Тарзанів син - Сторінка 22

- Едгар Райс Барроуз -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Гріх дурити давніх друзів.

Ковуду схопився на ноги.

— Ходімо, — сказав він. — Я вам доведу.

Мальбін з Єнсеном і собі підвелися. Їхні погляди зустрілися, і Мальбін підморгнув приятелеві. Усі пішли до хатини Ковуду. Всередині було темно, але вони змогли роздивитися, що на долівці на спальних циновках лежить якась жінка.

Мальбін ледь зиркнув на неї і вийшов.

— Їй, певне, вже тисяча років, Ковуду, — сказав він уже в дверях.

— Вона молода! — заверещав дикун. — Тут просто темно, і ти не роздивився. Чекай, я накажу вивести її на світло. — І він гукнув двом воїнам, щоб перерізали мотузки на ногах дівчини і вивели її на оглядини.

Мальбін і Єнсен не виказували ніякого, зацікавлення, хоча обом дуже на цьому залежало, — але не подивитися, а дістати у власність. Навіть якби в неї була пика макаки і статура баняка, як у Ковуду. Все, що вони хотіли знати, це: чи справді бранка негрів — та сама дівчина, яку кілька років тому вкрали в шейха. Вони гадали, що впізнають її: остання розповідь гінця, якого Ковуду вислав до шейха, містила опис її зовнішності.

Коли Меріем вивели з темної хатини на світло, двоє білих так наче знічев'я озирнулися на неї. Мальбін якимось дивом стримався від вигуку захоплення. Від дівочої краси йому перехопило подих, але він швидко оговтався і повернувся до Ковуду.

— Ну то що? — мовив він до старого вождя.

— Чи ж вона не молода й не гарна? — спитав Ковуду.

— Вона не стара, — відповів Мальбін, — але однаково нам з нею морока. Ми прийшли сюди з півночі не по жінок — їх тут для нас більш ніж досить.

Меріем спокійно дивилася на білих. Нічого доброго вона від них не сподівалася — такі самі вороги, як і чорношкірі. Вона їх всіх ненавиділа і боялася.

Мальбін Заговорив до неї арабською:

— Ми друзі, — сказав він. — Хочеш, ми заберемо тебе звідси?

Поволі, наче здалеку, доходили до її розуміння звуки колись знайомої мови.

— Я хочу бути вільною, — сказала вона, — і повернутися до Корака.

— Хочеш піти з нами? — перепитав Мальбін.

— Ні, — відповіла дівчина.

Мальбін повернувся до Ковуду.

— Вона не хоче йти з нами, — сказав він.

— Ви чоловіки чи хто? — спитав вождь. — Що, не можете її силоміць забрати?

— Зайвий клопіт, — відказав швед. — Ні, Ковуду, не потрібна вона нам. Хіба що заради нашої дружби з тобою можемо забрати.

Ковуду зрозумів, що почалася торгівля. Дівчина їм потрібна. Торгівля тривала довго. Нарешті вони зійшлися на шести метрах американського сукна, трьох стріляних гільзах і новому, блискучому складаному ножикові з Нью-Джерсі. І всі були раді, окрім Меріем.

Ковуду поставив умовою, що шведи разом з дівчиною виїдуть із його селища наступного ранку, і після закінчення торгу не мав охоти пояснювати причину своєї вимоги. Сказав тільки, що остерігається нападу чоловіка дикунки: якщо, мовляв, вони хочуть її зберегти, то нехай ближчим часом вивезуть за межі країни.

