Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 67

Поруч нього ледве волочився смертно-блідий Кривошликов. У нього сухо виблискували очі, рот страдально тіпався. Поправляючи накинуту наопашки шинелю, він так немжився, наче йому було страх як холодно, їх чомусь не роздягли, але всі інші ішли в самій білизні. Лагутін дріботів поруч важкого на крок Бунчука. Обоє вони були босі, роздягнені до білизни.

У Лагутіна подерті спідні оголили жовтошкіру гомілку, порослу рідким, волоссям. Він ішов, соромливо придержуючи подерту колошу; губи йому тремтіли. Бунчук поглядав через голови вартових у сіру, повиту хмарами далечінь. Тверезі холодні очі його вижидально, напружено мигали, широка долоня повзла під розстібнутим коміром сорочки, гладячи поросли дрімучим волоссям груди. Здавалося, чекав він чогось незбутнього і відрадного... Дехто зберігав на обличчі подобз' зовнішньої байдужости; сивий більшовик Орлов — той жваво махав руками, попльовував під ноги козакам, зате у двох чи трьох було стільки глухої туги в очах, такий безмежний жах у викривлених обличчях, що навіть вартові відводили від них очі. і відверталися, збігтися випадковий поглядом.

Ідуть швидко. Кривошликов послизнувся і Подтелков під-

тримує його.— Ближчає натовп, біліючи хустками в червоно-синьому розливі кашкетів. З-під лоба поглядаючи на нього, Подтелков уголос бридко лається і раптом питає, піймавши з боку погляд Лагутіна:

— Ти що?

— Посивів ти за ці деньки... Ач пейсик тобі як покропило...

— Посивієш, — важко зідхає Подтелков, витираючи піт на вузькому чолі, знову проказує: — посивієш від такої приемное™... Вовк — і той у неволі сивіє, а я ж — людина.

Більше вони не говорять ані слова. Тісно присувається натовп. Видно праворуч жовтоглинний довгастий шов могили. 'Спиридонов командує:

— Стій!

І зразу ж Подтелков ступає наперед, стомлено обводить очима передні лави народу: здебільшого сиві і з сивизною бороди. Фронтовики десь позаду — совість точить. Подтелков ледве ворушить вйелі вуса, говорить глухо, але виразно:

— Старики! Дозвольте нам з Кривошликовим подивитися, як наші товариші смерть прийматимуть. Нас повісите потім, а зараз хотілось би нам подивитися на своїх друзів-товари-шів, підтримати, котрі духом занепали.

Так тихо, що чути, як стукотить об кашкети доїщ..

Осавул Попов десь іззаду посміхається, жовтіючи обкуреним карнізом зубів, він не заперечує; старі безладно й недружньо викрикують:

— Дозволяємо!

— Хай побудуть!

— Відведіть їх від ями!

Кривошликов і Подтелков крокують у натовп, перед ними розступаються, стелять вуличку. Вони стають поблизу, стиснуті з усіх боків людьми, помацувані сотнями жадібних очей; дивляться як невміло шикують козаки поставлених по-талицями до ями червоноґвардійців. — Подтелкову видно добре, Кривошликов же витягує тонку, неголену шию, пнеться навшпиньки.

Крайній ліворуч стоїть Бунчук. Він трохи горбиться, дихає важко, не підводячи приземленого погляду. За ним, натягаючи пелену сорочки на подерту холошу, — гнеться Лагутін, третій — тамбовець Гнат, далі — Іванько Болдирьов, що змінився аж не пізнати його, постарішав, принаймні, на двадцять років. Подтелков намагається роздивитися п'ятого: насилу пізнає козака станиці Казанської Матвія Сакматова, що ділив з ним усі невдачі і радості аж з Кам'янської. Ще двоє підходять до ями, повертаються до неї спинами. Петро Лисаков визивно й зухвало сміється, вигукує матерну лайку, насва-ряється на притихлий натовп скрюченим брудним кулаком. Корецьков мовчить. Останнього несли на руках. Він заки-

дався назад, черкав землю безживно звислими ногами і, чіпляючись за козаків, що тягнули його, мотаючи залитим слізьми обличчям, видирався, хрипів:

— Пустіть, братця! Пустіть, ради господа бога! Братця, любі! Братіки!.. Що ви робите?!.. Я на німецькій чотири хрести заслужив... У мене дітки!.. Господи, непровинний я!.. Ой, та за що ж ви!

