Тенета зради - Сторінка 14

Дука перестав так пильно дивитися на бідолашну жінку й сам до себе всміхнувся. Ці хитрі злочинці можуть робити все, що хочуть, та завжди знаходиться якась дурноголова жінка, базіка, яка розповідає про все до решти.

— І що я повинен для вас зробити?

— Ох, послухайте, лікарю, якщо ви не хочете цього зробити, то так і скажіть. Я вам уже стільки всього розповіла; ці розмови й так діють жінкам на нерви.

— Маскаранті! — покликав Дука, уже не звертаючи на неї уваги.

Той напрочуд м'яко ввійшов до кабінету з передпокою, де стояв, прислухаючись до їхньої розмови.

— Маскаранті, будь ласка, покажіть синьйорині своє посвідчення.

У їхні наміри не входило розкривати їй, що вони з поліції, у цьому логіки не було, та все ж Маскаранті виконав його прохання.

— Слухайте мене уважно, — мовив Дука. — Ми з поліції. Але не бійтеся. Але жінка таки злякалась, навіть здавалося, що вона ось-ось зомліє.

— То ви не лікар? — Вона задихала часто-часто, так ніби повітря було свинцеве. — А портьє сказав мені, що ви — лікар.

— Заспокойтесь! — гримнув він. щоб вона не зомліла. — Я й лікар, тобто був лікарем. Але тепер ви повинні допомогти поліції.

Перед цими двома чоловіками, які несподівано виявилися поліцейськими, вона відчула себе маленькою дівчинкою.

— Я мушу повернутися до крамниці, вже пізно, я залишила там свою маму, а вона в мене стара й не знає, що й до чого. — Гостя підвелася, незграбно тримаючи сумочку обома руками; обличчя її позеленіло, та причиною цього було лише відбите світло гомінкої весни, що зазирала крізь вікно.

— Сядьте, — звелів Дука.

Мабуть, голос його був надто суворий і гучний, бо жінка здригнулася, аж підскочила.

— Так, так, так, — промовила вона. — Так. — Потім сіла й одразу заплакала.

Єдиний дійовий спосіб заспокоїти того, хто плаче, — це наказувати йому.

— Покажіть свої документи, — звелів їй Дука.

— Так, так, — знову промовила вона, плачучи, й заходилася порпатись у сумочці. — Тут у мене лише ліцензія, а паспорт удома.

Дука погортав ліцензію — жінка мала двадцять дев'ять років, але на вигляд їй було на кілька років більше, як і багатьом іншим міланкам, які працюють, працюють, а потім обличчя в них стає ось таким. Тоді передав ліцензію Маскаранті і, пам'ятаючи, що з вагітними жінками треба бути делікатним, почав:

— Не треба нас боятися, ми хочемо лише дещо дізнатися про ту дівчину. Ви знаєте багато більше, ніж сказали, і повинні все розповісти поліції. Розкажіть, наприклад, детальніше про той лак для нігтів, мені це цікаво. Ви казали, що вона фарбувала собі кожен ніготь в інший колір, але не завжди, чи не так?

— Саме так, уявіть собі. — Жінка перестала плакати. — Вона робила це лише задля свого хлопця.

— Нареченого, власника м'ясної крамниці?

— Еге ж, — сказала вона, помалу розбалакуючись. — Вона розповідала мені багато чого — що він домагався від неї всього, крім її цноти; знаєте, як я зрозуміла, вона була не дуже порядна дівчина, це видно з деяких деталей; приміром, йому подобалося, коли вона пестила його нігтями, пофарбованими в різні кольори. Ці деталі справляли на мене дивне враження; було й інше, що важко висловити, та, знаєте, ми не можемо вибирати собі клієнтів; зрештою, вона не здавалася мені поганою дівчиною.

А хто каже, що вона була погана дівчина? Знаряддя не буває добре чи погане, все залежить від того, як його використовують; навіть пуп'янком троянди можна задушити людину, якщо запхати його досить глибоко в горло. Отже, різник, крім усього іншого, був ще й фетишистом, це різновид хроматичного онікофетишизму, непогано, невинні забаганки інстинкту. Але двадцяти-дев'ятирічна синьйорина, яка через свій запал до праці мала вигляд тридцятип'ятирічної, має знати щось більше.

— А ви були знайомі з отим другим, що загинув разом із дівчиною? Вона подивилася на Маскаранті, що сидів біля вікна із записником у руці й жахливою кульковою ручкою з рожевого пластику між пальцями, нагадуючи пенсіонера, який старанно занотовує свої спогади. Їй і на думку не спадало, що він стенографує всю її розповідь; роботу поліції вона уявляла собі погано.

— З синьйором Сільвано? Еге ж, я бачила його один раз.

— Там, у барі Фронтіні? — висловив здогад Дука.

— Та ні. — Вона відкинула цей здогад, дивуючись, який нетямущий її співрозмовник. — Хіба ж вони могли показатися разом біля м'ясної крамниці, там, де є продавці, які донесуть про них хазяїнові? Ні, це було пов'язано з валізкою.

Весна враз перестала зазирати у вікно, принаймні для нього й Маскаранті, хоч гостя кинула досить просту фразу, навіть не підозрюючи, яке враження вона справить на цих двох чоловіків.

— Одного вечора, перед тим, як іти додому, Джованна зайшла до мене р крамницю з якоюсь валізкою і спитала, чи не можна її там залишити, а наступного ранку, мовляв, прийде Сільвано й забере її.

— Отже, наступного ранку синьйор Сільвано прийшов до вас і забрав ту валізку?

— Так, він справжній красень; тоді я й збагнула, чому їй не подобався наречений з м'ясної крамниці.

