Тема нашої доби - Сторінка 12

Споглядаючи якийсь час це уявне життя, ми розцінюємо його, мов якусь забавку, що вмить звільняє нас від нашого суворого й проблематичного існування. Чарівність наївності є, власне, втіхою сильного з недолугості слабкого.

Філософські вчення минулого ваблять нас з тієї ж причини. їхній ясний і простий схематизм, простодушна ілюзія осягнення всієї істини, певність у непорушності своїх формул справляють враження завершеності, визначеності й остаточності світу, де вже немає проблем, де все вже дістало своє вирішення. Що може бути приємніше за кількагодинну прогулянку по таких ясних і затишних світах! Але коли ми повертаємось до самих себе і знову сприймаємо всесвіт своїм власним відчуттям, то бачимо, що світ цих філософських вчень зовсім не істинний світ, а лиш видноколо їх авторів. Те, що вони тлумачили як межу всесвіту, за котрою нічого немає, було тільки кривою лінією, що замикала перспективу крайобразу. Будь-яка філософія, що прагне зцілитися від цього закоренілого примітивізму, від цієї затятої утопії, мусить виправити помилку, уникаючи того, щоб м'яке й розтяжне видноколо обернулося кам'яним муром.

Зведення світу до виднокола анітрохи не відбирає в нього реальність; просто світ співвідноситься з живим суб'єктом, належить йому, надає йому життьового виміру, локалізує його в потоці життя, який плине від народу до народу, від генерації до генерації, від індивіда до індивіда, опановуючи універсальну реальність.

Отже, саморідність кожного, його індивідуальні властивості анітрохи не перешкоджають йому осягнути істину. Вони є органом, за допомогою якого людина сприймає відповідну частку реальності. Таким чином, кожен індивід, кожна генерація, кожна епоха постає [368] як незамінний апарат пізнання. Інтегральна істина осягається лише поєднанням того, що бачить ближній, з тим, що бачу я, і так далі. Кожен індивід — це суттєва точка зору. Зіставивши окремішні бачення всіх, можна зіткати всеосяжну й абсолютну істину. Ця сума індивідуальних перспектив, знання того, що всі і кожен бачили й знають, це всезнання, цей справжній "абсолютний розум" є тією високою роллю, яку ми приписуємо Богові. Бог є також точкою зору, але не тому, що Він має спостережний пункт поза світом людини, що дає Йому змогу безпосередньо бачити універсальну реальність, немов старому раціоналістові. Бог не раціоналіст. Його точка зору — це точка зору кожного з нас; наша окремішня істина є також істиною для Бога. Отже, наша перспектива правдива, а наша реальність автентична! Хіба що Бог, як мовиться в катехізису, всюдисущий, і тому тішиться всіма точками зору. В своїй безмежній життьовості Він збирає і гармонізує всі наші виднокола. Бог є символом життьового потоку; через його нескінченні сіті поволі проходить універсум — сповнений життя, освячений, так би мовити, видимий, любимий, ненавидимий, стражденний і потішений.

Мальбранш вважав, що ми знаємо якусь істину тому, що бачимо речі в Бозі, з точки зору Бога. Мені ж видається вірогіднішим протилежне: це Бог бачить речі через людей, це люди є Його органами бачення.

Тому треба не перешкоджати вищій необхідності, а, закоренившись на своєму місці й зберігаючи глибоку вірність нашому організмові, тому, чим ми життєво є, відкрити очі на довколишній світ і прийняти запропоновану нам долею тему нашої доби.

ПРИМІТКИ

1. Ясна річ, ця теза про можливість завбачення майбутнього не має жодного стосунку до "історичного профетизму", проголошеного нещодавно Освальдом Шпенглером.

2. Тут має рацію історичний матеріалізм, хоча його мотиви видаються мені неприйнятними.

3. Див. додаток І: Занепад революцій.

4. Таким чином — ця заувага дуже важлива — духова діяльність виступає спершу теж як спонтанне життя. Чиста концепція науки зароджується як спонтанна еманація суб'єкта, як та сльоза.

5. Цей процес цікаво простежити історично й подивитись, як те, що згодом стає чистим принципом права, зачинається магічним ужиткуванням чи легендарним переказом, груповим уподобанням або ж чисто матеріальною вигодою. Те ж саме відбувається з наукою, мораллю чи мистецтвом. Варто було б створити генеалогію культури.

6. Стадії на цьому шляху самознищення означають водночас ступені святості. Стародавній канон розрізняє чотири головні ранги:

1. Srotaapana — буквально "той, хто прийшов до ріки", тобто той, хто став на путь учення і розпочинає, таким чином, справу спасіння.

2. Sakrdagamin— "той, хто ще раз повертається"; на цьому щаблі перебуває той, хто зміг позбутися своїх бажань і пристрастей, але досі зберігає їх рештки, що й змушує його ще раз народитися на цьому світі.

3. Anagamin — "той, хто вже не повертається", не народжується на землі, але ще раз існує в світі богів.

4. Arhat — вищий щабель, якого тільки може досягти че-нець. В ньому досягається повного згасання в нірвані.

(Див. Pischel, Leben und Lehre des Buddha, c. 87-88, 1921)

7. Детальніший виклад буддистського вчення показав би, що нірвана із східної точки зору аж ніяк не є просто "ніщо". Насправді це касування існування суб'єкта, що для європейця рівнозначно повному неіснуванню. Але прикметно, що азіат має позитивне уявлення про це транссуб'єктивне існування.

8. Апостоли казали, що корінь усіх зол у хтивості (Св. Августин).

9. Від 1913 року я викладаю в своїх університетських курсах цю доктрину перспективізму, конкретно сформульовану в "Espectador" І (1916). Про чудове підтвердження цієї теорії в працях Ейнштейна див. додаток. [418]