Рослий козак-отаманець ударив його коліном у груди, кинув до ями. Тоді тільки Подтелков пізнав "його і жахнувся: це був один з найбезстрашніших червоноґвардійців, мигулин-ський козак, 1910 року присяги, георгієвський кавалер усіх чотирьох ступнів, гарний ясновусий хлопець. Його звели на ноги, та він упав знову; плазував в ногах козаків, притискаю-чися засмаглими губами до їх чобіт, до чобіт, що били його по обличчі, хрипів задушено і страшно:

— Не вбивайте! Майте жалість!.. У мене троє діток!.. Дівчинка є!.. Рідні мої, братця!..

Він обняв коліна отаманця, але той рвонувся, відскочив, з розмаху вдарив його підкованим закаблуком у вухо. З другого вуха цівкою стрельнула кров, потекла за білий комір.

— Станови його!.. — люто закричав Спиридонов.

Так-сяк підвели, поставили, відбігли геть. Насупроти охотники взяли Гвинтівки напоготів-. Натовп ахнув і завмер. Несамовито вискнула якась баба...

Бунчукові хотілося ще раз глянути на сіру димку неба, на сумну землю, по якій поневірявся він 29-ть років. Звів очі, побачив за п'ятнадцять кроків зімкнуту шерегу козаків: один, великий, з примруженими зеленими очима, з чубком, що впав з-під козирка на біле вузьке чоло, хилячися вперед, зщіливши губи, цілив йому — Бунчукові — просто в груди. Ще до пострілу слух Бунчукові різонув заливистий зойк; він повернув, голову: молода ластата молодичка, вискочивши з натовпу, біжить до хутора, одною рукою притискаючи до грудей дитину, другою — закриваючи їй очі.

Після різнобоїстого випалу, коли восьмеро, що над ямою стояли попадали врозвал, ті, що стріляли, підбігли до ями.

Митько Коршунов, побачивши, що червоноґвардієць котрого він сам підстрелив, підскакуючи, гризе зубами своє плече, вистрелив на нього ще раз, шепнув Андрієві Кашуліну:

— Глянь на оцього чорта, — плече собі до крови надкусив і вмер, як вовк, мовчки.

Десятеро засуджених, підштовхувані прикладами, підійшли до ями...

Після другого випалу голосно заревли баби і подалися геть, видираючися з натовпу, наскакуючи, тягнучи за руки дітей. Почали розходитися й козаки. Найогидливіша картина знищення, зойки і хрипи постріляних, рев тих, що чекали

черг, — все це без міри моторошне, разюче видовисько розігнало людей. Залишилися самі фронтовики, що досить надивилися на смерть, та найзапекліші з-поміж стариків. Приводили нові партії босих і роздягнених червоноґвардійців, мінялися охотники, бризкали випали, сухо потріскували окремі постріли. Поранених добивали. Перший шар трупів у перерви, похапцем, засипали землею.

Подтелков і Кривошликов підходили до тих, що чекали черги, намагалися бадьорити, але слова не мали колишнього значіння — інше довліло в цю мить над людьми, чиє життя за хвилину мало урватися мов визрілий бильник листка.

Григорій Мелехов, протискаючись крізь розсмиканий натовп, пішов на хутір і увіч зіткнувся з Подтелковим. Той, відступаючи примружився:

— І ти тут, Мелехов?

Синювата блідота облила щоки Григорієві, він зупинивсь:

—Тут. Як бачиш...

— Бачу... — косо посміхнувся Подтелков, з вибухлою ненавистю дивлячися на його побіліле обличчя.Що ж, розстрілюєш братів? Перекинувся?.. Он ти який — він, близько присунувшись до Григорія шепнув: — І нашим і вашим служиш? Хто більше дасть? Ех, ти!..

