Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 57

Тут все до дідька піде!..

Григорій Мелехов, що зосереджено, з якоюсь тихою злобою крутив у руках висмикнутий із стіни іржавий цвях, холодно обрізав Валета:

— Ти не лотоши! Твоя справ інша: ні з переду, ні з заду—знявся та й подався. А нам треба гаразд обміркувати. У мене он баба та двоє діток... Я нанюхався пороху не з твоєї! Він помигтів чорними, розізлілими раптом очима і, хижо скалячи рясні іклисті зуби, крикнув:—Тобі можна язиком горох товкти, засранець! Як був ти Валет, так і залишився ним. У тебе, крім пинжака, нічого немає...

— Ти що рота роззявив? Офіцерство своє, показуєш?Не галасуй! Плювати мені на тебе! — вигукнув Валет.

їжакова мордочка його побіліла від гніву, гостро і дичавіло зашастили вузько зведені злі оченятка, навіть димчаста шерсть на ній мов би заворушилася.

Григорій зігнав на нім серце за свій порушений спокій, за те хвилювання, що пережив, почувши від Івана Олексійовича про наїзд до округи червоноґвардійських загонів. Викрик Валета розлютив його остаточно. Він скочив, мов обпечений, підійшовши щільно до Валета, що йорзався на дзиґлику, насилу здержуючи руку, що аж свербіла з бажання вдарити, сказав:

— Замовчи, гаденя! Шмаркля паршива! Недогризок людський! Чого ти командуєш? Ступай, який тебе... держить! Забирайся, щоб тобою і не смерділо тут! Ну-ну, не говори, а то так вичепурю тебе на прощання...

— Облиш, Григорію! Не годиться так!— втрутився Кошовий, відводячи від зморщеного носа Валєтового Гри-горів кулак.

— Козацькі навички кидати б треба... І не сором?.. Сором, Мелехов! Сором!

Валет устав, винувато покашлюючи, пішов до дверей. Коло порогу він не витримав, повернувшися, шпигнув Григорія, що гнівно посміхався:

— А ще в червоній Гвардії був... Жандармерія!.. Таких ми на розпил пускали!..

Не стерпів і Григорій, скочив, мов Гумовий, виштовхуючи Валета до сіней, наступаючи йому на задки стоптаних сал-датських чобіт, недобрим голосом пообіцяв:

4— Забирайся! Забирайся геть! Ноги з гепи повисмикаю,!

— Ні до чого це! Ну, що, чисто діти!

Іван Олексійович непохвально похитав головою, скосився неприязно на Григорія. Михась мовчки покушував губи, гчдно, стримував гостре слово, що назовні просилося.

— А він що не своє на себе бере? Чого він розходився?— виправдувався Григорій не без збентеження; Христоня дивився на нього співчутливо і під поглядом його Григорій посміхнувся простою, хлопчачою усмішкою. — Мало не вибив його!.. Там і бити... Раз ударити і мокро.

— Ну, як ви? Треба діло робити.

Іван Олексійович занудився під пильним поглядом запитувача—;Михася Кошового, відповів натужно:

— Що ж, Михайло?.. Григорій — він почасти має рацію: як це знятися та й летіти? У нас — сем'ї... Та ти почекай!.. заспішив він, помітивши нетерплячий Михасів рух:—Мо нічого й не буде... Звідки .знати? Розбили загін під Сетрако-вим, а інші не сунуться... А ми почекаємо трохи. Там види® буде. До речі мовити, і в мене баба з дитиною, і пообно-шувалися і борошна немає... Як же так—схопився, та й подався? А вони з чим залишаться?

Михась роздратовано ворухнув бровою, у долівку встромив погляд.

— Не думаєте уходити?

— Я думаю почекати з цим. Піти ніколи не пізно... Ви— як, Григорію Пантелеевичу, і ти, Христане?

— Значця, так... заждемо.

