Тев'є-молочар - Сторінка 15

Скажіть мені, панотче, щось нове...

— Оце,— каже,— я й хочу зробити. Я хочу з тобою говорити про тебе самого, тобто про твою дочку...

Тут у мене одразу тьохнуло серце: яке відношення має він до дочки? І я озиваюся до нього:

— Мої дочки,— кажу,— боронь боже, не такі, що треба за них говорити; вони вже самі можуть за собою обстати...

— Але тут,— каже він,— така справа, що вона сама не може говорити, хтось інший мусить говорити, бо тут ідеться про важливу річ, власне, про її долю...

— Кого стосується,— кажу,— доля моєї дочки? Мені здається, що коли мова зайшла про долю, то я своїй дитині батько до ста двадцяти років чи ні?..

— Звичайно,— каже він,— ти своїй дитині батько, але ти, сліпий, не бачиш, що твоя дитина поривається до іншого світу, а ти не розумієш її або не хочеш її зрозуміти...

— Якщо я її не розумію,— кажу,— або не хочу її зрозуміти, то це вже інша справа, про це,— кажу,— можна трохи посперечатись. Але чого, панотче, це вас обходить?..

— Мене,— каже він,— це дуже обходить, бо вона тепер під моєю опікою...

— Як то,— кажу,— під вашою опікою?

— Дуже просто, вона тепер під моїм наглядом,— каже він і дивиться мені просто у вічі, розчісуючи при цьому свою гарну широку бороду.

Я, розумієте, аж підскочив на місці:

— Хто? Моя дитина під вашим наглядом? За яким правом? — кажу я і відчуваю, що мене охоплює лють.

А він озивається до мене спокійненько, з усмішкою:

— Тільки не гарячись, Тевелю! Спокійно,— каже він,— ми краще порозуміємось. Ти знаєш, я тобі,— каже,— боронь боже, не ворог, хоч ти єврей. Ти знаєш,— каже він,— який я прихильний до євреїв і як мені болить серце, що вони такі вперті, затялись так і не хочуть зрозуміти, що їм добра бажають.

— Про добро,— кажу,— ви мені, панотче, зараз не говоріть, бо кожне слово, яке я чую від вас оце зараз, для мене наче крапля смертельної отрути,— кажу,— наче куля в серце. Коли ви мені такий доброзичливий друг, як ви кажете, я попрошу вас тільки однієї ласки: облиште мою дочку, дайте спокій...

— Ти нерозумна людина,— каже він,— твоїй дочці, боронь боже, нічого лихого не буде. На неї чекає щастя,— каже він,— у неї наречений, дай боже мені таке щастя...

— Амінь! — кажу я, нібито всміхаючись, а в серці палає пекло.— Хто ж він, цікаво знати, той наречений,— кажу,— якщо я заслужив це знати?

— Ти, напевне, його знаєш,— каже він,— він дуже бравий, чесний парубок і освіту має, хоч і самотужки вчився; він закоханий у твою дочку і хоче з нею одружитись, але не може, бо він не єврей...

"Федько!" — думаю собі, і в голову мені вдарила гаряча кров, і весь я вкрився холодним потом, насилу всидів у візку. Але виказувати це перед ним? Не діждеться він цього! Беру в руки віжки, вдаряю конячину і, не прощаючись, рушаю додому... Приїжджаю додому, ай-ай-ай — цілий содом! Діти лежать, уткнувшись у подушки, і плачуть, моя Голда — кращу в домовину кладуть... Шукаю Хаву... Де Хава? Немає Хави!.. Спитати, де Хава, не хочу. Питати — зайва річ, горе мені! Пойняла мене велика туга. В душі палає пекло, лютую, не знати на кого... Хочеться самого себе відшмагати. Гримаю на дітей, зганяю свій гнів на жінці. Не можу собі місця знайти. Іду в стайню до шкапи дати їй корму і бачу, що вона стоїть, перекинувши ногу через колоду. Хапаю дрючок і починаю її лупцювати, трощити кістки. "Згоріло б ти, падло коростяве! Щоб ти так жила, як я маю для тебе хоч одну зернину вівса! Болячки, коли схочеш, можу тобі дати, хворобу, напасті, гризоти, трясця!.."

