Тенета зради - Сторінка 18

Офіціанти та офіціантки були всі тут; вони сиділи за довгим столом під наглядом Маскаранті, який, стежачи за ними злими очима, тримав їх на мушці.

— Я записав прізвища й дані всіх, — сказав Маскаранті. — Я не дозволив їм телефонувати і відіслав клієнтів, які хотіли ввійти.

— А тепер попрощайтеся з ними і нехай ідуть працювати.

Дука вийшов на спекотне сонце, попростував до стоянки й відразу сів у машину на місце поруч із водієвим — коли не було особливої потреби, він не любив водити машину. Маскаранті з'явився через хвилину.

— Куди їдемо?

— До Чертоза ді Павія, — сказав Дука. — Я вже так довго її не бачив.

— А я не бачив її ніколи, — відповів Маскаранті. — Я чув, там дуже гарно.

4

Картезіанський монастир справді був дуже гарний, але зачинений; через свою неуважність та ранню весну вони забули, що монастирі теж мають свій розклад, і лише обійшли попід мурами довкола; за тими мурами простягалося велике, оточене келіями монастирське подвір'я, височів храм, у глибині якого виднілися хори, далі починалося мале монастирське подвір'я, а поруч — бібліотека й трапезна, стара ризниця, де був знаменитий триптих зі слонової кості. А от хто його автор, Дука не міг пригадати. Це був цілком інший світ, світ інших вимірів, відокремлений безоднею від сьогодення. Отож, обійшовши монастир, вони повернулися на майдан, де було кілька траторій. Дука вибрав ту з них, в якій виказувалося найменше народного стилю, — таким він не довіряв.

— Подзвонимо й перекусимо бутербродами.

По телефону він повідомив Карруа, що знайшов базу злочинної групи, "Бінаскіну", розповів про свою розмову зі старим, жодним словом не згадавши про рушник.

— Через кілька годин я пошлю когось, щоб наглядав за цим закладом, — сказав Карруа.

Таким чином, "Бінаскіна" стала ще однією невеличкою пасткою.

— Гаразд, дякую, — відповів Дука.

— Прошу дуже, — мовив жартома Карруа, а тоді злісно додав — Але гляди, не помилися. Ти не маєш права помилитися, не тільки через тих вилупків, а й через мене. — Останні слова, "через мене", пролунали різко, наче крик слона, і зв'язок урвався.

У траторії з певними претензіями на елегантність і модерний стиль, — тут, перед зачиненим картезіанським монастирем, — два бутерброди з ковбасою і маринованим перцем дістати було нелегко; тут не бажали опускатися до таких незначних послуг; бармен, офіціант і хазяйка за касою зволікали доти, доки Маскаранті пішов на кухню й сказав, що він із поліції і хоче одержати два бутерброди з ковбасою та шматочком маринованого перцю зверху негайно, а не післязавтра. Коли пролунало слово "поліція", бутерброди майже блискавично вигулькнули з рук кухонного персоналу, Маскаранті підійшов до каси, заплатив за бутерброди та дві пляшки пива й повернувся до машини, де його ждав Дука; там вони й перекусили — при відчинених дверцятах, у цьому відлюдному зеленому притулку, під деревцями з ясними молоденькими листочками.

Жуючи бутерброд, Дука переглядав дві вчорашні газети, знайдені у машині. "Ла Нотте" на першій сторінці писала: "Зваблений коханкою, він був смертельно поколений ножицями, а тіло його кинули в озеро!" Ще й із знаком оклику. А "Корр'єре д'інформаціоне" подала цю новину так: "Коханка заманила його в пастку, потім бідолаху задушили й кинули в Адду". Отже, про ножиці в цьому повідомленні не згадували; були розходження й щодо місця та способу дії: згідно з "Ла Нотте" вбитого кинули в озеро, а згідно з "Корр'єре" — в Адду, себто в річку; крім того, якщо вірити "Корр'єре", того чоловіка задушили, тоді як "Ла Нотте" писала про смертельні удари ножицями.

— Ми більше не носимо шабель та шпаг, то убиваємо тим, що маємо напохваті, — сказав Дука. — Коли ми в машині, то дістаємо гайкового ключа й розвалюємо голову тому, хто перегнав нас праворуч. А вдома, у здоровому родинному оточенні, з-поміж підручних хатніх знарядь вибираємо ножиці і, завдавши п'ятдесят-шістдесят ударів, покінчуємо з приятелем, який не віддав нам боргу.

Ковбаса була дуже сумнівної якості, а перець пахнув не оцтом, а трохи відгонив скипидаром; але хіба в цьому хтось був винен?

На внутрішніх сторінках, у міській хроніці, були вміщені буденні, незначні новини дня. В одній замітці "Ла Нотте" писала: "Наречена позувала для трьох тисяч порнознімків", а в іншій: "Знайдено череп; можливо, що це череп шевця-співака". "Корр'єре д'інформаціоне" досить невиразно повідомляла про напад на оптичну крамницю на вулиці Орефічі — заради двох біноклів та радіоприймача троє бовдурів зчинили стрілянину, ризикуючи втрапити на каторгу.

Дука доїв злощасного бутерброда, випив свою пляшку пива й похитав головою.