Григорій піймав його за рукав, спитав задихаючись:

— Під Глибокою бій пам'ятаєш? Пам'ятаєш, як офіцерів стріляли!.. З твого наказу стріляли! А? Тепер тобі відригується! Ну, не тужи!. Не тільки тобі чужі шкури чинити. Відхо-дився ти, голово московського раднаркому. Ти, поганко, козаків жидам продав! Зрозуміло? Ще сказати?

Христоня, обіймаючи, одвів у бік оскаженілого Григорія.

— Ходімо, значця до коней. Ходу! Нам з тобою тут робити нічого. Господи боже, що робиться з людьми!..

Вони пішли, потім зупинилися, почувши голос Подтелкова. Обліплений фронтовиками і старими, він високим гарячим голосом вигукував:

— Темні ви... Сліпі! Сліпці ви! Заманули вас офіцери, примусили кревних братів убивати! Ви думаєте, коли нас поб'єте, так цим кінчиться? Ні! Нині ваш верх, а завтра вже вас розстрілюватимуть! Радянська влада стане по цілій Росії! Ось пригадаєте мої слова! Дарма кров ви чужу ллєте! Дурні ви люди!

— Ми і з тими так упораємося! — вихопився якийсь старий.

— Всіх, діду, не перестріляєте,—посміхнувся Подтелков.— Всю Росію на шибеницю не всмикнеш. Бережи свою голову. Схаменетесь ви потім, та пізно буде! '

— Ти нам не загрожуй!

— Я не загрожую. Я вам дорогу показую.

— Ти сам, Подтелков, сліпий! Москва тобі очі засліпила!

ч"

Григорій, не дослухавши, пішов, майже побіг до двору, де, прив'язаний, чуючи стрілянину, нудився його кінь. Підтягнувши попруги, він і Христоня чвалом виїхали з хутора, перевалили через горб.

А в Пономарьові все ще пихкали димками постріли; вешен —ські, каргінські, боківські, краснокутські, милютинські козаки розстрілювали казанських, мигулінських, роздорських, кум-шацьких, бакланівських козаків... '

Яму набили ущерть. Присипали землею. Притоптали ногами. Двоє офіцерів, в чорних масках, взяли Подтелкова і Кривошликова, підвели до шибениці.

Подтелков мужньо, гордо піднявши голову, виліз на табурета, він же накинув зашморга.

— Дозвольте перед смертю останнє слово сказати, — попросив Подтелков.

— Говори!

— Просимо! — закричали фронтовики.

Подтелков повів рукою по поріділому натовпу:

— Дивіться, скільки мало залишилось, — хто хотів би дивитися на нашу смерть. Совість убиває! Ми за трудящий люд, за його інтереси билися з генеральською псюрнею, не шкодуючи живота, а тепер ось гинемо від вашої руки! Але ми вас не проклинаємо... Ви — тяжко обдурені! Заступить революційна влада, і ви зрозумієте, на чийому боці була правда. Кращих синів тихого Дону поклали ви в оцю он яму...

Знявся, все зростаючи гомін, голос Подтелкова залунав невиразніше. Скористувавшася з цього, один з офіцерів зручним ударом вибив з-під ніг Подтелкова табурета. Все велике важке тіло його, вихнувшись шугнуло вниз і ноги дістали до землі. Зашморг, затягши горло, душив, примушував Подтелкова пнутися вгору. Він підвівся навшпиньках, впираючися в сиру притолочену землю великими пальцями босих ніг, сьорбнув повітря і, обводячи виваленими з орбит очима) притихлий натовп, неголосно сказав:

— Ще не навчилися вішати... Коли б мені довелося, вже ти б, Спиридонов, не дістав землі...

З рота його буйно потекла слина. Офіцери в масках і ближні козаки захапалися, насилу підняли на табурет знесилене важке тіло.

Кривошликову не дали докінчити промову: табурет вилетів з-під ніг, стукнувся об покинутий чийсь рискаль.