Тема нашої доби - Сторінка 6

Але ця односторонність має тяжкі наслідки. Якщо ми клопочемось лиш тим, як пристосувати наші переконання до того, що розум вважає за істину, ми наражаємось на ризик увірувати в те, що наші переконання походять з нашої доброї волі. Це призводить до того, що культура не реалізується в нас і зависає оманливим серпанком над правдешнім життям. Різною мірою це було характерною, особливо болісною в останнє століття, прикметою но-вочасної європейської культури. Вірили в те, що вірять в культуру; але, насправді, ходило про неабиякий колективний вигад, в чому індивід не здавав собі справи, бо він закладений насподі його свідомості. По один бік посувалися принципи, фрази й жести, подеколи героїчні; по другий — реальність існування, щоденне і щогодинне життя. Англійське cant *, ця обурлива двоїстість між уважаною дією і тим, що роблять насправді, не є, як гадають, чимось чисто англійським, це притаманне всій Європі. Людина Сходу, призвичаєна не відокремлювати культуру від життя, повсякчас вимагає від неї життьовості, а в поводженні західної людини вбачає крайнє, всеосяжне лицемірство і не може не зневажати європейця, вступаючи з ним у контакт.

* Лицемірство (англ.).

До такої дисоціації між нормами та їх виконанням ніколи не дійшло б, якби разом з імперативом об'єктивності нам було поставлено за обов'язок вірність самим собі, яка містить низку життьових імперативів. Необхідно, щоб ми повсякчас були свідомі того, чи [339] справді ми віримо в те, у що віримо; чи цікавить нас, чи будить глибинну енергію нашої особистості "офіційно" визнаний нами етичний ідеал. Цим разуразним mise au point * нашого внутрішнього стану ми автоматично проводили б селекцію в культурі і вилучили б усі її утопічні, несумісні з життям форми, які ведуть до лицемірства. З другого боку, культура не віддалялася б щораз більше від живлячої її життьовості, приречена на заскорублість. І ось в одній з цих фаз історичної драми, коли людині для порятунку від катастрофічних обставин необхідна вся її життьова мужність, надто та, що живиться і збуджується вірою в трансцендентні вартості, тобто в культуру, в час, подібний до того, який нині переживає Європа, усе завалилося. А проте такі ситуації, як теперішня, є експериментальним іспитуванням культури. Не власна поміркованість, а брутальні факти накинули європейцям обов'язок бути вірними самим собі, вирішити, чи дійсно вони вірили в те, у що вірили. Виявилось, що не вірили. Це відкриття названо "крахом культури". Звісно, це не так: набагато раніше краху зазнала вірність європейців самим собі; краху зазнала їхня вітальність.

* З'ясування, роз'яснення (фр.).

Культура народжується зі споду життя суб'єкта і є, як я вже казав, життям sensu stricto, спонтанністю, суб'єктивністю. Помалу-малу наука, етика, мистецтво, релігійна віра, правнича норма відмежовуються від суб'єкта і відзискують власну сутність, незалежну вар-тісність, престиж, авторитет. Настає мить, коли саме життя, творець усього сущого, схиляється перед своїм творивом, скоряється йому і стає до нього на службу. Культура набула об'єктивності й протипоставила себе суб'єктивності, яка її породила. Об'єкт, "ob-jectum", "Gegenstand" означають: проти-поставлене, те, що са-мостверджується і є щодо суб'єкта його законом, його правилом, його зверхником. Отут культура і досягає найвищої довершеності. Проте це протиставлення щодо життя, ця відстань до суб'єкта має утримуватися в певних межах. Культура живе доти, доки одержує постійний приплив життя від суб'єктів. Коли це переливання уривається, культура віддаляється і враз всихає й ідолізується. Отже, культура має час народин — її ліричний час, і час заклякання — час її ідолізації. [340]

Є культура починкова і культура вже вивершена(5). В реформаторські епохи, як то наша, треба не здаватися на вже вивершену культуру, а плекати новонарод-жувану, тобто імперативи культури відсторонюються, а натомість неминуче постають імперативи життя — вірність, спонтанність, життьовість.

