Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 28

"Йди, кажуть, лобастий, додому, христос з тобою, а то ти нам таких ділов напутляєш, що й поки життя не розібрати!", — і вирядили його до Росії, забоялись, як би він робітників не настренчив! Ого! Він, брате, зубець! — Не без хвастовитосте виголосив Чикамасов останню фразу і радісно засміявся в темряву.

— Ти, Митровичу, не бачив йогд*? Ні? Шкода. Гомонять, у нього голова— величезна. — Покашляв, випустив через 'ніздрю рудий сніп диму і, докурюючи цигарку, казав далі:— Отаких би баби більше родили. Зубець, далебі! Він ще не одному цареві перекрут зробить... — І зідхнув: — Ні, Митровичу, ти не сперечайсь зі'мною: Ільїч — козак... Пощо вже там тінь наводити?! В Сибірській губерні таких і на корню не буває.

Бунчук промовчав, довго лежав посміхаючись, не заплющуючи очей. 1

Заснув не скоро, — його й справді густо обсипали воші, розлізлись під сорочкою вогневою нудною сверблячкою; поруч зідхав і шкрябав тіло Чикамасов, пирхкаючи відгонив дрімоту чийсь неспокійний кінь. Він зовсім був уже заснув, та коні не помирившись зчепилися, затупотіли, гнівно заверещали.

— Бешкетуй, диявол!.. Тр-р-р. Тр-р-р! проклятий!.. — за-, сланим тенорком закричав скочивши Дугін і чимсь важким ударив коня.

Бунчук, зможений вошами, поворочався, перевернувся на другий бік і, з досадою розуміючи, що сон відійшов надовго, почав думати про завтрашній мітинг. Намагався уявити — у що виллється опір офіцерів, посміхнувся: "Втечуть, певне, коли козаки дружно запротестують, а, проте,, чорти їх знають?.. На всякий випадок договорюся з залоговим комітетом". Якось мимоволі згадав епізод з війни, атаку в жовтні 1915 року, а потім пам'ять, ніби, зрадівши, що спрямували її на знайому, витоптану стежку, настирливо і злорадно почала підсовувати окрайки спогадів: обличчя, потворні пози забитих російських і німецьких салдатів, різноголосу мову, безбарвні, стерті часом шматки бачених колись пейзажів, невимовлені, чомусь збережені думки, внутрішні, ледве відчутні відгуки гарматної канонади, знайомий стукіт кулемету і ' шарудіння стрічки, бравурну мелодію, гарний до болю, злегка бляклий малюнок рота коханої колись жінки і знову—шмаття війни: забиті, осілі горбки братських могил...

Бунчук заметушився, підвівшись, сів, уголос сказав чи тільки подумав: "До смерти носитиму ось ці спогади і не я один, а всі, хто поціліє. Покалічили, назнущалися з життя! Прокляті! Прокляті!.. Ви й смертю не спокутуєте своєї провини!.."

І ще згадав дванадцятирічну Лукерку, доньку забитого на війні петроградського робітника-металіста, приятеля, з яким колись разом працювали в Тулі. Увечорі йшов бульваром. Вона — цей незграбний, щуплий підліток, — сиділа на крайній лаві, хвацьки розкинувши тоненькі ноги, покурюючи/На зів'ялому обличчі її — стомлені очі, гіркота в кутках намальованих, видовжених передчасною зрілістю губ. "Не пізнаєте, дядю?"—— хрипко спитала вона, посміхаючись з професійною заучені стю, і підвелася, зовсім по-дитячи безпорадно і гірко заплакала, згорбившись, притискаючись головою до Бунчукового ліктя.

Він мало не задихнувся —від наринулої на нього отрутної, мов газ, ненависти, заскрипів зубами, застогнав. Потім довго розтирав волохаті груди, губи йому тремтіли; йому здавалося, що ненависть скипілася в грудях у гарячу грудку шлаку, тліючи, заважає дихати і завдає цього болю в лівому боці під серцем.

