Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 39

Йому здавалося, що з очей його точиться кров, а весь світ, безбреж-ний, хисткий, відгороджений від нього якоюсь невидимою заслоною, дибиться, рветься з-під ніг. У маячній уяві його поставали неймовірні картини. Він часто зупинявся, опирався Крутогорову, що хотів посадовити його на воза.

— Не треба! Почекай! Ти хто такий?.. А де Ганна? Дай мені землі грудочку... А цих знищуй — під кулемет на мою команду! Націлювання пряме!.. Почекай! Гаряче!.. — хрипів він, висмикуючи з рук Ганни свою руку.

Його силоміць поклали на воза. Хвилину він ще відчував гостру суміш якихсь різноманітних запахів, бачив хаотичне переломлювання світових ефектів, із страхом намагався повернути свідомість, пересилював себе — і не пересилив.

Замкнулася над ним чорна безгомінням, набухла порожнеча, тільки десь у височині вуглясто жеврів якийсь опаловий, обарвлений ясною блакиттю клапоть та схрищувалися зиґзаґи й петлі червоних блискавок.

VIII.

З дахів падали пожовклі від соломи бурульки, розбивалися з хруським шкляним дзвоном. На хуторі калюжами і таловинами цвіла розталь; по вулицях, принюхуючись, бродили невилинялі корови. По-весняному цвірінькали горобці, шпортаючись V купах зваленого по дворах хмизу. На майдані Мартин Шаміль ганявся за втеклим з двору ситим рудим конем. Кінь, круто підіймаючи ликуватий донський хвіст, треплючи на вітрі иерозчісану гриву, збрикував, далеко кидав з копитів груддя талого снігу, кодував майданом, зупинявся коло церковного муру, нюхав цеглу; підпускаючи господаря, косив фіялкове око на вуздечку в його руках і знову витягував спину в шаленому чвалі.

Похмарними теплими днями пестував землю січень. Козаки, дивлячись на Дій, сподівалися нечасного водопілля. Мирон Григорович того дня довго стояв на задвір'ї, дивився на набухлі снігом луки, на крижану сизо-зелень Дону, думав: "Гляди лишень, накупає й цього року, як торік. Снігу, снігу навалило! Відай, важко під ним землиці,-—не здихне".

Митько в самій захисній гімнастівці чистив коров'яник. Біла папаха чудом держалася в нього на потилиці. Мокре від поту пряме волосся падало на лоба, він одводив його навідворіть брудної, просмерділої гноєм' руки. Коло воріт коров'яника лежали збиті в купу мерзлі зливки гною, по них топтався пушистий цап. Вівці тислися до тину. Ярка, що переросла матір, намагалася ссати її, мати відгонила її ударами голови. Осторонь кільцерогий чорний чухався об соху валах.

Коло комори з жовтими пофарбованими глиною дверима валявся на пригріві брудастий, жовтобровий пес. Зовні, під стріхою, на стінах комори висіли ятері; на них дивився дід Гришака, спираючись на костур; видно, думав про близьку весну та лагодження рибальського знаряддя.

Мирон Григорович пройшов на гарман, хазяйським оком обміряв прикладки сіна, почав було підгрібати граблями розсмикану козами просяну солому, але до слуху його дійшли чужі голоси. Він кинув на стіжок граблі, пішов у двір.

Митькб, відставивши ногу, крутив цигарку, кисет, що коханка вишила щедро, держав між двох пальців. Коло нього стояли Христоня і Іван Олексійович. Зі споду блакитного отаманського кашкета Христоня діставав заялозений цигарковий папір. Іван Олексійович, притулившись до плетених ворітець коров'яника, розстебнув шинелю, шукав по кишенях ватяних салдатських штанів. На ґлянцево-виголеному обличчі з глибокою, що чорніла на підборідді, діркою, тіни-лася досада — видно, забув щось.

— Здоровий ночував, Мироне Григоровичу! — привітався Христоня.

— Хвала богові, служиві!

— Іди до загального куру.

— Спаси христос. Допіру покурив.

