Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 5

- Михайло Шолохов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вночі було знято з позиції 320 Чембарський, 319 Бугульмінський і 318 Чорнояр-ський полк 80-ої дивізії. їх замінили латиськими стрільцями і щойно прибулими ратниками. Полки зняли вночі, та не зважаючи на це, один з полків ще звечора демонстративно посунули в протилежний бік і, тільки пройшовши верстов із 12 понад лінією, фронту, полк дістав наказа повернути назад. Полки йшли в одному напрямку, але різними шляхами. Ліворуч від маршруту 80-ої дивізії пересувалися 283-й Павлоградський і 284-й Венгрівський ' полки 71-ї дивізії. Слідком за ними йшов полк уральських козаків і 44-й пластунський.

318-й Чорноярський полк до перекиду стояв над Стохо-дом, у районі містечка Сокаль, недалечко фольварку Рудка-Мерінське. Ранком, після першого ж переходу, полк розмістили в лісі, в покинутих землянках і чотири дні навчали французькому способу наступати—хвилями; замість батальйонів у розстрільні йшли півсотні, бомбометчики, вчилися щонайшвидше різати дротяні перегорожі, знову проходили курс кидання ручних гранат. Потім знову рушили полк. Протягом трьох день ішли лісами, прогалинами, здичавілими путівцями, посмугованими слідами гарматних колес. Клоч-.чюватий рідкий туман плив за вітром, чіпляючись за верхівки сосен, тік понад прогалинами і, мов шуліка над стервом, кружляв між вільхами, над сизою прозеленню парних багнищ. Мжичило. Люди йшли промоклі, розлючені. За три дні спинились недалеко від району наступу — в селі Великі і Малі Порек. Відпочивали, до смертної дороги готуючись, добу.

В цей час разом із штабом 80-ї Дивізії пересувалася до місця близьких боїв і окрема козацька сотня. В сотню влили козаків третьої черги з хутора Татарського. Друга чота цілком складалася з хуторських: двоє братів безрукого Олекси Шаміля — Мартин і Прохір, колишній машиніст Мохівського парового млина Іван Олексійович, щербатий Панас Озеров, колишній хуторський отаман Маницьков, клі-шоногий, чубатий сусіда Шамилів — Євлантій Калінін, нескладно цибатий козарлюга Борщов, короткошиїй і ведмеж-куватий Захар Корольов, веселе осереддя всієї сотні, Гаврило Лиховидов — козак напрочуд лютого вигляду, відомий тим; що постійно і покірливо терпів побої від семи-десятирічної старої матері і жінки — баби непоказної, але вільного норову; і багато інших було в другій чоті і по інших чотах сотні. Частина козаків була за ординарців при штабі дивізії, але 2 жовтня їх заступили улани, і сотню, з наказу начдива, генерала Китченка, послали на позиції.

Ранком 3-го жовтня сотня вступила до села Малі Порек.

Звідти в той момент виступив перший батальйон 318-го Чорноярського полку. Салдати, вибігаючи з залишених, на-півзруйнованих халуп, шикувалися тут же на вулиці. Коло передньої чоти топтався смаглявий молоденький хорунжий. Він чистив, виймаючи з пляншетких) шоколяду (вогкі яскраво-рожеві губи його по краях були вимащені шоколядою), ходив вздовж колони, і захлюстана довга шинеля, з присохлим до подолу болотом, теліпалась між ніг, як овечий курдюк. Козаки ішли лівим боком вулиці. В одній з лав другої чоти, крайній з правого боку, крокував машиніст Іван Олексійович. Він пильно дивився під ноги, намагаючись переступати ковдобини калюж. Його окликнули з боку сал-датів, і він повернув голову, заковзав очима по піхотних лавах.

— Іване Олексійовичу! Друже любий!..

Відірвавшись від чоти, до нього качиною ристю біг маленький салдатисько. На бігу він відкидав назад рушницю, але ремінь злазив, і приклад німо видзвонював по казанку.

