Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 2

Сажнів за п'ять від берега піднімалися з води розкарячені гілляки затопленого берестка. Навколо нього коловертень ганяв руді жужми піни.

— Розмотуй, а я прив'яжу, — прошепотів до Григорія батько і сунув долоню в парну пащу тикви. Жито чітко бризнуло по воді, мов би хтось півголосом прошепотів — "шик"! Григорій нанизав на гачок набухле зерно, посміхнувся.

— Ловись, ловись, рибко, велика й мала.

Волосінь, упавши у воду кругами, напнулась струною і знову послабла. Григорій ногою притис кінець вудлища, поліз, намагаючись не ворухнутись, по кисет.

— Не буде, батьку, діла... місяць на ущербі.

— Сірники взяв?

— чЕге.

— Дай вогню.

Старий закурив, поглянув на сонце, що застрягло по той бік корчаги.

— Сазан, — він усяко бере. І на ущербі, буває, прихопиться.

— Чути, мільга наживку обсікає, — зідхнув Григорій.

Коло баркасу, хлюпнувши, відринула вода, і двоаршин-

ний, наче вилитий з червоної міді, сазан зі стогоном стрибнув 1

угору, двічі вдаривши по воді вигнутим лопушистим хвостом. Зернисті бризки засіяли баркас.

— Тепера чекай! — витер Пантелей Прокопович рукавом мокру бороду.

Обіч затопленого береста, поміж рукастого оголеного гілля вистрибнули враз два сазани; третій, поменше, вгвинчуючись у повітря, настирливо раз за разом бився над яром.

Григсфій нетерпляче жував розмоклий кінець самокрутки. Неясне сонце стало у півдуба. Пантелей Прокопович висипав усю принаду і, незадоволено зшиливши губи, тупо дивився на нерухомий кінець вудлища.

Григорій виплюнув недокурка, злісно простежив швидкий його літ. В душі він накладав батькові чортів за те, що збудив удосвіта, не дав виспатись. У роті від викуреного натщесерце тютюну смерділо припаленою щетиною. Нахилився було зачерпнути в жменю води, — в цей час кінець вудлища, що стирчав на піваршина від води, слабо хитнувся, поволі поповз униз.

— Засікай!—видохнув старий.

Григорій, стріпнувшись, потягнув вудлище, але кінець враз поринув у воду, вудлище зігнулось від руки обручем. Немов коливоротом, величезна сила давила вниз туге шелюгове вудлище.

— Держи! — стогнав старий, відштовхуючи баркас від берега.

Григорій намагався підняти вудлище, його шарпало з десятикратною силою. Сухо, цмокнувши, тріснула під корінь груба волосінь. Григорій хитнувся, втрачаючи рівновагу.

— Ну й бугай! — пришептував Пантелей Прокопович, не потрапляючи жалом гачка в наживку.

Схвильовано посміхаючись, Григорій нав'язав нову волосінь, закинув.

Скоро грузило діткнулось до дна.— кінець погнуло.

— Ось він диявол!.. — хмикнув Григорій, насилу відриваючи від дна, рибу, що метнулася на бистрину.

Волосінь, пронизливо брунчачи, зачеркала по воді, за нею косим зеленкуватим полотном вставала вода. Пантелей Прокопович перебирав обрубкуватими пальцями держално черпака.

— Заверни його на воду! Тримай, а то пилкою рубоне!

— Дарма!

Великий жовточервоний сазан піднявся на поверхню, спінив воду і, прихиливши тупу лобасту голову, знову шарахнув углиб.

— Тисне, зж рука заніміла... Ні, почекай!

— Держи, Грицьку!

— Держу-у-у!

— Гляди, під баркас не пускай!.. Гляди!

Відсапуючись, підвів Грицько до баркаса сазана, що лежав

на боці. Старий був сунувся з черпаком, але сазан, напружуючи останні сили, знову пішов углиб.

— Голову йому підіймай! Нехай ковтне вітру, він посмирнішає.

Виводивши, Григорій знову підтягнув до баркаса вимученого сазана. Позіхаючи широко роззявленим ротом, він ткнувся носом у твердий облавок і спинився, переливаючи рухливе жовтогаряче золото пливців.