Григорій, діставши несподівану підтримку від Івана Олексійовича і Христоні, пожвавішав:

— Ну, звичайно, я про те й говорю. За це й з Валетом полаявся. Що це, лозу рубати, чи що? Раз, два—і готово?.. Треба поміркувати... поміркувати, кажу..;

"Дон-дон-дон-дон!" — вихопилося з дзвіниці і залило майдан, вулиці, завулки; над бурою гладдю повені, над непересохлими крейдяними мисами гори дзвін розлігся переливами, в лісі розсипався на дрібні, мов чечевиця, ок-рушки, зойкаючи, завмер. І знов уже непереривчасто і тривожно:

"Дон-дон-дон-дон!.."

— Чи ба, кличуть! — часто заблимав Хриєтоня! —т— Я зараз на баркас. На той бік в ліс. Тільки мене— й бачили!

— Иу так як же? — Кошовий важко, по-старечому, встав.

— Не підемо зараз,—за всіх відповів Григорій.

Кошовий ще раз ворухнув бровою, відкинув з чола важкий, витканий з кучерявих закрутків, золотистий чуб.

— Прощавайте... Розходяться, видно, наші стежки!

Іван Олексійович посміхнувся вибачливо:

— Молодий ти, Михасю, запальний... Думаєш, не зійдуться? Зій-дуть-ся! Будь певен!..

Попрощавшися, Кошовий вийшов. Через двір подався на сусідній гарман. Коло рівчака щулився Валєт. Він мов знав, що Михась піде сюдою: підводячись йому назустріч,

спитав:

— Ну?

— Відмовилися.

— Я ще раніш знав. Слаб'яки... А Грицько... подляк він, твій товариш. Він самого себе раз на рік любить. Скривдив він мене, наволоч! Радий, що дужчий... Відріза при мені не було — вбив би...—сказав він хлипким голосом.

Михась, крокуючи поруч, глянув на його їжачу, настобур-чену щетину, подумав: "А вбив би, тхір!"

Вони йшли швидко, кожний дзв'як подзвону шмагав їх мов батогом.

— Зайдімо до мене, харчів візьмемо — і айда. Пішки підемо, коня покину. Ти нічого не братимеш?

— Все на мені,—скривився Валєт.—Палат не нажив, маєтку теж... Платню от за півмісяця не одержав. Ну, та хай черевань наш, Сергій Платонович, наживеться. Він аж затруситься з радощів, що розплати не взяв.

Дзвонити перестали. Ранкову сонну тишу, ніщо не порушувало. Понад дорогою в попелі шпорталися кури, попід тинами ходили телята, відпасені на зеленці. Михась оглянувся назад: до майдану поспішали козаки. Деякі виходили з дворів, походя застібаючи сурдути й мундири. Майданом прожогом проскакав верхівець. Коло школи товпився нарід, біліли бабські хустки і спідниці, густо чорніли козацькі спини.;

Баба з відрами зупинилася, не бажаючи переходити дорогу, сказала сердито:

— Ідіть, або що, а то дорогу перейду!

Михась привітався до неї, і вона, виблиснувши з-під розлогих брів усмішкою, спитала:

— Козаки на майдан, а ви — звідти? Чого ж не йдеш-туди, Михайло?

— Вдома діло є.

Підійшли до завулку' Завиднівся дах Михайлово! хатинки, розхитувана вітром шпаківня з прив'язаною до неї сухою вишневою гілкою. На горбі кволо вимахував вітряк, на крилах тріпалася відірвана вітром парусина, ляскала бляха шпичастого даху.

Не яскраво, але тепло світило сонце. Від Дону віяв свіжий вітрець. На розі, у дворі Архипа Богатирьова,—великого старовірського вигляду діда, що служив колись у гвардійській батареї, — баби обмазували й білили к великодню великий круглий курінь. Одна з них місила глину з гноєм. Ходила кружка, високо підтикавши спідницю, насилу переставляючи білі, повні в литках ноги, з червоними смужками на шкірі—слідами підв'язок. Кінчиками пальців вона держала підтикану спідницю, матерчасті підв'язки були збиті вище колін, туго врізалися в тіло.