Він не заснув до ранку. А на світанку пожовтілий, похмур-ніший ніж звичайно, пішов до комітету залізничників, умовився, що козацький ешельон з Нарви не випустять і за годину вийшов на розшуки членів залогового комітету.

Повернувся до ешельону о восьмій годині.' Йшов, усім тілом відчуваючи ранкову теплувату прохолоду, невиразно радіючи і1 можливому успіхові своєї* поїздки, і сонцеві, що перелазило через іржавий дах пакгавзу, і музичному співливому темброві жіночого голосу, що долітав звідкілясь. Удосвіта відзвенів дощ, буйний, зливний і короткий. Пісочана земля на коліях була розмита, звелюжена слідами малесеньких струмочків, прісно пахла дощем і ще зберігала на своїй поверхні, там, де встромлялися дощові краплі, густий засів ледве підсохлих, малесеньких ямочок, — ніби віспа зря-била її.

Обходячи ешельон, назустріч Бунчукові йшов офіцер у шинелі і високих заляпаних болотом чоботях. Бунчук пізнав осавула Калмикова, трошки притишив кроки, вичікуючи

Вони зійшлись. Калмиков зупинився, холодно виблиснув косими чорними очима:

— Хорунжий Бунчук? Ти на волі? Пробач, руки я тобі не подам...

Він туго стиснув губи, сунув руки в кишені шинелі.

— Я не збираюсь простягати тобі руку... Ти. поквапився,— глузливо обізвався Бунчук.

— Ти, що ж, рятуєш тут шкіру? Чи... приїхав з Петрограду? Чи не від душки Керенського?

— Це що — допит?

— Законна зацікавленість долею дезертира, що колись служив разом.

Бунчук, заховавшй усмішку, знизав плечима.

— Можу тебе заспокоїти: я приїхав сюди не від Керенського.

— Алеж ви тепер перед обличчям близької небезпеки, зворушливо єднаєтесь. Отож, хто ти? Наплічників немає, шинеля салдатська... —т— Калмиков, ворушачи ніздрями, зневажливо і жалкуючи оглянув згорблену постать Бунчука: — політичний комівояжер? Вгадав? — не чекаючи відповіді, повернувся, розмашисто закрокував.

Коло свого вагону Бунчука'зустрів Дугін:

— Чого ж ти? Мітинг уже почався..

— Як почався?

— А так. Наш сотенний, осавул Калмиков у відлуці був, а нині приїхав з Пітеру на паротязі, скликав козаків. Допіру пішов їх умовляти.

Бунчук затримався, розпитуючи про те, з якого часу був відряджений до Петрограду Калмиков. Зі слів Дугіна дізнався, що той був відсутній майже місяць.

"Один з тих душителів революції, яких Корнілов посилав до Пітеру з приключкою вивчення бомбометання. Отже — надійний корніловець. Ну, гаразд!" — уривчасто подумав він, прямуючи разом з Дугіним до місця мітингу.

За пакгавзом сіро-зелений частокіл козацьких гімнастівок та шинелів. Посередині, оточений офіцерами, на перекинутій діжці, стояв Калмиков, гостро, роздільно кричав:

— ...довести до переможного кінця! Нам довіряють— і ми виправдаємо це довір'я. Зараз я прочитаю телеграму генерала Корнілова до козаків.

Він з надмірною квапливістю витяг з бокової кишені френчу зім'ятий аркушик, пошептався з ешельонним.

Бунчук і Дугін підійшли, змішалися з козаками.

