Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 5

- Михайло Шолохов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Всяко буває",— подумав Григорій і неквапно повернув додому.

В цей день Кудінов, не запросивши Мелехова, скликав у штабі строго секретну нараду. Офіцер, що прилетів з Донської армії, коротко повідомив, що з дня на день червоний фронт буде прорваний частинами ударної групи, сконцентрованої біля станиці Каменської, і кінна дивізія Донської армії під командою генерала Секретєва' вирушить на з'єднання з повстанцями. Офіцер запропонував негайно підготувати засоби переправи, щоб після з'єднання з дивізією Секретєва зараз же перекинути кінні повстанські полки на правий бік Дону ; порадив стягти резервні частини ближче до Дону і вже в кінці наради, після того, як був розроблений план переправи і просування частин для переслідування, спитав :

— А чому у вас полонені перебувають у Вешеиській ?

— Більш нема де їх держати, в хуторах нема приміщень,— відповів хтось з штабних.

Офіцер ретельно витер носовою хусткою гладко вибриту спітнілу голову, розстебнув комір захисного кітеля, зітхнувши сказав :

— Направте їх у Казанську.

Кудінов здивовано підняв брови :

— А потім ?

— А звідти — у Вешенську ...— поблажливо пояснив офі-дер, мружачи холодні блакитні очі. І, міцніше стиснувши губи, сухо закінчив: — Я не знаю, панове, чого ви з ними так панькаетесь ? Час тепер нібито не такий. Цю сволоту, що розносить усякі хвороби, як фізичні, так і соціальні, треба знищити. Панькатись з ними нема чого! Я на вашому місці зробив би саме так.

На другий день у піски вивели першу партію полонених в двісті чоловіка. Знесилені, бліді, аж сині, ледве переступаючи ногами, червоноармійці йшли, як тіні. Кінний конвой щільно оточував їх безладну юрбу... На десятиверстному перегоні Вешенська — Дубровка двісті чоловіка були вирубані до одного. Другу партію вигнали надвечір. Конвоєві було суворо наказано : відстаючих тільки рубати, а стріляти лише в крайньому випадку. З півтораста чоловік вісімнадцять дійшли до Казанської... Один з них, молодий цигануватий червоноармі-єць, в дорозі збожеволів. Цілу дорогу він співав, танцював і плакав, тулячи до серця пучок зірваного запашного чебрецю. Він часто падав обличчям у гарячий пісок, вітер метляв брудне лахміття бязевої сорочки, і тоді конвоірам були видні його туго обіпнута шкірою костиста спина й чорні порепані підошви розкинутих ніг. Його підводили, бризкали на нього водою з фляжок, і він розплющував чорні очі, що блищали безумством, тихо сміявся і, розхитуючись, знову йшов.

Жалісливі жінки на одному з хуторів обступили конвойних, і одна велична й огрядна стара жінка строго сказала начальникові конвою:

— Ти ослобони оцього чорнявенького. Він ума тронувся, до бога став ближчий, і вам великий гріх буде, коли отакого занапастите.

Начальник конвою — бравий рудовусий підхорунжий — усміхнувся :

— Ми, бабусю, зайвого гріха не боїмось ца душу брати. Однак з нас праведників не буде!

— А ти пусти, не протився,— настирливо просила стара.— Адже смерть над кожним з вас крилом махає...

Жінки дружно підтримали її, і підхорунжий погодився :

— Мені не жаль, візьміть його. Він тепер не вредний. А за нашу добрість—молочка нам свіженького по кухлику на брата.

Стара завела божевільного до себе в хатинку, нагодувала його, постелила йому в кімнаті. Він проспав цілісіньку добу, а потім прокинувся, став, спиною до вікна, тихо заспівав. Стара увійшла в кімнату, сіла на скриню, підперла щоку долонею, довго й пильно дивилась на худорляве лице парубчака, потім басовито сказала :

— Ваші, кажуть, десь недалеко...