VI

ДВІ ІРОНІЇ, АБО СОКРАТ І ДОН ХУАН

Ніколи людському життю не бракувало двох вимірів: культури і спонтанності; але тільки в Європі досягнуто цілковитої їх диференціації, аж до утворення двох протилежних полюсів. В Індії чи в Китаї ні наука, ні мораль ніколи не вивищувались як незалежні сили щодо спонтанного життя і не панували над ним. Мислення східної людини, більш-менш вірне й глибоке, ніколи не відривалося від суб'єкта задля здобуття чіткого об'єктивного існування на зразок закону фізики у свідомості європейця. Існують точки зору, згідно з якими життя Сходу видається досконалішим, ніж західне. Але його культура є, вочевидь, менша культура, ніж наша, вона меншою мірою реалізує зміст, якого ми надаємо цьому терміну. Слава, а можливо й трагедія Європи полягають, натомість, у допровадженні цього трансцендентного виміру життя до скрайньої межі. Мудрість і мораль Сходу ніколи не втрачали свого традиціоналістського характеру. Китаєць не здатен витворити ідею світу, виходячи лише з розуму, з істинності цієї ідеї. Щоб пристати до неї, впевнитися в ній, він доконечно потребує схвалення її прадавньою минувшиною, тобто він мусить знайти її обгрунтування в ментальних навичках, закладених в його організмі расою. Витворене традицією не є витвором культури. Традиціоналізм — це лиш одна з форм спонтанності. Люди 1789 року висадили в повітря все минуле, спираючись у своїх жахливих руйнуваннях на чистий розум; натомість для здійснення останньої китайської революції треба було звеличити її, довівши її відповідність автентичному вченню Конфуція. Вся чарівність і печаль європейської історії походять, можливо, з крайньої неясності й цілковитої суперечливості обох термінів. Культура, розум були зрафіновані до такої [341] межі, що майже втратили свій зв'язок із спонтанним життям, котре, своєю чергою, лишається вільним і непідлеглим, немов зберігаючи первісний стан. Ця висока напруга зродила незрівнянний динамізм, незліченні перипетії і постійні здвиги нашої континентальної історії. Історія Азії нам видається вегетативним процесом рослини, якоїсь інертної істоти, котрій не стає спружини для спротиву Долі. Ця потужна спружина постійно розтягується повздовж європейської еволюції завдяки різниці рівнів двох полюсів життя. Тому, щоб краще збагнути історичний процес Європи, треба визначити різні етапи взаємин культури і спонтанності.

Не можна забувати, що культура, розум не споконвіку існували на Землі. З хронологічною точністю визначено момент відкриття об'єктивного полюсу життя — розуму. Можна сказати, що це день народин Європи. Доти існування на на нашому континенті не різнилося від існування в Азії чи Єгипті. Та ось одного дня Сок-рат відкриває на афінському майдані розум...

Не думаю, що варто говорити про обов'язки сьогочасній людині, яка не розуміє значення цього Сократового відкриття. Саме в ньому заховується ключ європейської культури, без якого наша минувшина і наше сьогодення лишаються незбагненними ієрогліфами.

Мислили й до Сократа. Властиво, в розмислах минуло два століття еллінського світу. Аби щось відкрити, треба, звісно, щоб ця річ уже існувала перед тим. Парменід і Геракліт мислили, не відаючи того. Сократ перший здав собі справу, що розум — це новий Всесвіт, досконаліший і вищий за той, який ми несамохіть виявляємо довкола нас. Видимі й дотикальні речі безупинно змінюються, виникають і щезають, обертаються одна в одну: біле чорніє, вода випаровується, людина помирає; те, що є більшим порівняно з одним, виявляється меншим порівняно з іншим. Те саме відбувається з внутрішнім світом людей: бажання й прагнення змінюються і заходять у суперечність; погамований біль робить приємність; поновлювана приємність надокучає або розчаровує. Ні наше оточення, ні наш внутрішній світ не дають нам точки опертя для нашого розуму. Навпаки, чисті поняття, logoi, утворюють клас незмінних, досконалих і точних сущих. Ідея білизни не містить нічого, крім білизни; рух ніколи не стане без-рухом; одиниця і є одиниця, як два — завжди два. Ці [342] поняття заходять одні з одними в стосунки без жодних турбацій чи вагань: велике невблаганно відкидає мале; натомість справедливість полягає в одності. Справедливість, дійсно, завжди одна й та сама.

Либонь, це було незрівнянне відчуття, коли люди вперше постерегли своїм розумом вивищені, чіткі обриси ідей. Хоч би які непроникні були два тіла, та годі їх порівнювати з непроникністю двох понять. Ідентичність, приміром, чимдуж опирається змішуванню її з Відмінністю. Доброчесна людина водночас є більш чи менш зіпсута, але Доброчесність вільна від Ґанджу. Тож чисті поняття є чіткіші, безперечніші, тривкіші, ніж речі з нашого життьового довкілля, і підпорядковані точним та незмінним законам.

Ентузіазм, що його спричинило в сократівських генераціях раптове відкриття цього взірцевого світу, досі бентежить нас у Платонових діалогах. Без жодного сумніву, було відкрито істинну реальність, в зударі з котрою інша, яку нам пропонує спонтанне життя, автоматично зазнає дискредитації. Таке досвідчення накидало Сократові та його епосі дуже чітку позицію, згідно з якою місія людини полягає в заміщенні спонтанного раціональним. Так, в інтелектуальній сфері індивід має притлумити свої спонтанні переконання, які є лиш "опінією" — doxa, і прийняти замість них розмисли чистого розуму, істинне "знання" — episte-me. Точнісінько так, у щоденному житті він має позбутися всіх природних бажань та уподобань і слухняно виконувати розкази розуму.

Тема Сократової доби полягала, таким чином, у спробі витрутити спонтанне життя, замінивши його чистим розумом. Але це провадить до дуалізму нашого існування, бо спонтанність непозбувна: єдина рада — приборкати її і прикрити іншим життям, наділеним рефлексивним механізмом, тобто раціоналізмом. Усупереч Коперникові, ми й досі бачимо, як Сонце ховається за обрій на заході; але цій спонтанній очевидності нашого зору ми не надаємо належної уваги. Ми напинаємо над нею рефлексивне переконання наготовлене нам чистим астрономічним розумом. Сс-.ра-тизм, або раціоналізм, породжує, таким чином, подвійне життя, в якому те, чим ми не є спонтанно,— чистий розум,— підміняє те, чим ми є насправді,— спонтанність.