— Дехто ніяк не може зрозуміти, що Мілан — це велике місто, — сказав він Маскаранті. — Як важко усвідомити зміну масштабів! Дехто й досі вважає, що Мілан закінчується біля Порта Венеція або що люди тут нічого не роблять, тільки їдять та п'ють. Якщо взяти Марсель, Чікаго, Париж — так, це справді метрополії, де дуже багато злочинців, але Мілан — ні в якому разі; на деяких дурнів він не справляє враження великого міста, вони ще шукають тут чогось такого, що називають місцевим колоритом. Вони забувають, що місто з населенням близько двох мільйонів має міжнародний колорит, а не місцевий; до таких великих міст, як Мілан, у пошуках здобичі з'їжджаються покидьки з усіх кінців світу, божевільні, алкоголіки, наркомани або просто відчайдухи; вони позичають собі револьвера, крадуть машину, вискакують на банківський прилавок і репетують: "Усім лягти на землю!" — бо чули, що так треба робити. Зростання міста дає багато переваг, але відбуваються й зміни, які примушують задуматися. Ці історії із зведенням порахунків… — Він заперечливо похитав головою, бо Маскаранті саме запропонував йому сигарету. — … Примушують по-справжньому замислитись багато над чим. Це по-військовому організовані, озброєні банди, їх члени здатні абсолютно на все, вони мають цілу мережу кубел, звідки роблять напади й де переховуються; і ці кубла є всюди. Ми випадково натрапили на "Бінаскіну", але скільки є ще таких баз, як оця, в околицях Мілана й поза ними?! Однак завжди неподалік від Мілана, цього великого, такого солодкого пирога. Саме тут, у Мілані, водяться гроші, і саме сюди наїжджають ці люди, щоб заволодіти грішми — в будь-який спосіб, навіть за допомогою автомата. — Він знову похитав головою. — До речі, про автомат. Цими днями вони напевно дізнаються, де він, і прийдуть до мене, щоб попросити його. Я хочу дожити до того дня. — Він стис кулаки і поглядом звелів Маскаранті заводити машину. Шкода, доведеться приїхати до картезіанського монастиря іншим разом.

А зелена валізка із залізним кріпленням лежить собі вдома, у передпокої, на видноті. Це перша велика пастка; може, лисиця таки встромить у неї лапу. Валізка має цікавити багатьох.

І справді, по неї таки прийшли. Це була та жінка в чорному — жінка з Романо Банко, яка нічого не знала. Він добре вчинив, що дав їй свою адресу; минув якийсь час — і вона зважилась, ось вона тут, приїхала з Романо Банко, ще не стара, а вже така прив'яла.

Вона прийшла майже надвечір, коли спека вже спала; на площі Леонардо да Вінчі літали невагомі білі пушинки; він з Маскаранті саме спостерігав за ними, коли гостя подзвонила у двері. Дука пішов відчинити, і вона, щойно ввійшовши, поглянула на валізку, яка стояла на підлозі, — поглянула уважно, дуже уважно; здавалося, жінка впізнала її; вона мало не плакала, але, так і не заплакавши, промовила:

— Він більше не дзвонив і взагалі не дає про себе знати; я більше нічого про нього не знаю.

Дука провів її до кабінету і звелів сісти.

— Мені треба знати все, інакше я не зможу вам допомогти. — Він подивився на неї пильно, але не суворо, бо бачив, що вона страждає. — Я зовсім не друг Сільвано, я з поліції. Ми знаємо багато, але нам треба знати все.

Слово "поліція" примусило її здригнутись, але здригнулося лише її лице; здавалося, шкіра на обличчі затремтіла, як це буває в коней. Потім жінка зайшлася плачем.

5

Нарешті вона почала говорити — вже без сліз, адже перед сповідником не плачуть; тепер, гнана неспокоєм, під пильним поглядом Дуки, вона прагнула саме висповідатися. Поліція дещо про неї знала — знала, що її звати Роза Гавоні, що вона народилась у Ка' Таріно сорок дев'ять років тому, отже, Ка' Таріно відоме вже трьома жінками: крім неї, це була вдягнена в червоне дівчина на ім'я Джованна Мареллі та Аделе Терріні, яка розпрощалася з життям у Навільйо Павезе разом із Турідду Сомпані; отже, Ка' Таріно — справдешній центр дуже важливих персонажів цієї історії, а жінка розповідала про те, чого поліція не могла ані знати, ані знайти в документах. Вона познайомилася з Ульріко, всемогутнім різником Ульріко Брамбіллою, коли йому було три роки, а їй — дванадцять, і саме вона гляділа його, гралася з ним на луках навколо Ка' Таріно, як і всі дівчатка, що, з п'ятирічного віку гляділи менших дітей, адже їхні матері працювали або пралями, або служницями, або ж робітницями на фабриці. Обидві їхні сім'ї були дуже бідні, зрештою, як і всі в Ка' Таріно; але ці дві були злидні зі злиднів, і в шість років Ульріко вже знали як меткого злодія, що крав курей і приносив їх додому матері.

Можливо, між ними так нічого й не було б, зокрема через різницю у віці, якби не почалася війна; після того, як 8 вересня 1943 року прийшли німці, Ульріко мусив переховуватися; він ночував поперемінно у різних домах Романо Банко, що стало його притулком і захистком; його охоче приймали, адже він був гарний хлопець, одне з його прізвиськ було Торелло — Бичок; не одна дівчина, а то й одружена жінка скакала з ним у гречку, і вона, Роза Гавоні, також согрішила, але заради кохання, пояснила вона, а не через плотський потяг, як решта жінок; вона так і висловилася: "плотський потяг".

Після війни Бичок Ульріко Брамбілла, — вона це таки визнала, почервонівши на жовтявому обличчі й опустивши очі з голубуватими колами, — швидко розбагатів: він постачав дівчат американським солдатам, зокрема блондинок для чорношкірих і молоденьких дівчат для літніх офіцерів. Досить паскудна справа, та вона дізналася про це згодом, коли він відкрив у Ка' Таріно м'ясну крамницю й кинув те діло, бо воно було і йому не до вподоби.

— Ви певні, що він справді облишив те діло? — спитав Дука.