— Не пізнаєш? Забув?г

В підбіглому салдатикові, зарослому до вилиць їжастою, димчасто — сірою щетиною, Іван Олексійович ледве пізнав Валєта.

— Звідкіля ти, шкалику?..

— А ось.. Служу.

— Та ти в якому полку?

— В 318-му Чорноярському. Не сподівався... не сподівався, що своїх здибаю.

Іван Олексійович, не випускаючи з кістлявої долоні маленьку брудну руку Валетову, радісно і схвильовано посміхався. Валет, поспішаючи за його великими кроками, перебивав на ристь, знизу заглядав Іванові Олексійовичу у вічі і погляд його вузько посаджених злих оченят був небувало м'який, вогкий.

— В наступ ідемо... Бачиш.

— Ми сами туди.

— Ну, як ти, Іване Олексійовичу?

— Ех, про що мова!

— От і я так. З чотирнадцятого не вилазю з шанців. Ні кутка, ні родини не було, а от за когось довелось надуватись... Кобила за ділом, а лоша так.

— Штокмана пам'ятаєш? Ягідка—наш Йосип Давидович. Він би тепер нам усе розклав. Чоловік... а? Який був... а?

— Він би розтлумачив, — в захваті закричав Валет, насва-ряючись кулачком і зморщуючи в усмішці малесеньку їжакову мордочку. — Пам'ятаю про нього. Я про нього більш

-1) Польові офіцерські сакви.

як за батька думаю. Батько мені дешево коштував... А не чути про нього? Немає чуток?

— У Сибірках він, — зідхнув Іван Олексійович.—Відсиджує.

— Як? — перепитав Валет, синичкою підскакуючи поруч з великим своїм супутником, наставляючи .гострий хрящ вуха.

— Сидить у в'язниці. А може й умер тепер.

Валет якийсь час ішов мовчки, поглядаючи то назад, де шикувалася сотня, то на круте підборіддя Івана Олексійовича, на глибоку круглу ямку, саме під серединою нижньої губи.

— Прощавай! — сказав він, звільняючи руку з холодних маслаків Івана Олексійовича. — Мать, не побачимось.

Той лівою рукою скинув кашкета і нахилився, обіймаючи сухенькі плечі Валетові. Вони поцілувалися міцно, прощаючись мов би назавжди, і Валет відстав. Він раптом втягнув голову в плечі так, що над сірим коміром салдатської шинелі стирчали тільки смагляво-рожеві гострі хрящі вух, пішов, горбатячись і спотикаючись на рівному.

Іван Олексійович виступив з лав, окликнув з тремтінням у голосі:

— Ей, браток, кровинко рідна! Ти ж злий був,... Пам'ятаєш? Дужий був... а?

Валет повернув постаріле від сліз обличчя, крикнув і застукав кулачком по смаглявих, ребруватих грудях, що виднілися з-під розтебнутої шинелі і подертого коміра сорочки.

— Був! Був твердий, а тепер зім'яли!..

Він ще щось кричав, та сотня повернула на другу вулицю і Валет щез з очей.

— Це ж Валет?—спитав його, ідучи позаду, Прохір Ша-міль.

— Людина це, — глухо відповів Іван Олексійович, здригаючи губами, пестячи на плечі дружиноньку-ґвинтівочку.

На виході з села, на шляху сотні почали перестрівати поранених, спочатку поодинці, потім групами в кілька чоловіка, а далі — густими юрмами. Кілька підвід до краю набиті тяжко пораненими, ледве посувалися. Тягли їх страх які миршаві шкапи; гострі хребтини їх були обіловані безперервними ударами батогів, оголяли рожеві, в червоних цятках, кістки в прилиплими де-не-де волосинками шерсти. Коні тягли чотирьохколки, хриплячи і налягаючи так, що запінені морди їх мало не торкалися грязі. Іноді котрийсь із них спинявся, немічно роздуваючи запалі гостроребрі боки, похнюпивши велику через хирлявість голову. Удар батога силком штовхав його з місця, і він, хитнувшись спершу на один бік, потім на другий, зривався і йшов. Чіпляючись з усіх боків за полудрабки, пленталися поруч поранені.

