан Філандер та пан Клейтон, що приєднався до нас у Лондоні просто так, лише з любові до пригод, були настроєні так само скептично, як і я.

Коротше кажучи, ми розшукали й острів, і скарб — величезну, оббиту залізом дубову скриню, загорнуту в кілька шарів просякнутої олією парусини, і так само міцну й неушкоджену, якою її закопали майже чотириста років тому.

Скриня була повна-повнісінька золотих монет і така важка, що її ледве підняли четверо матросів.

Такі фатальні скарби, напевне, не приносять своїм власникам нічого, окрім убивств та нещасть, адже третього дня по відплиттю з островів Зеленого Мису наш екіпаж учинив заколот і перебив усіх своїх офіцерів. Це було найжахливіше з усього, що я будь-коли зазнала, — я навіть не можу писати про це.

Матроси й нас хотіли вбити, але один з них, їхній ватажок на прізвисько Кінг, не дозволив цього; вони попливли на південь — попід берегом до пустельного місця, де помітили зручну затоку, і там нас висадили й покинули.

Екіпаж відплив із затоки сьогодні, захопивши скарб, але пан Клейтон стверджує, буцім їх спіткає доля заколотників з того давнього галеона, адже Кінга, єдиного з матросів, котрий трохи тямив у навігації, убив один із заколотників того ранку, коли нас висадили на берег.

Шкода, що ти не знайома з паном Клейтоном. Він дуже симпатичний чоловік і, якщо я не помиляюсь, вельми закоханий в мене, бідолашну.

Він єдиний син лорда Грейстока і коли-небудь успадкує титул і маєтки. Окрім того, у нього самого чималий капітал; але те, що він стане англійським лордом, мене вельми засмучує. Ти знаєш, як я ставлюся до американських дівчат, що виходять заміж за титулованих іноземців. Ох, коли б він був просто американським громадянином!

Але він, бідолаха, в цьому не винен і нічим — хіба походженням — не осоромить моєї любої батьківщини, а це найкраще, що я можу сказати про чоловіка.

Ми зазнали моторошних пригод відтоді, як нас висаджено на берег. Тато й пан Філандер заблукали в джунглях, і за ними гнався справжній лев.

Пан Клейтон також заблукав і двічі зазнав нападів диких звірів. Ми з Есмеральдою витримали у старій хатині облогу воістину справжньої левиці-людожерки. О, це був просто жах!

Але дивовижніша за все була незвичайна істота, яка вирятовувала нас! Я того рятівника не бачила, але і пан Клейтон, і тато, й пан Філандер бачили і стверджують, що це геть богоподібна біла людина, засмагла до темно-коричневого кольору, дужа, мов дикий слон, рухлива, як мавпа, і смілива, неначе лев.

Він не розмовляє англійською, і коли вчинить що-небудь благородне, то зникає швидко й таємниче, мов безтілесний дух.

Окрім нього, у нас є ще один дивний сусіда, який написав гарними друкованими літерами записку англійською мовою і прикріпив до дверей хатини, яку ми зайняли: записка була пересторогою — не псувати його майно! Він підписався: "Тарзан, мавпячий годованець".

Ми його не бачили, але гадаємо, що він переховується десь неподалік, бо один з матросів, котрий хотів застрелити пана Клейтона, дістав у плече списа, якого пустила з джунглів чиясь невидима рука.

Матроси залишили нам дуже скромний запас харчів, тож ми, маючи лише один револьвер із трьома патронами, не знаємо, як здобуватимемо їжу, хоча пан Філандер стверджує, ніби ми можемо проіснувати скільки завгодно, харчуючись дикими плодами та горіхами, що ними рясніють джунглі.

Я дуже втомилася, тож укладаюся на свою кумедну постіль з трав, яких назбирав для мене пан Клейтон, але час від часу буду дописувати до цього листа в міру того, як розвиватимуться події.

Любляча Джейн Портер".

Прочитавши листа, Тарзан довго і вперто розмірковував. Він довідався про стільки нових та дивовижних речей, що у нього голова йшла обертом від намагання все осягнути.

Отже, ті люди не знають, що він і є Тарзан. То він їм скаже. На своєму дереві Тарзан спорудив грубий прихисток із гілля й листя, під яким сховав від дощу нечисленні скарби, винесені з хатини. Поміж них було кілька олівців.

Він узяв олівця і під підписом Джейн Портер написав: "Я — Тарзан, мавпячий годованець". Він вирішив, що ці кілька слів усе з'ясують. А згодом він поверне листа до хатини.

Що ж до їжі, то їм нема чого хвилюватись: Тарзан буде їм за постачальника.

Наступного ранку Джейн Портер знайшла зниклого листа на тому самому місці, де поклала його дві ночі тому. Дівчина здивувалась, та коли побачила під своїм підписом слова, написані друкованими літерами, то відчула, як моторошний холодок пробіг по її спині. Вона показала листа чи, точніше, лише підпис Клейтонові.

— І подумати лишень, що ця дивна істота слідкувала за мною увесь той час, поки я писала! — сказала вона. — О! Я тремчу від самої думки про це.

— Але, судячи з усього, він приязно до нас настроєний, — заспокоював її Клейтон. — Він повернув вашого листа, нікого не кривдить і, якщо я не помиляюсь, залишив цієї ночі біля наших дверей відчутний знак своєї дружби: я щойно виходив і знайшов тушу дикого кабана!

Відтоді день рідко минав без того, щоб вони не знаходили дарунка у вигляді дичини або якої іншої поживи.

Іноді це був молодий олень чи купа дивної готової їжі, пироги з маніоки, поцуплені в селищі Мбонги, або вепр чи леопард, а одного разу — лев!

Тарзан відчував величезну насолоду, полюючи дичину для цих чужинців.