Поручкавшись з козаками, Мирон Григорович скинув червоноверхого капелюха, погладив біляве сторчасте волосся, і посміхнувся.

— З чого доброго прийшли, братці-отаманці?

Христоня зверху вниз подивився на нього, відповів не

зразу: спочатку довго слинив папірця, ялозив по ньому великим, шаршавим мов у вола язиком, і, вже скрутивши, пробасив:

— До Митра, значить, справа є.

Мимо прочовгав дід Гришака. Ободи ятерів ніс, держачи навідліт.

Іван Олексійович і Христоня, вітаючи його, скинули шапки. Дід Гришака відніс до ґанку ятері, вернувся.

— Ви чого ж це, вояки, дома сидите? Пригрілися коло бабів? — звернувся він до козаків.

— А що? — спитав Христоня.

— Ти, Христошко, примовч! Ніби й не знаєш?

— їйбо, не знаю!—забожився Христоня.—Ось тобі хрест, дідуню, не знаю!

— Чоловік недавнечко їхав з Воронежа, купець, знайомець Сергія Платоновича Мохова чи родич йому якийсь доводиться, — не знаю. Ну, так от, їхав і гомонів, що на

Чертковій стоїть чуже військо—більшаки ці самі. Русь на нас війною іде, а ви по хатах? І ти, поганець... Чуєш, Митько? Ти чого мовчиш? Що ви думаєте?

— А нічого ми не думаємо,—посміхнувся Іван Олек

сійович.

— Ото й лихо, що нічого не думаєте !ч—гарячився дід Гриіпака. — Вас, я куріпок, у сільця візьмуть. Ось заполонять вас мужики, каб'ють вам пики...

Мирон Григорович стримано посміхався; Христоня, проводячи по щоках рукою, шарудів щетиною давно неголеної бороди; Іван Олексійович, покурюючи, дивився на Митька, а в того, в сторчових котячих зіницях горіли вогники і ніяк було зрозуміти — сміються жовті його очі чи куряться несито злобою.

Поговоривши трохи, Іван Олексійович і Христоня попрощалися, відкликали до фіртки Митька.

— Ти чого вчора не прийшов на збори? — суворо спитав Іван Олексійович.

— Час не показав.

— А до Мёлехових був час ходити?

Митько кивком голови кинув на лоба,-папаху, сказав, приховано злостячись:

— Не прийшов — і все. Про що гомоніти?

— Були всі хуторські фронтовики, Петро Мелехов не був. Ти знаєш... Вирішили делегатів посилати від хутора до Кам'янської. Там десятого січня з'їзд фронтовиків. Жеребки тягли, випало нам трьом їхати: мені, Христанові ось і тобі.

— Я не поїду, — рішуче заявив Митько.

— Ти що? — Христоня нахмурився і взяв його за ґудзика гімнастівки. — Відбиваєшся від своїх? Не з руки?

— Він з Мелеховим Петром!.. — Іван Олексійович доторкнувся до рукава Христониної шинелі, сказав, помітно блі-діючи: — Ну, ходімо. Тут, видно, робити нам нічого... Не поїдеш, Митро?

— Ні... Сказав "ні", отже—ні.

'' — Прощавай! — скособочив Христоня голову.

— Час добрий!

Митько, відводячи погляд, простягнув йому гарячу руку, пішов до куреня.

— Гад! — півголосом сказав Іван Олексійович і коротко потремтів ніздрями. — Гад! — голосніше повторив він, див-лячися на широку спину Митькову.

Заходячи по дорозі, повідомили декого з фронтовиків, що Коршунов відмовився їхати І що завтра вони вдвох ви-їздять на з'їзд.

8-го січня на світанку Христоня і Іван Олексійович виїхали з хутора. Віз їх з власної охоти Яків Підкова. Пара добрих коней у дишльовій запряжці швиденько проминула хутір, вибралася на горб. Відлига оголила дорогу. Там, де зліз сніг, полози липли до землі, сани, посувалися ривками, коні налягали, натягуючи посторонки.