— Якої частини?—спитав сотенний командир, вибравши добродушніше обличчя.

— Туркестанського корпусу, третьої дивізії.

— Сьогодні поранено?

Солдат відвернувся, не відповідаючи. Сотня, звернувши з дороги, ішла до лісу, що виднівся за, півверстви. Ззаду важким піхотним кроком жвакали, вибравшись із села, сотні 318-го Чорноярського. Віддалік, на вицвілому від дощів хмарному небі, жовто-сірою непорушною плямою висів німецький прив'язаний аеростат.

— Гляньте, станичники: яка чуда висить!

— Ковбасятина.

— Він звідтіля зирить, проклятий, як військо пересувається.

— А ти гадав дурно він виперся на таку височінь.

— Ох, далеко він!

— А то близько? Гарматнем — і то, либонь, не докинеш.

У лісі козаків наздогнала перша сотня чорноярців. До вечора тулилися під вогкими соснами, за комір текло, по спинах ходив дріж; вогонь заборонили розпалювати, ба й важко було розкласти його на дощі. Вже перед смерком увели в щілину. Неглибокий, трошки вище за людський зріст, рівчак був залитий на півчверти водою. Тхнуло тванню, прілим чатинням і прісним оксамитово-м'яким запахом дощу. Козаки, загорнувши поли шинелів, сиділи навпочіпки, курили, розплітали сіру рвачку нитку розмов. Друга чота, розділивши видану перед виступом пайку махорки, кулилася на повороті, оточивши чотового урядника. Той сидів на покинутому кимсь коткові, дроту, оповідаючи про забитого минулого понеділка генерала Копиловського, в бригаді якого він служив ще за мирних часів.

Він не закінчив оповідання, бо чотовий офіцер гукнув: "До зброї" — козаки поскакували, обпікаючи пальці, жадібно докурювали цигарки. Із щілин сотня знову вилізла в сосновий потемнілий ліс. Ішли, підбадьорюючи один одного жартами. Хтось насвистував.

На невеличкій галяві натрапили довгу стьожку трупів. Вони лежали покотом, пліч-о-пліч, в різних позах, часто непристойних і страшних. Тут же походжав салдат з рушницею і протигазом привітаним до паска. Коло трупів було густо замішано вогку землю, виднілися сліди багатьох ніг, глибокі шрами на траві, залишені колесами підводи. Козаки йшли за кілька кроків повз трупи. Від них уже тік важкий солодкуватий запах мертвечини. Командир сотні спинив козаків і з чотовими офіцерами підійшов до салдата. Вони про щось говорили. Тим часом козаки, зламавши лави, посунулися ближче до трупів, здіймаючи кашкети, розглядаючи постаті забитих з тим почуттям прихованого трепетного страху і звірячої цікавосте, що відчуває кожний живий до таємниці мертвого. Всі забиті були офіцери. Козаки налічили їх сорок сім чоловіка. Здебільшого це була молодь, з вигляду — від двадцяти до двадцяти п'яти років, тільки крайній праворуч, з наплічниками штабс-капітана, був літній. Над його широко роззявленим ротом, що таїв німі відгуки останнього крику, похмуро висіли густі чорні вуса, на вибіленому смертю обличчі хмурилися в сміливому розкиді широкі брови. Дехто з забитих був у заболочених шкіряних тужурках, інші — в шинелях. На двох або трьох не було кашкетів. Козаки особливо довго дивилися на гарну і після смерти постать одного поручника.Він лежав на спині, ліва рука його була щільно притиснута до грудей, у правій, відкинутій убік, назавжди застиг держак нагана. Наган, видимо, намагалися вийняти, — жовта широка кисть руки біліла дряпаками, та, знати, міцно'прикипіла криця, — не розлучитися.