— Відвоювався! — крекнув Пантелей Прокопович, вива-лючи його в черпак.

Посиділи ще з півгодини. Стихав сазанячий бій.

— Змотуй, Грицю. Мабуть, останнього запрягли, більше не дочекаємось.

Зібрались.. Григорій відштовхнувся від берега. Проїхали половину дороги. З батькового обличчя Григорій бачив, що той хоче щось сказати, але старий мовчки поглядав на розкидані під горою двори хутора.

— Ти, Григорію, от що...—-нерішуче почав він, перебираючи зв'язки торби, що лежала під ногами, — прикмічаю, ти, мов би, з Оксаною Астаховою...

Григорій густо почервонів, відвернувся. Комір сорочки, врізуючись у м'язисту, припалену сонцегрівом шию, видавив білу смужку.

— Ти гляди, хлопче, — вже жорстоко й злісно вів старий,— я з тобою не так загуторю. Степан нам сусіда, і з його бабою не дозволю жирувати. Тут діло може до гріха дійти, а я наперед остерігаю: помічу — зашмагаю!

Пантелей Прокопович стис пальці у вузлуватий кулак, мружачи опуклі очі, дивився, як синові з лиця спливала кров.

— Наговір! — глухо, мов з води, буркнув Григорій і просто в синювате перенісся батькові подивився.

— Ти примовч.

— Мало що люди гомонять...

— Цить, сучий сину!

Григорій наліг на весло. Баркас пішов вистрибки. Закрутками затанцювала люлюкаючи за кормою вода.

До пристані мовчали обоє. Вже під'їжджаючи до берега, батько нагадав:

— Гляди, не забудь, а ні — від сьогодні прикрити всі грища. Щоб з двору ані ногою. Такечки!

Промовчав Григорій. Примикаючи баркаса, спитав:

— Рибу бабам віддати?

— Понеси купцям продай, — пом'якшав старий, — на тютюн розживешся.

Покусуючи губи, йшов Григорій позад батька. "Викусіть, тату, хоч стриножений піду нині на вулицю",—думав, злісно обгризуючи очима крутий батьківський карк.

Вдома Григорій дбайливо обмив з сазанової луски присохлий пісок, прошилив під зябри хворостинку.

На воротях наскочив на давнішнього друга-однолітка Митька Коршунова. Йде Митько, бавиться кінцем наборного в сріблі паска. З вузеньких щілинок жовто масняться круглі зухвалуваті очі. Зіниці — по-котячому довгі,, томз — погляд Митьків текучий, невловимий.

— Куди з рибою?

— Нинішня здобич. Купцям несу.

— Моховим, чи що?

— їм.

Митько на око зважив сазана.

— Фунтів з п'ятнадцять?

— З половиною. На безмені прикинув.

— Візьми з. собою, торгуватимусь.

— Ходім.

— А могорич?

— Зладимось; нема чого пб-дурному базікати.

З обідні розсипався вулицями нарід. По дорозі поруч виступали три брати на прізвище Шамілі.

Старший, безрукий Олекса, йшов посередині. Тугий на-шийок мундира прямив йому жилаву шию, ріденька кучерявим клинцем борідка задерикувато бочилась, ліве око нер-вічно підморгувало. Давно, на стрільбищі розірвало в руках в Олекси Гвинтівку, шмат засувки покалічив йому щоку. Відтоді око до діла і не до діла підморгує, голуба близна, переорюючи щоку, заривається в куделі волосся. Ліву руку відірвало аж по лікоть, але й одною крутив Олекса цигарки вміло і без похибки: притисне кисета до опуклого заслону грудей, зубами відірве потрібний клаптик паперу, зігне його жолобком, нагребе тютюну й невловимо поведе пальцями, скручуючи. Не встигне людина оглянутись, а Олекса, підморгуючи, вже жує готову цигарку і прохає вогоньку.