Божевільний на якусь секунду замовк і зараз же знову заспівав, але вже тихіше.

Тоді стара строго заговорила :

— Ти, голубе мій, пісеньок перестань співати, не придурюйся й голови мені не мороч... Я життя прожила, і мене не обманеш, не дурненька! Умом ти здоровий, знаю... Чула, як ти уві сні балакав, та так же складно !

Червоноармієць співав, але все тихіше й тихіше. Стара вела далі:

— Ти мене не бійся, я тобі не лиха бажаю. У мене двох синків у германську війну поклали, а менший у цю війну в Черкаському помер. А я ж їх усіх під серцем виносила ... Доглянула, вигодувала, ночей замолоду не спала... Через те й жалію я всіх молодих хлопців, що в війську служать, на війні воюють ...— Вона помовчала трохи.

Замовк і червоноармієць. Він заплющив очі, і ледве помітний рум'янець виступив на його смуглих вилицях, на тонкій худій шиї напружено запульсувала голуба жилка.

З хвилину стояв він і мовчав, вижидаючи, потім розплющив чорні очі. Погляд їх був свідомий і палав таким нетерплячим дожиданням, що стара ледве помітно усміхнулась :

— Дорогу на Шумилинську знаєш ?

— Ні, бабуню,— ледве ворухнувши губами, відповів червоноармієць.

— А як. же ти підеш ?

— Не знаю ...

— Ото ж бо ! Щ'о ж мені з тобою теперечки робити ? Стара довго ждала відповіді, потім спитала :

— А ти ж ходити можеш ?

— Піду якнебудь.

— Зараз тобі якнебудь не можна ходити. Треба йти ночами і ступати швидше, ой, швидше ! Переднюй іще, а потім я тобі дам харчів і поводатарем внучка, щоб він дорогу показував, і — в час добрий ! Ваші, червоні, значить, за Шумилинською стоять, напевне знаю. Ось ти до них і заявишся. А шляхом вам не можна йти, треба—степом, ярами та лісами, манівцями, а то козаки перестрінуть і біди наберетесь. Отак то, голубе мій!

На другий день, як тільки смеркло, стара перехрестила свого дванадцятилітнього внука і одягненого в козачий сіряк червоноармійця, що зібрались у дорогу, і суворо сказала :

— Ідіть з богом. Та глядіть, нашим служивим не попадай-' тесь !.. Нема за що, голубе, нема за що ! Не мені кланяйся, богу святому. Не я одна така, всі ми, матері, добрі... Жалко ж вас, окаянних, до смерті! Ну, ну, ідіть, хай вас бог боронить ! — І зачинила помазані жовтою глиною похилені двері хатинки.

Щодня Іллівна прокидалась на світанку*, доїла корову* і починала куховарити. Печі в хаті не топила, а розпалювала вогонь у літній кухні, готувала обід і знову йшла в хату до діточок.

Наталя поволі видужувала після тифу. На другий день тройці вона перший раз устала з постелі, пройшлась по кімнатах, насилу переставляючи висохлі худі ноги, довго шукала в головах у діточок і навіть спробувала, сидячи на табуретці, прати дитячу одежину.

І весь час із змарнілого її обличчя не1 сходила усмішка, на запалих лицях рожевів рум'янець, а очі, що стали від хвороби величезними, променились такою осяйною, трепетною теплотою, наче після пологів.

— Полюшко, прехороша моя ! Чи не зобижав тебе Мишко, як я хворіла ? — питала вона кволим голосом, протяжно і невпевнено вимовляючи кожне слово, гладячи рукою чорноволосу голівку дочки..

— "Ні, мамуню ! Мишко1 тілечки раз мене набив, а— то ми з ним гарно гралися,— пошепки відповідала дівчинка і міцно

. тулилась лицем до материних колін.

— А бабуся жалувала вас ? — усміхаючись, допитувалась Наталя.

— Дуже жалувала !

— А чужі люди, червоні солдати, вас не чіпали ?

