Таємничий сад

- Френсіс Годгсон Бернетт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Френсіс Годґсон Бернет

ТАЄМНИЙ САД

Переклад Н. Римської

Розділ 1

Сама в бунґалі

Коли Мері Ленокс приїхала до Мізелтвейту — маєтку свого дядька, де вона тепер мала жити, — то всім, хто її у той момент побачив, було зрозуміло: їй тут усе не подобається! І це була щира правда. Уявіть лишень худорляве насуплене дівча, хворобливе й неприступне на вигляд, з ріденьким русявим волоссячком та безживним восковим личком — оце і була Мері.

Перед тим як потрапити сюди, дівчинка жила в Індії — там вона народилася і виросла. Правда, з перших днів життя її переслідувала одна хвороба за другою — звідси цей нездоровий колір обличчя.

Батько Мері працював в англійському колоніяльному уряді. Чоловік сам частенько слабував, а поза тим завжди мав купу справ, тому донькою не займався. А ось мати малої була дуже жвава і вродлива жінка, та її цікавили лише вечірки, розваги і товариство галантних молодих чоловіків. Ця красуня зовсім не хотіла дитини, і коли народилася Мері, всю турботу про неї мати переклала на няню-індуску. Няні (яку в Індії називають Ая) дали зрозуміти: якщо вона хоче догодити мем Сагіб, тобто білій пані, то має тримати дитину якомога далі від її очей. Отож дитину відразу й забрали від матері. Зрештою, дівчинка росла, почала ходити, та нею і далі ніхто не цікавився. Дитина росла слабосилою, бо часто хворіла. Насправді Мері і не знала нікого з рідних: від перших днів вона бачила перед собою лише смагляве обличчя Аї та інших слуг-індусів.

Оскільки слуги добре пам'ятали, що мем Сагіб дуже розсердив би дитячий плач чи крик, то завжди у всьому потурали малій господині: дитина робила все що хотіла. Отож коли дівчинка мала заледве шість років, то з неї вже стала така мала деспотка й егоїстка, що другої такої ще треба було пошукати. Молода гувернантка, яку запросили зі самої Англії, щоб навчила Мері читати і писати, просто не витримала з нею і за три місяці поїхала назад. Потім приїжджали й інші гувернантки, але вони тікали ще швидше, ніж перша. Якби ото Мері сама не захотіла навчитися читати, то так і лишилася б неписьменною, бо змусити її ніхто б не зміг.

Тоді, коли це сталося, Мері було вже дев'ять років. Зранку вона прокинулася у поганому настрої — цілу ніч стояла жахлива спека, — і побачила, що при ліжку на неї чекає не Ая, а якась інша служниця. Від цього дівчинка ще більше впала у гнів.

— Ти чого прийшла? — накинулася вона на жінку. — Я не хочу тебе. Піди і скажи, щоб прийшла моя Ая.

Жінка геть перелякалася і затинаючись вимовила, що Ая прийти не зможе. Тоді розлючена Мері зірвалася з ліжка і давай бити та штурхати служницю. Бідолашна не знала куди подітися і лише покірно повторювала, що Ая ніяк не могла прийти до міс Сагіб (білої панянки).

Той ранок видався геть незвичний. Все йшло не так, як треба. Зі слуг не було майже нікого, ну а ті, котрих Мері встигла побачити, прошмигували ніби покрадьки, а в очах у них світився страх. Проте їй ніхто нічого не казав. Ая так і не з'явилася. Отож від самого ранку Мері залишилася геть сама. Врешті вона пішла у сад і стала там бавитися під деревом, що росло побіч веранди. Дівчинка нагорнула купку землі і прибрала її яскраво-червоними квітами гібіскуса, ніби це її клумба. Водночас її все більше розбирала злість, тому Мері увесь час бурмотіла собі під ніс те, що скаже Саїді, хай тільки та натрапить їй на очі:

— Свиня! Свиня! Свинюка! — повторювала вона, бо добре знала, що для індуса це найбільша на світі образа, коли його називають свинею.