Так примовляю я до шкапи, але враз мені стає шкода її, бо це ж німа істота, безневинна тварина. Що я маю проти неї? Підсипаю їй січки та обіцяю, що на суботу дам їй трохи дерті, і йду назад до хати, занурююсь у подушку і лежу, як у пропасниці, а голова! — голова мало не розколюється. Роздумую все і дошукуюсь, що це означає? "Яка моя провина і які мої гріхи?" — чим я, Тев'є, завинив так на цьому світі, що мене більш за всіх покарано? Ой владико небесний, владико небесний! Хто я такий, що ти маєш завжди мене на думці, не випускаєш з ока і де тільки є халепа, лихо, напасть — посилаєш на мою голову?..

І коли отак роздумую собі, лежачи, мов на приску, раптом почув, як моя бідолашна жінка стогне, аж серце кров'ю обливається.

— Голдо,— кажу,— ти спиш?

— Ні,— каже вона,— а що?..

— Нічого,— кажу,— велике нещастя впало на нашу голову. Може, даси пораду,— кажу,— що робити?..

— Питаєшся у мене,— каже,— порад? Лишенько мені! Дитина,— каже вона,— встає вранці, здорова і дужа, одягається, падає мені на шию, починає цілувати, й обнімати, і плакати, і нічого не каже. Я думала, що вона, боронь боже, збожеволіла! Питаю в неї: "Що тобі, доню?" А вона нічого не відповідає, вибігає на хвилинку до корів і зникає. Чекаю годину, чекаю дві, чекаю три — де Хава? Нема Хави! Тоді я кажу дітям: "Ану, заскочте на хвилинку до попа..."

— А звідки,— питаю,— ти знала, Голдо, що вона, у попа?..

— Звідки я знала? — каже вона.— Лишенько мені! Хіба ж у мене очей немає? Чи хіба я їй не мати?..

— Коли в тебе є очі,— кажу,— і ти їй мати, то чого ж ти мовчала і мені не сказала?..

— Тобі сказати? А коли ти вдома буваєш? — каже вона.— Та коли я й скажу тобі, хіба ти прислухаєшся? Тобі як щось скажеш, ти одразу знаходиш притчу, памороки забиваєш цими притчами...

Так відповідає мені Голда, і я чую, як вона плаче в темряві... "Трохи вона має рацію,— думаю собі,— хоча що може зрозуміти баба?" І мені болить серце, на неї дивлячись, не можу слухати, як вона стогне і як плаче.

— От бачиш, Голдо,— озиваюся до неї,— ти гніваєшся, що я на все маю цитату. Мушу тобі на це теж відповісти цитатою. У наших книгах сказано: "Жаліє, як батько дітей своїх",— тобто батько любить свою дитину. Чому ж не сказано,— кажу,— "жаліє, як мати дітей своїх?" Бо мати — це не батько. Батько,— кажу,— може зовсім інакше розмовляти з дитиною. Ось побачиш,— кажу,— бог дасть, завтра зустрінуся з нею...

— Дай боже,— каже вона,— щоб ти мав змогу зустрітися з нею і з ним теж. Він чоловік,— каже вона,— непоганий, хоч і піп, любить часом пожаліти іншого. Попросиш його, впадеш йому в ноги, може, зглянеться...

— Хто? — кажу.— Отой піп, побив би його грім?.. Щоб я вклонявся,— кажу,— попові? Ти збожеволіла,— кажу,— чи з глузду з'їхала? "Не розтуляй вуст своїх перед сатаною!" Не діждуть цього,— кажу,— мої вороги!..

— О! Бачиш, який ти...

— А що ж,— кажу,— ти думала? Я дозволю, щоб мною верховодила баба? Думаєш,— кажу,— що я житиму твоїм бабським розумом?

Ось у таких розмовах проминула у нас вся ніч. Насилу дочекавшись, поки треті півні заспівали, я встав, помолився, взяв батога і подався, самі здогадуєтесь, просто на попівське подвір'я. Баба,— як ви кажете,— це таки баба,— але куди ж я ще міг податися? В могилу?..