— Вони в нас теличку зарізали, прокляті! — баском відповів надзвичайно схожий на батька Мишко.

— Лаятись не можна, Мишенько. Бач, який хазяїн! Старших не можна чорним словом обзивати ! — повчально сказала Наталя, притамовуючи усмішку.

— Це бабуся їх так обзивала, спитай хоч у Польки,— похмуро виправдувався маленький Мелехов.

— Справді, мамуню, і курей вони в нас усіх чисто вирізали !

Полюшка пожвавішала : виблискуючи чорними оченятами,

почала розказувати, як приходили на баз червоноармійці, як вони ловили курей і качок, як просила бабка Іллівна лишити на розплід жовтого півня з обмороженим гребенем і як їй веселий червоноармієць відповів, вимахуючи півнем : "Цей півень, бабко, кукурікав проти радянської влади, і ми його присудили за це на смерть ! Хоч і не проси, наваримо ми з ним локшини, а тобі за нього старі валянки залишимо".

І Полюшка розвела руками, показуючи :

— Отакенні валянки залишив ! Величезні — превеличезні і всі в дірках!

Наталя, сміючись і плачучи, пестила діточок і, не зводячи з дочки захопленого погляду, радісно шепотіла :

— Ат ти моя Григорівна! Викапана Григорівна! І вся ж ти, до крапельки, на свого батенька схожа.

— А я схожий ? — ревниво спитав Мишко і несміливо притулився до матері.

— І ти схожий. Гляди тільки: як виростеш — не будь таким непутящим, як твій тато ...

— А хіба він непутящий ? А чим він непутящий ? — зацікавилася Полюшка.

На обличчя Наталі тінню ліг смуток. Наталя промовчала і насилу підвелася з лавки.

Іллівна, що була при розмові, незадоволено відвернулась. А Наталя, вже не прислухаючись до дитячого гомону, стоячи біля вікна, довго дивилась на зачинені віконниці астаховського дому, зітхала і схвильовано м'яла шлярку своєї старенької злинялої кофтини ...

На другий день вона прокинулась на світанку, встала тихенько, щоб не розбудити дітей,— умилась, дістала з скрині чисту спідницю, кофтину й білу зонтову хустку. Вона помітно хвилювалась, і по тому, як вона одягалась, як смутно й строго мовчала,— Іллівна догадалась, що невістка піде на могилу діда Гришаки.

— Куди. це зібралась ? — навмисне спитала Іллівна, щоб упевнитись, що вгадала...

— Піду дідуся провідаю,— не підводячи голови, боячись розплакатись, мовила Наталя.

Вона вже знала про смерть діда Гришаки і про те, що Кошовий спалив їх дім і все на подвір'ї.

— Квола ти, не дійдеш.

— З перепочинками доплентаюсь. Дітей нагодуйте, мамо, а то я там, може, довго затримаюсь.

— І хто його знає — чого ти там будеш затримуватись! Ще не в добрий час набредеш на отих чортів, прости господи. Не ходила б ти краще, Наталочко !

— Ні, таки піду,— Наталя нахмурилась, взялась за клямку КОЛО дверей;

— Ну, зажди, чого ж ти голодна йдеш ? Ось я тобі молочка кислого всиплю.

— Ні, мамо, спасибі, не хочу... Прийду, тоді їстиму.

Бачачи, що невістка твердо вирішила йти, Іллівна порадила :

— Іди краще понад Доном, городами. Там тебе не так видно буде.

Над Доном запоною висів1 туман. Сонце ще не сходило, але на сході багряною загравою палахкотів закритий тополями край неба, і спід хмари вже повівав холодний передранішній вітрець.

Переступивши через похилений, обплутаний повитицею пліт,

Наталка увійшла в1 свій садок. Притискаючи: руки до серця, спинилась біля свіжого горбка землі.

Сад буйно заростав кропивою і бур'яном. Пахло мокрими від роси лопухами, вологою землею, туманом.