Тут Мері почула, що на веранду вийшла її мати. Разом з нею був вродливий молодий офіцер. Вони стояли на веранді і розмовляли стишеним тоном. Мері колись уже чула, що той молодик нещодавно приїхав сюди з Англії. Дівчинка ковзнула по ньому поглядом, а далі взялася розглядати свою маму. Мері-бо так рідко її бачила, що, як і слуги, про себе називала її не інакше як мем Сагіб. Дівчинці дуже подобалося, як мама вдягалася. У неї завжди були такі чудові плаття з найлегших тканин, а на них повно мережив. Хвилі шовковистого волосся спадали жінці на плечі, на миловидному обличчі виділялися великі жваві очі і маленький кирпатий носик.

Цього разу мама також була вбрана дуже вишукано, проте вигляд її свідчив, що жінка страшенно налякана. Вона з тривогою дивилася на молодика.

— Невже все так погано? Невже нічого не можна зробити? — почула Мері її питання.

— Це жахливо, — схвильовано відповів молодик, — жахливо, місіс Ленокс. Ви ще два тижні тому мали виїхати в гори.

Мем Сагіб заламала руки.

— Ох, знаю! — вигукнула вона. — От, отримала запрошення на ту вечерю, тому й залишилася. Яка ж я була дурна!

У цю мить з хатинки, де жили слуги, долинув страшний стогін. Жінка схопила офіцера за руку. У Мері мурашки поповзли по спині. А стогони не вгавали.

— Що це? Що це? — налякано вимовила місіс Ленокс.

— Хтось помер, — відповів молодий офіцер і похитав головою. — Місіс Ленокс, ви не казали, що епідемія вже добралася до ваших слуг.

— Я сама не знала! — скрикнула у відчаї мем Сагіб. — Ходім! Ходім! — і жінка потягла офіцера в дім.

Після того, що вона почула, до Мері дійшло, що діялося довкола. В околиці поширилася страшна епідемія холери і люди гинули як мухи. Тієї ночі захворіла також її Ая — і за кілька годин померла. Саме тому слуги у хатинці залементували від страху. До кінця дня померло ще троє індусів, решта впали в паніку. А холера тим часом косила людей по всіх бунґалах.

У тому безладі і хаосі Мері просто забилася у свою кімнату. Всі про неї забули. Ніхто не заходив до неї, ніхто не кликав. Дівчинка не бачила, що діється довкола. Мері спершу плакала, потім засинала і спала. Все, що їй було відомо — що люди хворіють і вмирають. Про це свідчили страшні крики, що раз-у-раз долинали до неї.

Врешті дівчинка таки наважилася і вибралася з кімнати. Вона пішла у їдальню, бо хотіла їсти. Там все було розкидано, ніби люди ото у поспіху розбіглися, навіть не скінчивши обідати. Дівчинка з'їла трохи фруктів і печива, тоді захотіла пити і підсунула до себе найближчу наповнену склянку. Там було вино, але Мері цього не знала, бо смакувало воно як солодкий виноградний сік. Вона випила все, а тоді їй дуже захотілося спати. Дівчинка ледве добралася до своєї кімнати, зачинила за собою двері, лягла в ліжко і міцно заснула.

Прокинулася вже зранку. У бунґалі панувала тиша. Не чутно було ані звуку. Мері такого не пам'ятала: у них-бо завжди було повно людей. Дівчинка подумала, що слуги ще сплять. Мері лежала в ліжку і дивилася на стелю. Цікаво, хто тепер буде її новою нянею, коли Саїда померла? Може, нова няня знатиме якісь нові казки, бо ті, які їй розповідала няня Саїда, Мері вже давно набридли.