Була вона велика чепуруха і, "дарма, що сонце стояло ще низько, обличчя запнула хусткою. Інші дві молодички—невістки Архипові, вилізши драбинами аж під стріху очеретяного даху, критого чепурно, під корінець, білували. Личані щітки ходили в їх засуканих до ліктя руках, на закутані по самісінькі очі обличчя сипалися білі бризки. Вони співали дружними ізспіваними голосами. Старша невістка, удова Мар'я, що одверто бігала до Михася Кошового, весняку-вата, але повна козачка, заводила низьким, уславленим на весь хутір майже чоловічим щодо сили й густоти голосом:

...Та ніхто ж так не страждає...

Інші підхоплювали і разом з нею на три голоси майстерно пряли цю бабську, гірку, наївно-жалісливу, пісню:

Як мій любий на війні.

Сам гармату набиває

Сам про мене думає...

Михась і Валет ішли попід тином, прислухаючися до пісні, перекраяної заливистим кінським іржанням, що доносилося з луків.

...Як прислали листа та з печаткою,

Що любого мого вбито.

Ой, убито, вбито, мого любого,

Тай під кущикрм лежить...

Оглядаючись, виблискуючи з-під хустки сірими, теплими очима, Мар'я дивилася на Михася і, посміхаючись, ясніючи забризканими білими плямами обличчям, вела низьким, любовно-грудним голосом:

...А й кучері його, кучері русяві,

Та їх вітер розкидав.

А і очі його, оченятка карі,

Чорний крук подзьобав.

Михась ласкаво, як і завсігди в поводженні з жінками, посміхнувся їй, водворці1) Палажці, що місила глину, сказав:

— Підсмикни вище, а то через тин не видно.

— Захочеш, так побачиш,—примружилася та.

Мар'я, взявшись у боки, стояла на драбині і розглядаю-чися, спитала протяжливо:

— Де ходив, любчику?

— Рибалив.

— Не ходи далеко, підемо до комори позорюємо.

— Ось він тобі свекор, срамотнице!

Мар'я клацнула язиком і, зареготавши, махнула на Михася намоченою щіткою. Білі краплі обсипали його сурдут і кашкет.

— Ти б нам хоч Валета позичив. Все допоміг би корінь прибрати—крикнула услід молодша невістка, вирівнюючи в усмішці цукрову блешню зубів.

Мар'я щось сказала півголосом, баби грохонули сміхом.

— Розпусна сука! — нахмурився Валет, прискорюючи кроки, але Михась, томливо і ніжно посміхаючися, виправив його:

— Не розпусна, а весела. Піду — залишиться любочка. "Ти прощай-прощай, сухото моя!" — промовив він словами пісні, входячи у фіртку свого двору.

XXIII.

Як пішов Кошовий, козаки сиділи деякий час мовчки. Над хутором хилитався ґвалтовний гуд, . дрібно деренчали віконця хати. Іван. Олексійович дивився у вікно. Від повітки падала на землю рухла ранкова тінь. На кучерявому моріжкові сивизною лежала, роса. Небо навіть крізь' шкло вбир що і синьо блакитніло. Іван Олексійович подивився на Христоню, що похнюпив патлату голову.

— Може цим і скінчиться справа? Розбили мигулинці, а більш не сунуться...

— Ні, вже...—Григорій увесь пересмикнувся,—почин зробили, тепер держи. Ну, що ж, ходімо на майдан?

Ч Водворка—донька, до котрої в двір приймають зятя.

Іван Олексійович потягнувся до кашкета, розв'язуючи свій сумнів, поспитав:

— А що, хлопці, чи не заіржавіли ми справді? Михайло— він хоч і запальний, а хлопець путящий... дорікнув він нам.

Йому ніхто не відповів. Мовчки вийшли, пішли на майдан.

Роздумливо дивлячися під ноги, йшов Іван Олексійович. Мучило його, що покривив душею і не так зробив, як йому підказувала свідомість. Правість була на боці Валета і Кошового; треба було йти, а не м'ятися. Ті виправдання, які в думці підсовував він собі, були непевні, і чийсь розсудливий, насмішкуватий голос, що звучав усередині, давив їх, мов кінське копито і льодок на калюжі.