"Козаки, дорогі станичники! — виразно і не без піднесення читав Калмиков: — Чи не на кістках ваших предків ширилися і розсувалися межі держави росій-

ської? Чи не вашою могутньою доблестю, чи не вашими подвигами, жертвами і геройством була міцна велика Росія? Ви, вільні сини Тихого Дону, красуні Кубані, буйного Тереку, залітні могутні орли уральських, оренбурзьких, астраханських, семиріченських і сибірських степів та гір і далеких Забайкалля, Амуру і Уссурі, завжди стояли на варті чести і слави ваших прапорів і повно переказів на руській землі про под-' виги ваших батьків і дідів. Нині настала година, коли ви мусите допомогти батьківщині. Я обвинувачую Тимчасовий уряд в нерішучості дій, у невмінні і нездатності керувати, в допущенні німців до повного господарювання всередині країни, про що свідчить вибух у Казані, де вибухло коло мільйона гарматнів і загинуло 12.000 кулеметів. Більше того. Я обвинувачую деяких членів уряду в безпосередній зраді батьківщини і наводжу цьому приклади: коли я був на засіданні Тимчасового уряду в Зимовому палаці, 3-го серпня, міністер Керенський і Савінков зазначили мені, що не можна всього говорити, бо серед міністрів є люди непевні. Ясно, що такий уряд веде країну до загибелі; що такому урядові вірити не можна, і разом з ним не може бути порятунку нещасній Росії... Тому, коли вчора, Тимчасовий уряд, щоб догодити ворогам, вимагав, щоб я залишив посаду верховгіого головнокомандувача, я, як козак, з обов'язку сумління і чести примушений був відмовитися виконати цю вимогу, воліючи смерть на полі бою, аніж ганьбу і зраду батьківщини. Козаки, лицарі землі руської. Ви обіцяли повстати разом зі мною на оборону батьківщини, коли я визнаю це за потрібне. Час настав — батьківщина напередодні смерти. Я не корюсь наказам Тимчасового уряду і ради порятунку вільної Росії іду проти нього і проти тих безвідповідальних радників його, що продають батьківщину. Підтримайте, козаки, честь і славу безприкладно відважного козацтва, і цим ви врятуєте батьківщину і волю, завойовану революцією. Слухайтеся ж і виконуйте мої накази. Йдіть за мною. 28-го серпня, 1917 року. Верховний головнокомандувач генерал Корнілов".

Калмиков помовчав, згортаючи аркушик, вигукнув:

— Агенти більшовиків і Керенського перешкоджають нашим частинам просуватися залізницею.' Одержано наказа верховного головнокомандувача: в разі не можна буде посуватися залізницею, іти на Петроград похідно. Сьогодні ж ми виступаємо. Приготуйтесь виладовуватися.

Бунчук, грубувато працюючи ліктями, продерся на середину, не підходячи до— кола офіцерів, гучно, по-мітинґовськи-гукнув:

— .Товариші; козаки! Мене послали до вас петроградські робітники і салдати. Вас ведуть на братовбивчу війну, на розгром революції. Коли вам хочеться йти проти народу, коли вам хочеться відновити монархію і продовжувати війну, аж доки ви всі перетворитеся на мертвяків і калік,— ідіть... Але петроградські робітники і салдати сподіваються, шо ви не будете каїнами. Вони надсилають вам гаряче братерське привітання і хочуть бачити вас не ворогами, а спільниками...

Договорити йому не дали. Знявся неймовірний галас, буря вигуків немов зірвала Калмикова з діжки. Нахилившись, він швидкими кроками йшов до Бунчука, не доходячи кількох крюків, крутнувся на підборах. '

— Козаки! Хоруйжий Бунчук торік дезертував з фронту,—

ви це знаєте. Що ж, невже ми слухатимемо цього боягуза і зрадника? ; '

Командир шостої сотні, військовий старшина Сукин, зім'яв голос Калмикова басистим гуркотом.

.— Заарештувати його, негідника! Ми кров проливали, а він рятувався в запіллі!.. Беріть його!

— Почекаємо, брати-и!

— Хай говорить!,

— Годі людині язика зав'язувати! Хай вияснює свій напрямок.

— Заарештувати!

— Дезертирів нам не треба!

— Говори, Бунчук!

— Митровичу! Рубани но їх!

— Ге-е-еть!..-.'

— Цить, суче вим'я!

— Крий їх! Крий їх, Бунчук! Ти їм упоперек! Упоперек!

На діжку скочив високий, без кашкета, козак, член полкового ревкому.