Річ у тім, що міс Ленокс не надто переймалася смертю своєї доглядальниці: дівчинка ні до кого не виявляла співчуття. Турботи і страждання інших людей анітрішки її не зворушували. Стогони і крики її лише налякали, а ще Мері була розгнівана, бо зранку до неї знову ніхто не прийшов. Здавалося, всім було байдуже, що вона ото сама тут чекає. Справді: у паніці ніхто не згадав, що у будинку ще є маленька дівчинка. Коли на людей падає така страшна пошесть, то за страхом вони не тямлять нікого і нічого: єдина думка — як урятуватися самим. Та гаразд, якщо уже не чути жодних криків, значить, холера відступила, більше ніхто не хворіє — врешті хтось напевно про неї згадає і прийде сюди.

Та час минав, а ніхто так і не з'являвся. Раптом Мері почула якийсь шурхіт на циновці. Вона глянула вниз і побачила маленьку змійку з блискучими мов намистинки очима. Мері не злякалася, бо знала, що ця змійка неотруйна і не вжалить її. Зрештою, виглядало, що та заблукала і намагається знайти звідси вихід. Наступної миті змійка справді напіткала щілинку при дверях і вислизнула з кімнати.

— Як тут дивно, і зовсім тихо, — сказала собі дівчинка. — Здається, ніби у бунґалі нікого не залишилося, тільки я та змійка.

І тут вона почула кроки — спершу на подвір'ї, а далі на веранді. Далі долинули низькі чоловічі голоси. Чоловіки увійшли в бунґало, однак ніхто не вийшов їм назустріч, ніхто не привітався. Було чутно, як вони обходили всі кімнати, але нікого не знайшли.

— Напевно, ніхто не вижив, — сумно вимовив один із них. — Який жах! Така була гарна жінка! Думаю, дитина також померла. Я чув, що у них була дитина. Правда, ніхто її не бачив.

Мері зістрибнула з ліжка і стала посеред кімнати, бо вже зголодніла і була роздратована, що до неї ніхто не прийшов. Тут двері відчинилися і на порозі з'явилося двоє офіцерів. Одного з них — отого високого і кремезного полковника — дівчинка знала: він колись приходив до її батька. Полковник був стомлений і стурбований, проте як тільки її уздрів, то від несподіванки аж відсахнувся.

— Барні! — скрикнув він. — Та тут дитина! Дитина, сама! У такому страшному місці! Слава Богу, вона жива! Ти хто?

— Я — Мері Ленокс, — сердито відтяла дівчинка. Її дуже вразило, що полковник назвав бунґало її батьків "страшним місцем". — Всі захворіли на холеру, а я хотіла спати і заснула. Тільки тепер прокинулася. Чому ніхто не прийшов до мене?

— Це та дівчинка! — вигукнув полковник, звертаючись до супутника. — Про неї просто забули!

— Чому це про мене забули? — спитала Мері, тупнувши ногою від образи. — Чому?

Молодий офіцер, що мав на ім'я Барні, сумно подивився на неї і часто закліпав очима. Мері здалося, що він хотів так приховати сльози.

— Бідолашна! — вимовив він. — Тут нема ні одної живої душі — хто ж міг прийти до тебе?

Ось так Мері довідалася, що у неї більше немає ні батька, ні матері: вони захворіли на холеру і померли цієї ночі, коли вона міцно спала. Зранку їх уже встигли поховати. Слуги-індуси, — тих кілька, що залишилися живими, — в паніці розбіглися, залишивши дім напризволяще. Ніхто з них навіть не згадав про маленьку міс Сагіб. Ось чому тут було так тихо: окрім неї та тієї маленької змійки, у цілому бунґалі не залишилося ні душі.

Розділ 2

А-міс-Мері-вічно-проти

Це правда, що Мері вважала свою матір дуже гарною і любила підглядати за нею, як ото тоді на веранді. Та насправді вона дуже мало її знала, тому не дивно, що дівчинка ані не відчувала до неї любови, ані не сумувала, коли та померла. А взагалі Мері звикла думати передовсім про себе.