Те, що жінки розуміють під означенням "красень", ніколи не має нічого спільного з моральністю. Усі жінки, за винятком Лівії Уссаро; вона була йому потрібна, інколи до болю гостро; але Лівія не хотіла більше розмовляти ні з ким, ні про що, навіть на нейтральні теми, навіть із ним; у глибині душі вона була жінка, а сімдесят сім рубців на обличчі жінку все-таки пригнічують.

— А він що, сказав вам: "Я — Сільвано"? — спитав Дука, намагаючись не думати про Лівію Уссаро.

— Так, здається, сказав. Ага, спочатку він поцікавився, чи синьйорина Джованна не залишила для нього валізки; я відповіла, що залишила, і тоді він сказав, що він — Сільвано. Але навіть якби він цього не сказав, я вже й так знала, що це, напевно, він і є.

Отже, він дуже подобався жінкам, цей Сільвано Сольвере зі своєю вишуканістю; та негаразд говорити про покійних погано.

— Маскаранті, — мовив Дука, — дайте мені з папки фотографію синьйора Сільвано.

Маскаранті приніс знімок, це був, звичайно, не парадний портрет, і можливо, не годилося показувати його вагітній жінці, але в моргу працюють не фотомитці, а звичайні фотографи, які фіксують розпростерті на мармурових плитах голі й закляклі трупи; до того ж спершу доводиться думати про розкриття правди, а вже потім про делікатність і такт.

— Це він, синьйор Сільвано?

Мабуть, не гоже було й показувати жінці голого чоловіка, але жодного іншого його знімка вони не мали.

Жінка уважно подивилася на фотографію; образ красеня, що зберігався в її пам'яті, безперечно, був кращий, ніж той, який вона побачила на знімку завбільшки 18X24 см, тьмяному, лискучому, з нерівними краями; але одразу стало ясно, що вона все одно його впізнала, хоча спершу, правда, й трохи повагалась.

— Так, це він.

— Маскаранті, валізку, — сказав Дука, і за мить поліцейський повернувся до кабінету з зеленою валізкою, чи то пак скринькою, з міцним, блискучим залізним кріпленням. — Чи не була схожа часом валізка, яку синьйорина Мареллі залишала у вашій крамниці, а потім забрав синьйор Сільвано, на оцю валізку?

— Ой, мамо рідна, але ж це — та сама, немає сумніву! — Жінка говорила літературною мовою, однак останні слова в неї пролунали ніби міланською говіркою. Вона була страшенно здивована. — Це зразки товарів, які продає синьйор Сільвано, правда?

Отже, дівчина в червоному рединготі переконала її, що в цій валізці — зразки пральних порошків, які продає синьйор Сільвано. Цілком логічно, не могла ж Мареллі сказати їй правду. Він теж не зробив цього, а грубо збрехав:

— Авжеж, тут зразки пральних порошків. — І віддав валізку Маскаранті.

— А коли вам залишали цю валізку? — спитав він через хвилину.

— Досить давно, місяців зо два тому, — відповіла вона рішуче; міланки завжди впевнені, коли йдеться про дати чи цифри. — Моя мата була ще в Нерві, бо тут стояв такий холод!

Два місяці. Він поглянув на манжети своєї сорочки й виявив, що вони протерлися; та старі сорочки треба носити до останку. Отже, якщо відкласти вбік проблеми з гардеробом, два місяці тому синьйор Сільвано йшов по валізку до крамнички з парфумами, кремами й таким іншим; але два місяці тому італійський адвокат, бретонець за походженням, Турідду Сомпані був іще живий.

— А після того ви його більше не бачили?

— Ні, — мовила вона. — Але Джованна, якраз того вечора, коли загинула, залишала в мене цю валізку — не надовго, на години дві, — а потім прийшла й забрала її.

— А тепер послухайте. — Це правда, було Свято матері, і вона теж колись стане матір'ю, але ж він мав будь-що посуватися вперед. — Мені здається, ця дівчина багато чого розповідала вам про свої стосунки з синьйором Сільвано.

Вона ствердно кивнула головою. Складалося враження, що її вже захопила ця історія, драма чи авантюра; поліція, допити їй подобалися, це трохи відвертало її увагу від торгівлі, матері, від світу старої дівки, колись зведеної з пуття, збитої з пантелику і навіть не покинутої, а забутої; спокусник, мабуть, час від часу питав себе: "А хто вона була — ота, тоді, того вечора? Може, то була навіть не ця, а ота?" Отож вона вже не плакала, не боялася, вона належала до типу свідомих громадян, завжди охочих допомогти.

— Якщо вона багато в чому вам звірялася, та ще й у досить делікатних справах, — повчально промовив Дука, — тоді тим більше мала розповісти, де зустрічалася з синьйором Сільвано. — Потім пояснив свою думку ясніше: — Дівчина жила в Ка' Таріно, біля Корсіко, і щовечора мусила повертатися додому; майже завжди її супроводжував наречений, власник м'ясної крамниці. Вдень вона мала бути в крамниці, за касою; тоді, може, дівчина вам сказала, коли вона бачилася з синьйором Сільвано?

Та гостя вже все зрозуміла.

— Траплялися дні, коли хазяїн крамниці був у від'їзді, — пояснила вона зі знанням справи. — Його не бувало навіть по п'ять-шість днів, отоді вони й зустрічалися. — Вона перевела дух, захоплена своєю роллю помічниці у з'ясуванні правди. — Джованна залишала продавців у крамниці самих і йшла з ним.

— А вона не казала вам куди?

— Вони не мали постійного місця. Крім того, вона розповідала мені не все, але двічі чи тричі згадувала одне місце, яке їй дуже подобалося, — "Бінаскіну".

— "Бі…" Як? — перепитав Дука, погано розчувши.

— "Бінаскіна".