Одним словом, прийшов я до нього на подвір'я, зустріли мене його собаки гостинним "доброго ранку", хотіли подерти мої штани і покуштувати мої литки, дізнатися, чи добрі вони на смак для їхніх собачих зубів... На щастя, я взяв з собою батога і дав їм зрозуміти, що означає речення: "Не ворухне собака язиком",— нехай собака дарма не бреше... На їхнє валування і мої зойки вибігли піп і попадя. Він насилу відігнав собак і, запросивши до хати, прийняв мене як шановного гостя, хотів навіть на мою честь поставити самовар. Я сказав, що з самоваром можна зачекати, у мене є розмова з ним, кажу, віч-на-віч. Піп здогадався, на що я натякаю, моргнув до своєї дружини, щоб вона зробила таку ласку і зачинила за собою двері,— а я одразу приступив до справи просто, без передмов, попросивши, щоб передусім сказав мені, чи вірить він у бога?.. А далі щоб сказав мені, чи знає він, що відчуває батько, коли його розлучають з улюбленою дитиною?.. І ще нехай мені скаже, що таке, на його думку, добре діло, а що таке гріх?.. І ще одну річ я хотів, щоб він мені пояснив: який вигляд в його очах має людина, що вдирається в чужу хату і хоче все там перевернути шкереберть, стільці переставити, пересунути столи і ліжка?

Звичайно, я його цим приголомшив.

— Тевелю,— каже він,— ти розумна людина, а поставив переді мною,— каже,— одним духом стільки запитань, та ще хочеш,— каже,— щоб я тобі негайно відповів? Але я тобі відповім на все по порядку...

— Ні,— кажу я йому,— ви мені, любий панотче, ніколи на це не відповісте. Знаєте чому? Бо всі ваші думки я знаю наперед. Ви дайте мені краще відповідь,— кажу,— ось на що: чи зможу я ще побачити мою дитину, чи ні?..

— Що значить "ще"? — схопився він.— 3 твоєю дочкою, боронь боже, нічого лихого не станеться, навпаки...

— Знаю,— кажу,— знаю, ви хочете її ущасливити! Я не про це говорю, я хочу знати, де моя дитина і чи можу я з нею побачитись?

— Все що завгодно,— каже він мені,— тільки не це...

— От так би і говорив,— кажу,— коротко і ясно! Бувай здоров,— кажу,— і хай тобі бог за це відплатить,— кажу,— сторицею...

Повертаюсь додому, а моя Голда, скоцюрбившись чорним клубком, лежить у ліжку, не маючи більше сил плакати.

— Вставай,— кажу,— жінко, скидай черевики, і сідаймо на долівку справляти жалобу, як бог звелів. "Господь дав, Господь забрав",— не ми перші, не ми останні. Нехай нам здається,— кажу,— що ми ніколи не мали Хави, або нехай здається нам,— кажу,— що вона, як Годл, подалася ген-ген до Крижаного моря, бозна, чи ще побачимо її... Господь,— кажу,— владика наш, сповнений милосердя і ласки, він знає, що робить!..

Отак виливаю я своє горе і почуваю, що сльози душать мене, застрягли, як кістка в горлі. Але Тев'є не баба. Тев'є стримується! Хоча це тільки так говориться, що "стримується". Бо, по-перше, ганьба! По-друге, як можна стриматись, коли втрачаєш живцем таку дитину, такий брильянт. Вона, не знаю чому, люба і мені, і матері чи не більш, ніж усі інші діти. Може, це тому, що Хава в дитинстві багато хворіла, мала всі, які тільки є на світі, хвороби. Ми якось просиділи над нею кілька ночей поспіль, не раз криком, просто криком відганяли від неї смерть, врятували, як рятують маленьке розтоптане курча, бо, коли бог хоче, він з мертвого робить живого, як сказано у молитві: "Не помру, бо житиму!" — коли не судилося вмирати, то не вмреш... А може, це тому, що Хава добра, віддана дитина, завжди любила нас обох, ладна була душу за нас віддати. Спитаєте, як же сталося, що вона таке вчинила? Що ж, по-перше, така вже наша доля.