Хоч і безрукий, а перший на хуторі кулачник. І кулак не який то вже й особливий — так з очеретянку завбільшки; а трапилось якось на оранці на вола розсердитись, батіг загубився: стукнув кулаком — ліг віл на борозні, з вухів кров, насилу відлежався. Інші брати — Мартин і Прохір — до дрібниць схожі на Олексу. Такі ж низькі, широкі, мов ті дуби, тільки рук у кожного по дві.

Григорій привітався з Шамілями, Митько пройшов, відвернувши — аж хруснуло — голову. На масляній на кулачному перебої не пожалів Олекса Шаміль молодих Митькових зубів, махнув наодмаш, і виплюнув Митько на сизий, пошматований кованими закаблуками лід два кутні зуби.

Рівняючись з ними, Олекса підморгнув разів із п'ять.

— Продай чурбака?

— Купи.

— Скільки просиш?

— Пару волів та жінку в додачу..

Олекса мружачись замахав оцупком руки.

— Дивак, ах, дивак!.. Ох-хо-ха, жінку... А приплід візьмеш?

— Собі на завод залиш, а то Шамілі переведуться, — шкірив зуби Григорій.

На майдані попід церковною огорожею юрмився люд. В натовпі титар, підносячи над головою стриножену гуску, вигукував:

— Полтинник! Від-да-ли. Хто більше?

Гуска крутила шиєю, зневажно мружила бірюзинку ока.

В гурті поруч вимахував руками сивенький, з хрестами й медалями, що завісили груди, дідок.

— Наш дід, Грицьку, про турецьку війну бреше, — показав Митько очима, — підемо послухаємо?

— Поки слухатимемо — сазан засмердиться, розпухне.

— Розпухне — на вагу прибавить, нам зиск.

На майдані, за пожежею, де розсихаються з поламаними голоблями пожежні діжки, зеленіє дах Мохівського будинку. Ідучи повз пожежню, Грицько плюнув і затис носа. З-за діжки, застібаючи шаравари — пряжка в зубах, — вилазив дід.

—; Приспічило? — в'їдливо кинув Митько.

Дід упорався з останнім ґудзиком і вийняв з рота пряжку.

— А тобі що?

— Носом натикати б треба! Бородою! Бородою! Щоб стара за тиждень не відмила.

— Я тобі, стерво, натикаю! — образився дід.

Митько став, мружачи котячі очі, як на сонце.

— Чи ба, благородний який!

—1 Згинь, сучий сину! Чого присучився? А то й ремінякою!

Посміхаючись, Григорій підійшов до ґанку Мохівського будинку. Бильця в густій різьбі дикого винограду. На ґанку плямиста лінива тінь.

— От, Митро, живуть люди...

— Клямка, і та золочена, — Митько відхилив двері на терасу і чмихнув, — діда б отого наладити сюди

— Хто там? — окликнули їх з тераси.

Торопіючи, Григорій пішов перший. Фарбовані, мостини замітав сазанячий хвіст.

— Вам кого?

В плетеній розкидалці — дівчина. В руці блюдко з полуницями. Григорій мовчки дивився на рожеве сердечко повних вуст, що обіймали ягідку. Схиливши голову, дівчина оглядала їх. Терпляче покоїлася в теплих губах ягідка.

На допомогу Грицькові виступив Митько. Він кахикнув.

— Рибки не купите?

Губи її, пропустивши ягідку, встигли усміхнутись швидко, ледве помітно.

— Риби? Я зараз скажу.

Вона хитнула крісло, встаючи, затьопала гаптованими, на босу ногу взутими пантофлями. Сонце просвічувало білу сукню, і Митько бачив неясні обриси повних ніг і широке хвилясте мереживо нижньої спідниці. Він дивувався отласовій білості її оголених литок, тільки на круглих п'ятках шкіра молочно жовтіла.

— Диви, Грицьку, ну й спідниця... Як скло, наскрізь все видно, — штовхнув Митько замість Григорія сазана.

Дівчина вийшла з коридорних дверей, м'яко присіла на крісло.

— Пройдіть на кухню.

Ступаючи навшпиньках, Григорій пішов у дім. Митько відставив ногу, мружився на білу нитку проділу, що розділяла волосся на її голові на два злотисті півкола. Вона оглянула його бешкетливими, неспокійними очима.