Тенета зради - Сторінка 29

— А оскільки це ваша справа, то я вирішив повідомити вас одразу.

Карруа відмовився від наміру зав'язати шнурки на черевиках; він нічого не второпав, одначе сказав:

— Приведіть її сюди.

— Вона американка, — промовив Моріні.

— Нехай буде й американка, але давай її сюди.

І ось вона вже тут, у кабінеті Карруа; він сидить за столом, на столі лежить її пальто, таке недоречне цієї теплої весняної ночі, а Дука стоїть біля неї і, розглядаючи її, ніяк не може зрозуміти, чому це ніжне обличчя викликає в нього таку лють. Нарешті він мовив до Карруа:

— Де паспорт?

5

Сюзанна Паані — так стояло в паспорті, якого йому подав Маскаранті разом з іншими паперами із сумочки дівчини. Дука сів перед нею; її зріст, як було вказано в паспорті, становив 176 см, — височенька як для жінки; на ній були спортивні черевики на низькому каблуку, але про це в паспорті не писалося; коли вона сиділа, її спідничка підсмикнулася над коліном ще вище, і Маскаранті, що сидів з новим блокнотом у руці з другого боку дівчини, своїм холодним виглядом намагався переконати всіх, що не дивиться на неї, а якщо й дивиться, то не надає тій спідничці значення. У паспорті також було зазначено, що волосся в неї світло-каштанове, відбитки її пальців занесено до каталога федеральних архівів у Вашінгтоні під гаслом В-62С Арізона 414/4 і що народилася вона 1937 року. Отож їй двадцять дев'ять років. Дука поклав паспорт на стіл. На вигляд їй було років на десять менше. Ангел, та й годі. Але ангели, як правило, одразу двох людей не вбивають.

— Що у вас спільного з Турідду Сомпані? — спитав Дука в Сюзанни Паані.

І вона відповіла:

— Він призвів до арешту мого батька, а його подруга катувала й убила його.

Дука подивився на Карруа; її ніжний дитячий голос, сказати щиро, пестив йому слух.

— Я теж нічого тут не розумію, — промовив Карруа. — Правда, я поставив їй лише кілька запитань, але страшенно хочу спати.

М'яка травнева ніч хилила до сну, але у великому місті стільки злодіїв, вбивць та повій, що спати у поліційному управлінні не випадає.

Дука спробував піти іншим шляхом — сказати б, на північний захід, щоб нарешті щось зрозуміти.

— Звідки ви так добре знаєте італійську?

— Мій дідусь був італієць. — Вона гордовито піднесла голову. — Він походив з Абруцці, наше справжнє прізвище Паганіка, а не Паані, але американцям важко вимовляти Паганіка, тому мій батько, вступивши до військової школи, став Паані.

— А вдома ви розмовляли по-італійському?

— Авжеж. — Вона знову піднесла голову — спокійно, але гордовито. — Але я вивчала італійську й додатково, бо мій дідусь розмовляв надто ідіоматично. — Вона почервоніла. — Вибачте, говіркою, вживаючи й вульгарні діалектні вислови.

"Він, мабуть, хотів зробити з неї абруцційку", — подумав Дука.

— Тому батько давав мені книжки, щоб я навчилася говорити правильно; а крім того, двічі на тиждень я брала уроки в дуже доброго вчителя італійської з Сан-Франціско, адже у Сан-Франціско, що в штаті Арізона, багато італійців, ціла община — здається, так кажуть? — Тема розмови її захоплювала, на її дитячому личку перлового кольору про тупили рум'янці.

— Саме так і кажуть, община, — підтвердив Дука.

— Тут є холодна кава, — озвався Карруа. — Хочеш?

— Так, дякую, — відповів Дука.

Маскаранті заходився коло пляшки з холодною кавою та коробки зі склянками, що стояли на письмовому столі Карруа, тоді подав каву Дуці, а також дівчині. Вона жадібно випила її.

— У Сан-Франціско таку каву вміє готувати лише моя мама.

— Мама теж італійка? — спитав Дука.

— Ні, — мовила дівчина, — це тато її навчив, мама місцева, з Фінікса, вона теж трохи розмовляє по-італійському.

Ідилічна американська родина з коренями в Італії, в Абруцці. Дука ковтнув трохи холодної кави, взяв сигарету собі й запропонував дівчині; вона спокійно закурила; їхня розмова скидалася на салонну бесіду.

— Ви дивилися "Прощавай, Африко"? А Софі Лорен у Канні бачили? — Але він мусив ставити й інші запитання. — Ви сказали, що Турідду Сомпані призвів до арешту вашого батька? Але чому? Що зробив ваш батько, за що його заарештували? І яким чином Турідду Сомпані міг спричинитися до його арешту?

Її відповідь була цілком несподівана:

— Ще кілька місяців тому я нічого не знала, мама теж нічого не знала, так і померла. Одержавши батькову медаль за смерть у бою, ми гадали, що він загинув на фронті, адже у дипломі з Вашінгтона саме так і було написано… Чи можна сказати диплом?

Не зовсім можна, але Дука ствердно кивнув головою.

— Але ми взагалі нічого не знали; яке щастя, що мама померла, так нічого й не довідавшись.

Он як, ніхто нічого не знав.

— Синьйорино Паані, — озвався Дука, — чого ви не знали?

Кава, мабуть, підбадьорила дівчину, а крім того, їй, либонь, подобалися ці чемні міланські поліцейські, які пригощали її холодною кавою та сигаретами.

