Тарзан - Сторінка 38

Але в очах цих людей, які не звикли полювати на велику дичину, він був героєм.

Негадано він здобув собі десять тисяч франків, бо д'Арно переконав його взяти ці гроші.

Це було надзвичайно важливо для Тарзана. Він починав розуміти, яка сила міститься в маленьких клаптиках паперу та шматочках металу, що постійно переходили з рук до рук, коли людські Істоти їздили, або їли. або спали, або одягались, або пили, або працювали, або бавились, або ховалися від дощу, холоду чи сонця.

Для Тарзана стало очевидним, що без грошей людина помре. Щоправда, д'Арно запропонував йому не перейматися цим, бо в нього було грошей більше ніж достатньо для обох; але Тарзан довідався також і про те, що люди дивляться зверхньо на того, хто приймає гроші, не даючи натомість нічого рівноцінного.

Невдовзі після епізоду з левом д'Арно зафрахтував старий вітрильник для каботажного рейсу до закритої Тарзанової бухти.

Обидва вони відчули себе щасливими того ранку, коли маленьке суденце підняло якір і вийшло в море.

Перехід здійснився вдало, і на ранок, після того як вони стали на якір навпроти хатини, Тарзан, який знову набув свого лісового вигляду та озброєний лопатою, сам вирушив до амфітеатру мавп, де було закопано скарб.

Він повернувся надвечір наступного дня, несучи важку скриню на плечі, і при сході сонця маленьке судно вийшло з бухти і рушило у зворотний шлях.

Три тижні по тому Тарзан та д'Арно були пасажирами французького пароплава, який ішов до Марселя; вони пробули кілька днів у цьому місті, а потім д'Арно повіз Тарзана до Парижа.

Тарзан квапився в Америку, але д'Арно наполіг на тому, щоб він супроводжував його до Парижа, і нізащо не хотів пояснити йому, на чому він ґрунтує своє прохання.

Насамперед д'Арно після приїзду хотів відвідати поважного урядовця з департаменту поліції, свого давнього приятеля, і запросив Тарзана з собою.

Д'Арно спритно повів розмову таким чином, що урядовець став пояснювати зацікавленому Тарзанові сучасні засоби, які вживають для викриття злочинів.

Найбільше зацікавила Тарзана увага, яку приділяла ця захоплива наука вивченню відбитків пальців.

— Але який сенс у цих відбитках, — спитав Тарзан, — якщо кількома роками пізніше лінії цілковито переміняться завдяки відмиранню старої тканини і наростанню нової?

— Лінії ніколи не змінюються! — заперечив урядовець. — З дитинства до старості відбитки пальців людини міняються хіба що за розміром, якщо нема поранень, які можуть спотворити петлі та вигини. Але якщо було знято відбитки всіх пальців обох рук. особа повинна втратити їх усі. щоб її не впізнали.

— Це дивовижно! — вигукнув д'Арно. — Цікаво подивитися на лінії моїх пальців!

— Це легко побачити. — відповів поліційний урядовець, і на його дзвінок з'явився службовець, якому він дав кілька доручень.

Той вийшов з кімнати і через деякий час повернувся з маленькою дерев'яною скринькою, яку поставив на стіл свого начальника.

— Ось, — сказав урядовець. — зараз ви отримаєте відбитки своїх пальців.

Він дістав із скриньки скляну пластинку, тюбик густої фарби, гумовий валик та кілька білісіньких карток.

Він витиснув краплину фарби на скло, розкачав її гумовим валиком так, що всю поверхню вкрив тоненький рівномірний шар фарби.

— Поставте чотири пальці вашої руки на скло, ось так! — сказав він д'Арно. — Тепер великий палець! Тепер поставте їх так само на цю картку сюди, ні. трішечки праворуч! Потрібно залишити місце для пальців лівої руки. Ось так! Тепер те саме для лівої руки!

— Ходіть-но сюди, Тарзане! — вигукнув д'Арно. — Подивимося, як виглядають ваші петлі!

Тарзан охоче згодився і засипав урядовця запитаннями, доки той виконував усю процедуру.

— Чи вказують відбитки пальців на расові особливості? — питав він. — Чи могли б ви, наприклад, визначити за самими лише відбитками, що особа належить до чорної або кавказької раси?

— Я не думаю, — відповів урядовець, — хоча дехто стверджує, буцімто в негра лінії менш складні.

— А чи можна відрізнити відбитки мавпи від відбитків людини?

— Либонь, так, бо мавпячі будуть простіші за відбитки вищого організму!

— Чи може суміш мавпи з людиною виявити особливості обох батьків? — питав далі Тарзан.

— Гадаю, що так, — відповів урядовець, — але наука ще недостатньо розвинута, щоб дати докладну відповідь на таке питання. Я особисто можу довіряти їй лише в межах розпізнавання окремих людей. Тут вона достеменна. Найімовірніше, що в цілому світі не знайдеться двох людей з однаковими лініями на всіх пальцях. Можна вважати, що жоден відбиток людського пальця не може збігатися з відбитком інших, окрім як із того самого пальця!

— Чи таке порівняння потребує багато часу або праці? — спитав д'Арно.

— За звичай кілька хвилин, якщо відбитки виразні.

Д'Арно видобув із кишені маленьку чорну книжку і почав перегортати сторінки.