Меріем знову зв'язали і взяли під варту, цього разу . в наметі шведів. Мальбін намагався розбалакатися з нею, умовляти, щоб далі вона пішла разом з ними з власної волі. Він сказав дівчині, що вони відведуть її до її рідного селища, до шейха, але з'ясувалося, що вона радше ладна вмерти, і тоді почалися запевнення, що її туди не відведуть, бо й на думці в них такого не було. Розмовляючи з дівчиною, швед водночас не зводив погляду з її чудового обличчя та зграбного тіла. Відтоді, як він востаннє бачив її в селищі шейха, вона виросла й подорослішала. Досі в нього був суто практичний намір — продати її чимдорожче. Багато хто з французів чимало заплатив би за цю дівчину, це втілення краси й принадності. Але тепер, коли вона живою звабою стояла перед ним, усе інше забулося. Він підійшов ближче і поклав руку їй на плече. Дівчина випручалася. Тоді він схопив її в обійми, але щойно намірився поцілувати, як дістав дужий удар в обличчя. Тієї миті до намету зайшов Єнсен.

— Мальбіне! — вигукнув він. — Ти здурів!

Свен Мальбін пустив дівчину і повернувся до спільника. Обличчя було червоне від приниження.

— Що ти в біса тут робиш? — рикнув Єнсен. — Тобі вже не треба ніякого викупу? Якщо ми позбиткуємося з неї, то жодного су не отримаємо, бо вони нас запроторять до в'язниці. Я думав, Мальбіне, в тебе більше здорового глузду.

— Я ж не з дерева зроблений, — пробурчав той.

— Ліпше б ти був із дерева, — усміхнувся Єнсен, — принаймні доти, доки ми її не повернемо і не заберемо, що нам належить.

— Чорт забирай! — закричав Мальбін. — Вони будуть щасливі знов побачити її, а вона зрозуміє, що помовчати — в її інтересах. Чому б і ні?

— Бо я сказав — ні, — гаркнув Єнсен. — Я завжди давав тобі волю, Свене, але зараз саме той випадок, коли я кажу, як має бути, — бо я маю рацію, а ти ні, і ми обоє це знаємо.

— Ти якось несподівано став з біса порядним, — огризнувся Мальбін. — Напевне, ти думаєш, що я забув про доньку шинкаря, і маленьку Селеллу, і ту негритянку в...

— Заткнися! — гукнув Єнсен. — Справа тут зовсім не в раптовій порядності, і ти так само це знаєш, як і я. Не хочу сваритися з тобою, Свене, але Господь свідок, якщо ти надумаєш щось проти дівчини, я тебе порішу. Я поневірявся, страждав, разів сорок уже міг бути вбитий за останні дев'ять чи десять років, — і це на те, щоб, коли щастя врешті усміхнулось нам, знехтувати його дарунком лише тому, що ти більше схожий на тварину, аніж на людину?! Ще раз поіґереджаю тебе, Свене... — і він поклав руку на револьвер у кобурі, що висів на поясі.

Мальбін злісно зиркнув на приятеля, знизав плечима й вийшов з намету. Єнсен повернувся до Меріем.

— Якщо він знову лізтиме, гукни мене, — сказав дівчині він. — Я весь час буду десь поруч.

Меріем не розуміла, про що мова, бо обидва чоловіки розмовляли шведською, але врешті здогадалася.

Вирази облич, жести, Єнсенова погроза револьвером, після якої Мальбін вийшов з намету, свідчили, що ці двоє посварилися не на жарт. Тепер, коли Єнсен повівся з нею начебто дружньо, вона з дитячою наївністю попросила відпустити її на волю, в джунглі, до Корака. Єнсен лише зареготав на це і сказав, що за спробу втекти її буде покарано тим, від чого врятовано.

Всю ніч вона дослухалася, чи не йде Корак. Довкола вирувало нічне життя джунглів. Її чутливий слух розрізняв звуки, невловні для слуху таборовиків, — але жоден не свідчив про наближення Корака. Однак вона знала, що він прийде. Лише смерть могла зупинити її Корака. Що ж стало йому на заваді? Навіть коли надійшов ранок, а Корак не з'явився, віра і відданість Меріем не похитнулись. Їй і на думку не спало, що з ним могло щось трапитися. Корак прожив у джунглях стільки років, щедрих на щоденні смертельні небезпеки. Але вранці після сніданку табір згорнули, і ниці "сафарі" шведів посунули на північ, а жодних ознак того, що хтось збирається рятувати дівчину, не було.