Козаки йшли ззаду саней. Підкова, червоний від легкого морозцю, крокував, з хруском дроблячи чобітьми дзвенючий льодок. На обличчі його паленів рум'янець, тільки овальний шрам трупно синів.

Обіч дороги, по зернистому осілому снігові, грібся вгору Христоня, хапаючи легенями повітря, задихаючися, бо довелося 1916 року понюхати під Дубном німецьких задушливих газів.

На горбі широко гуляли вітри. Було холодніше. Козаки мовчали. Іван Олексійович тушкав обличчя коміром кожуха. Далекий ближчав лісок. Дорога, проколюючи його, виходила на покучугурений гребінь. У лісі струмисто дзюрчав вітер. На стовбурах сохатих дубів золотою прозеленню мережилися лускуваті плити іржі. Десь далеко стрекотала сорока. Вона пролетіла над дорогою, косо збочивши хвіст. Вітер зносив її, і в навальному льоті, нахилившись, летіла вона, ясніючи рябим пір'ям.

Підкова, що мовчав від самого хутора, повернувся до Івана Олексійовича, сказав. роздільно (певно, давно заготовивши в думках цю фразу):

— На з'їзді подбайте, щоб без війни було. Охотників не знайдеться.

— Звичайно, — погодився Христоня, заздрісно дивлячися на вільний льот сороки і в думщ порівняв безтурботно-щасливе пташине життя з людським.

До Кам'янської вони приїхали надвечір 10 січня. Вулицями великої станиці йшли до центру іррби козаків. Почувалося загальне пожвавлення. Розшукавши квартиру Меле-хова Григорія, Іван Олексійович і Христоня дізналися, що його вдома немає. Хазяйка, опасиста, білява жінка, сказала, що квартирант пішов' на з'їзд.

— Де він, цей самий, значить, з'їзд? — спитав Хрисуоня.

— Напевне, в окружній управі або на пошті, — відповіла хазяйка, байдуже зачиняючи двері перед носом Христоні.

З'їзд був у повному розпалі. Велика, багатовіконна кімната ледве вмістила делегатів. Багато козаків товпилося на сходах, у коридорах, по сусідніх кімнатах.

— Держи за мною, — закрехтів Христоня, працюючи ліктями.

У вузьку щілину, що утворилася за ним, пустився Іван Олексійович. Майже коло самого входу до кімнати, де відбувався з'їзд, Христоню спинив один з козаків, — судячи з вимови, низівський.

— Ти б тихше штовхався, чабак! — уїдливо сказав він.

— Пусти,' або що!

— Постоїш і тут. Бачиш — нікудй!

— Пусти, комар, а то на нігтя. Розчавлю, значить!—пообіцяв Христоня і', легко піднявши, пересунув дрібнорое-лого козака, ступнув уперед.

— Ото ведмедякаі

— Здоров, отаманцю!

— Трясило добрий! Ним би чотиридюймові возити!

— Як він його посунув!

Козаки, що стояли тісним гуртом, заусміхалися, з повагою розглядаючи Христоню, що був на цілу голову над усіх вищий.

Григорія знайшли коло задньої стіни. Сидячи навпочіпки, він курив, розмовляв з якимсь козаком-делеґатом 35-го полку. Він побачив хуторян — і вйслі воронено-чорні вуса його здригнулися в усмішці.

— Тю... Яким вас вітром занесло? Здоров був, Іване Олексійовичу! Здоров, дядьку Христане!

— Здоров, та, значить, не дюже, — посміхався Христоня, забираючи в свою піваршинну долоню всю руку Григорія.

— Як там наші?

-=— Хвала богові. Поклін переказували. Батько наказував, щоб приїхав провідати.

— Петро як?

— Петро... — Іван Олексійович ніяково посміхнувся: — Петро з нашим братом не водиться.

— Знаю. Ну, а Наталка? Дітки? Доводилося бачити?

— Всі здорові, кланялися. Старий кривдиться...

Христоня, поводячи головою, розглядав президію за столом. Йому і ззаду було видніше, ніж усім іншим. Григорій розпитував далі, користуючись невеличкою перервою в засіданні.