Тарзан здивовано поглянув на книжку. Яким чином вона в д'Арно? Д'Арно зупинився на сторінці з п'ятьма маленькими плямами.

Він передав розкриту книжку поліційному урядовцеві.

— Чи подібні ці відбитки до моїх або пана Тарзана?

Урядовець видобув зі столу велике збільшувальне скло і заходився уважно розглядати відбитки, водночас роблячи нотатки в блокноті.

Тарзан зрозумів, до чого було їхнє відвідування поліційного урядовця.

Розгадка таємниці його життя містилася в цих маленьких відбитках! З нап'ятими нервами він сидів на стільці, нахилившись уперед, але несподівано ослабнув і з усмішкою відкинувся на спинку.

Д'Арно здивовано поглянув на нього.

— Ви забуваєте, що мертве тіло дитини, яка зробила ці відбитки, пролежало двадцять років у хатині свого батька, і я сам бачив, як воно лежало там, щоразу, коли бував у хатині! — з гіркотою зауважив Тарзан.

Поліційний урядовець запитально поглянув на них.

— Роздивляйтесь, роздивляйтесь, капітане! — сказав д'Арно. — Ми вам потім розповімо усю цю історію, якщо лише пан Тарзан згодиться.

Тарзан ствердно кивнув.

— Та ви з глузду з'їхали, любий мій д'Арно! — наполягав він. — Ці маленькі пальці поховані на західному березі Африки!

— Я цього не знаю, Тарзане — заперечив д'Арно. — Це можливо, але якщо ви не син Джона Клейтона, то небом заклинаю вас пояснити: яким чином ви потрапили в джунглі, забуті Богом, туди, куди не ставала нога жодного білого, крім Джона Клейтона?

— Ви забуваєте про Калу! — сказав Тарзан.

— Я просто не зважаю на неї! — відповів д'Арно.

Розмовляючи, друзі підійшли до широкого вікна, яке виходило на бульвар. Деякий час вони стояли, дивлячись на потік людей унизу, кожен заглибившись у свої думи.

"Довго, одначе, він порівнює відбитки!" — подумав д'Арно, повертаючись до поліційного урядовця.

На свій подив, він побачив, що урядовець відхилився на спинку крісла і похапцем перебігає очима зміст маленького чорного щоденника.

Д'Арно кахикнув. Поліційний урядовець підвів очі і, спіткавши його погляд, підніс палець на знак мовчанки.

Д'Арно знову відвернувся до вікна, і дещо згодом урядовець мовив:

— Панове!

Обидва повернулись до нього.

— Цілком очевидно, що дуже багато що залежить від цілковитої певності цього порівняння! Тому я прошу вас залишити в моїх руках усю цю справу до повернення пана Дескера, нашого експерта. Це справа лите кількох днів!

— Я сподівався довідатись про це негайно, — сказав д'Арно. — Пан Тарзан їде завтра до Америки!

— Я обіцяю вам. що ви зможете зателеграфувати йому про наслідки щонайпізніше за два тижні! — відповів урядовець. — Але якими вони будуть, я не наважуюсь сказати. Подібність є. але ліпше залишити це на розсуд пана Дескера.

27. ВЕЛЕТЕНЬ ЗНОВУ

Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.

З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.

— О, пан Канлер! — вигукнув старий, підводячись йому назустріч.

— Добрий вечір, вельмишановний професоре! — вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.

— Хто відчинив вам? — спитав професор.

— Есмеральда.

— В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! — сказав старий.

— Ні, професоре", — заперечив Канлер, — я прийшов, аби побачити вас!

— Дуже люб'язно з вашого боку! — сказав професор Портер.

— Професоре, — вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. — Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.

Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер — чудова пара його доньці.

— Але Джейн… — казав Канлер. — Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!

— Годі, годі! — мовив професор Портер. — Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!

— Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? — спитав Канлер.

— Звісно, добродію, звісно, добродію! — вигукнув професор Портер. — Як ви могли сумніватися в цьому?

— Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, — сказав Канлер, — він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб'ється її, якщо лише… — І Канлер зробив паузу.

— Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?

— Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!

— Я вже казав Джейн, що це було б бажано. — сумно промовив професор Портер, — особливо тому, що ми не спроможні більше залишатися в цьому будинку.

— Що вона відповіла? — спитав Канлер.

— Вона сказала, що ще не збирається ні за кого виходити заміж, — відповів професор Портер, — і що ми можемо перебратися жити на ферму в Північному Вісконсіні, яку їй заповідала мати. Вона дає трохи більше того, що потрібно на прожиття. Орендатори чудово жили на ній і ще могли посилати Джейн щороку якийсь дріб'язок. Вона вирішила, що ми вирушимо туди на початку наступного тижня. Філандер та пан Клейтон уже поїхали, щоб приготувати все до нашого приїзду.

— Клейтон поїхав туди? — вигукнув виразно засмучений Канлер. — Чому не сказали мені? Я би з задоволенням з'їздив туди й потурбувався, щоб там усе було добре.

— Джейн вважає, що ми й так надто багато чим вам зобов'язані, пане Канлере, — промовив професор Портер.

Канлер не встиг відповісти, бо за дверима пролунали кроки і до кімнати увійшла Джейн Портер.

— О, прошу вибачення! — вигукнула вона й зупинилася на порозі. — Я думала, тату, що ви самі!

— Це я.