Вони йшли цілий день, потім ще один і ще, а Корак не подавав про себе знаку маленькій полонянці, що терпляче його чекала в оточенні пильної сторожі.

Мальбін був похмурий і мовчазний. На дружні звертання Єнсена відповідав уривчасто і неохоче. З Меріем не розмовляв, але кілька разів вона крізь примружені повіки мимохіть ловила його жадібні погляди. Вона щільніш пригортала до грудей Джіку і шкодувала, що Ковуду забрав у неї ножа.

На четвертий день надія Меріем почала танути. З Кораком щось трапилося. Тепер вона знала. Ніколи він уже не прийде, і ці люди заберуть Ц далеко-далеко. Може, й уб'ють. І Корака вона ніколи більше не побачить. Того дня шведи спочивали, бо перехід був важкий, і люди потомилися. Мальбін і Єнсен пішли на полювання, кожен в інший бік. Десь так за годину після того до намету Меріем увійшов Мальбін. Не Мальбін, а хижий звір.

14

Дівчина дивилась, як наближається чоловік, широко . розплющеними очима, наче тварина під гіпнотичним поглядом великої змії. Руки в неї були вільні, бо шведи посадили її на рабський ланцюг із залізним нашийником, — другий кінець ланцюга глибоко вкопали в землю.

Меріем повільно задкувала до протилежної стінки намету. Мальбін ішов за нею. Він був задиханий, руки розчепірені, пальці скарлючені — ладні ось-ось схопити її.

Дівчина пригадала Єнсенову пораду гукнути його, якщо Мальбін знов чіплятиметься. Але Єнсен полював десь у джунглях. Мальбін добре розрахував час. Втім, вона закричала, голосно й пронизливо, потім удруге і втретє, аж поки Мальбін не підскочив до неї і не затиснув рота своїми брудними пальцями. Вона почала боронитися, — як бороняться в джунглях — нігтями й зубами. Він зрозумів, що здобич легкою не буде. У цьому зграбному юному тілі, під гладенькою ніжною шкірою ховалися м'язи молодої левиці. Але й Мальбін був не з слабких. Брутальної вдачі й зовнішності, величезний і дужий, він повільно звалив дівчину додолу, б'ючи по обличчю, коли вона особливо дошкульно дряпала або кусала його. Меріем боронилася, але через його пальці на горлі — дедалі слабше.

Єнсен уполював двох оленів. Він був не дуже далеко від табору, бо не мав наміру особливо заглиблюватися в джунглі. Мальбінові не було віри. Те, що приятель відмовився піти на полювання разом, а обрав протилежний напрямок, за інших обставин було б звичайною річчю. Але Єнсен надто добре знав Мальбіна і, здобувши здобич, зразу вирушив назад, доручивши помічникам тягти свіжину в табір.

Вже з половини відстані до табору Єнсен почув крик. Він прислухався. Крик пролунав ще двічі. Потім запала тиша. Проклинаючи все на світі, Єнсен побіг. Він боявся, що буде запізно. Але ж і дурень Мальбін, коли так легковажить дарунком долі!

Крики Меріем почула ще одна людина, крім Єнсена, тільки, з протилежного боку від табору. То був чужинець, який і гадки не мав, що тут може бути хтось із білих, окрім нього, — мисливець, який полював у супроводі чорношкірих. Він також на мить прислухався. Так, це кричала жінка, що потрапила в небезпеку. І він кинувся на крик. Але чужинець був набагато далі, ніж Єнсен. Той першим добіг до намету. В зашкарублому серці шведа не виникло й тіні співчуття до дівчини, лише лють на свого приятеля-негідника. Меріем уперто боронилася, Мальбін — засипав її стусанами. Кленучи на всі заставки колишнього спільника, Єнсен увірвався до намету. Мальбін кинув,свою жертву й, повернувшись до нього, вихопив з кобури револьвер.