— Я працюю у Фініксі, — промовила вона, — у державному архіві; мої товариші та подруги на роботі… — Вона забула слово "колеги". — … Кажуть, що це нудна робота, а мені вона дуже подобається; я працюю у кримінальному відділі архіву. Коли мене прийняли на роботу, сім років тому, до архіву були занесені лише справи до тисяча дев'ятсот п'ятого року, а я занесла всі злочини, скоєні в Арізоні відтоді аж до тридцять четвертого року; це досить стомлива робота, нас там працює всього троє, але мені це дуже до вподоби. Ми мали розподілити всі злочини на категорії: крадіжки, вбивства, пограбування, а також знущання з тварин; на кожен злочин ми заводили картку й заносили до неї все, що зробив винуватець злочину, а також його фото.

Вони, троє поліцейських, мовчки слухали її, ні про що не перепитуючи, дозволивши їй вільно перескакувати від спогаду до спогаду; так чи інакше вона, певно, дійде до того, щоб пояснити, чого їй треба тут, у Мілані, у поліційному управлінні; поліція ніколи не поспішає.

— Потім я заручилася, — провадила Сюзанна Паані, — з товаришем на роботі, він теж працює у державному архіві, тільки у воєнному відділі. — Коли вона згадала про свого "товариша на роботі", її голос став, якщо це тільки можливо, ще більш ангельським. — Він ірландець; не питайте мене, як його звати, прошу вас, його не треба вплутувати в цю історію; якраз у цьому місяці ми мали побратись, але я вже вирішила приїхати сюди повинитися, а він не хотів, та я все ж таки його переконала, що це необхідно і що він напевно знайде собі іншу, кращу, та й молодшу від мене. — Мізинцем правої руки вона втерла дві сльозинки в кутиках очей. — Не питайте в мене його прізвища, прошу вас, дайте йому спокій.

— Нас не цікавить прізвище вашого нареченого, — сказав Карруа, — ми хочемо знати тільки, що трапилося.

— Мій товариш на роботі — навіть не кажіть, що це мій наречений, — повела вона далі, — працює у державному архіві Фінікса, у воєнному відділі; він заносить до архіву всі воєнні факти, що стосуються громадян штату Арізона. На кожного офіцера, кожного солдата чи сержанта — дарма, живі вони чи загинули — заведено досьє, куди заносять усе, що вони робили під час війни, і всі документи, які їх стосуються. Ці досьє зберігаються у Вашінгтоні, але одну копію відсилають туди, звідки походить солдат чи офіцер; якщо він народився в Алабамі, копію відсилають до Монтгомері, якщо він із Західної Вірджінії, копію відсилають до Чарльстона, якщо ж він з Арізони, то копія надходить до Фінікса.

Як на ангела, то вона надто точна; але тим краще, вони все знатимуть достеменно.

— Потрібен, звичайно, час, — розповідала дівчина-ангел, — вашінгтонські архіви — це гори папок, і кожну картку в кожному досьє повинні досліджувати найрізноманітніші установи; таким чином, хоч мій батько загинув у сорок п'ятому році, його документи було надіслано до Фінікса лише цього року. Мій товариш на роботі, Чарлз… — Ім'я вихопилося в неї мимоволі, і вона швидко додала: — Не треба згадувати його ім'я, прошу вас, не треба вплутувати його в цю справу.

Усі троє закивали головами, в тому числі й Маскаранті, запевняючи, що ім'я того синьйора ніколи, абсолютно ніколи не буде згадано, якщо вона надає цьому такого значення; та їхні запевнення були не дуже щирі, адже поліцейським і журналістам треба знати все, особливо імена, а журналісти ще й повідомляють їх широкому загалові.

— Отож, як тільки надійшло досьє, Чарлз сказав мені: "Ми одержали з Вашінгтона справу твого батька, я ще не заглядав до неї, але потім я тобі все розповім". Я була така щаслива, бо в дипломі було дуже мало сказано про смерть мого батька, говорилося, що він загинув, пожертвувавши своїм життям заради суспільства, — так завжди пишуть, — на італійському фронті, шостого січня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. І я була щаслива, бо знала, що у справі має зберігатися все, зокрема і його офіцерські відзнаки; мені було тільки дуже шкода, що мама померла, так і не порадівши, не дізнавшися про те, що робив тато під час війни. — Дівчина похнюпила голову; два довгих пасма волосся, наче дві завіси, закрили їй обличчя; потім вона раптом випросталася, прогнала згадку про покійну матір і знову ледь помітно всміхнулася. — Я чекала майже два тижні, а тоді одного вечора не витримала й сказала Чарлзові: "Чарлзе, ти ще не зазирав до справи мого тата?" А він відповів: "Ох, пробач, у мене стільки роботи, ніяк не можу до неї взятися". Це мені здалося дивним, адже він знав, як для мене важливо все, що стосується мого тата, але я йому сказала, що нічого, мовляв, я підожду. Через чотири місяці, після того, як я кілька разів питала, чому він нічого не розповідає мені про досьє, одного дня я заявила, що коли він не дасть мені прочитати ті документи, то я покину його, а тоді зроблю офіційний запит у генеральну дирекцію історичних архівів, щоб мені їх показали, як доньці; мені, сказала я, не мають права відмовити. І от одного вечора він привів мене до свого кабінету, і ми пробули там цілу ніч; я прочитала всі документи, двічі втрачала свідомість — адже там були й знімки, — а коли приходила до тями, то читала далі й так аж до останнього аркуша. І тод я збагнула, чому бідолашний Чарлз не хотів, щоб я прочитала ті документи… — Вона знову похилила голову і сховала обличчя у світло-каштанових пасмах волосся; та цього разу вона не стрималась і заридала, промовляючи по-англійському: — Я щаслива, що мама померла, так і не дізнавшись про цю страшну справу, так і не прочитавши всіх тих документів.

6

Як на звичайного піхотного капітана, досьє було надто грубе.