Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 26

Змовившись валяли в кучугуру кожного і душили, навалюючись купою. Між Базками і Громківським хутором Митько перший побачив вовка, що перебирався через Дон.

— Хлопці, сіроманець, — он-он!.. Тю!

— А лю-лю-лю-лю-лю!..

— Ух!

Вовк ліниво, переваги-ваги пробіг кілька сажнів і став боком, недалеко від того берега.

— Узи його!..

— Га!..

— Тю, проклятий!..

— Дмитре, це він на тебе дивується, що ти в панчосі. ідеш.

— Ач, стоїть боком, ожерелок не дозволяє.

— Він в'язи не скрутить.

'— Диви, диви, пішов!..

Сірий, мов виточений з самородного каменя, стояв звір, кілком витягнувши хвіст. Потім квапливо скакнув убік і потюпав у тали, що лямували берег.

Смеркало, коли дістались до хутора. Григорій льодом дійшов до свого завулка, зійшов до ворітець. У дворі стояли кинуті сани, на купі хмизу, наваленого коло тину, цвірінькали горобці. Душило житлом, припаленою сажею, парним запахом обори.

Сходячи на ґанок, Григорій глянув у вікно.

Тьмяно жовтида кухню висяча лямпа, в просвіті стояв Петро, спиною до вікна. Григорій пообмітав чоботи віником, увійшов у хмарі пари до кухні.

— От і я. Ну, здорові були.

— Швидко ти. Мабуть прохолонув? — відкликнувся метушливо й поквапливо Петро.

Пантелей Прокопович сидів, спершись на коліна, схиливши голову. Дарка ганяла ногою дзизкуче колесо прядки. Наталка стояла коло столу, до Григорія спиною, не повертаючись. Кинувши по кухні оком, Григорій спинив погляд на Нетрі. По обличчі його, безпокійно вижидальному, зрозумів, що щось трапилось.

— Присягнув ?

— Еге!

Григорій роздягався поволі, виграючи час, швидко перебираючи в думках можливі причини цієї тиші та холоднуватої зустрічі.

Із світлиці вийшла Іллівна, і на її обличчі лежав відбиток якогось збентеження.

"Наталка", — подумав Григорій, сідаючи на лаві поруч батька.

— Збери йому повечеряти, — звертаючись до Дарки показала мати очима на Григорія.

Дарка обірвала пісню прядки і пішла до печі, невловимо поводячи плечима і всім своїм тонким, не баб'ячим станом.1 В кухні запала тиша. Коло підземки 1) посапуючи грілася коза з козеням.

Григорій, сьорбаючи борщ, зрідка поглядав на Наталку, зле обличчя її не бачив: вона сиділа до нього боком, низько схиливши голову над прутами для плетіння. Пантелей ПрокЬ-пович перший не стерпів загальної мовчанки, кашлянувши скрипуче й роблено, сказав:

— Наталка он збирається йти.

Григорій збирав хлібною галкою крихти, мовчав.

— Це через що? — спитав батько, помітно здригаючи нижньою губою (перша ознака недалекого вибуху люті).

— Не знаю, через що, — примружив Григорій очі, і відсунувши миску встав христячись.

— А я знаю... — підвищив голос батько.

— Не кричи, не кричи, — встряла Іллівна. ,

— А я знаю через що!..

— Ну, тут бучу збивати нема чого, — Петро відсунувся від вікна на середину кімнати. Тут справа полюбовна, хоче — живе, а не хоче — іди собі з богом.

— Я її не суджу. Хоч і соромно і перед богом гріх, а я не суджу: не на ній вина, а от на цьому сучому синові... — показав Пантелей Прокопович на Грицька, що притулився до пічки.

— Кому я винний?

— Ти не.знаєш за собою?.. Не знаєш, чортяко?..

— Не знаю.

Пантелей Прокопович скочив, перекинувши ослін і щільно підійшов до Григорія. Наталка випустила панчоху, дзенькнув вискочивши пруток: на звук .стрибнуло з печі кошеня, збочивши голову, зігнутою лапкою штовхнуло клубок і покотило його до скрині.

— Я тобі от що скажу, — почав старий стримано і роздільно,— не будеш з Наталкою жити — йди з двору світ заочі. От моє слово. Йди, світ заочі,—знову проказав він звичайним спокійним голосом і відійшов, підняв ослона.

Докійка сиділа на ліжку, зиркала круглими переляканими очима.

— Я вам, тату, не у гнів скажу, — голос у Григорія був дзеренчливо глухий, — не я женився, а ви мене женили. А за Наталкою я не тягнуся. Хоче хай іде до батька.

— Іди й ти звідси.

— І піду.

— І йди к чортовій матері!..

— Піду, піду, не квапся, — тягнув Григорій за рукав кинутий на ліжку кожушок, роздуваючи ніздрі, тремтячи в такій самій гарячій злобі, як і батько.

Одна, заправлена турецькою приміткою, текла в них кров; і надиво були вони подібні під цю хвилю.

— Куди ти пі-де-е-ш? — застогнала Іллівна, хапаючи Григорія за руку, та він силою відштовхнув матір і на льоту підхопив папаху, що впала з ліжка.

— Хай іде, пес поблудний. Хай, будь він проклятий. Іди, йди, забирайся!.. — гримав старий, навстіж відчиняючи двері.

Григорій вискочив до сіней, і останнє, що він чув — Натал-чин плач уголос. '

Морозна обгортала хутір ніч. З чорного неба падала ігли-ста пороша, на Доні розкотисто-гарматними пострілами тріскався лід. Григорій вибіг за ворота задихаючись. На тім кутку хутора різноголосно гавкали собаки, порешетена жовтими вогниками,' курилася темрява.

Безцільно подався Григорій вулицею. У вікнах Степано-вого будинку алмазно поблискувала чорнота.

— Гри-цю! — розлігся від воріт тужливий Наталчин вигук.

"Пропади ти, осоружна!" — скриготнув зубами Григорій,

прискорюючи кроки.

— Грицю, вернися!

В перший завулок скерував Грицько п'яні свої кроки, востаннє почув приглушений віддалю гіркий оклик:

— Грицуню, рідний!..

Швидко перейшов майдан, на розвилку доріг спинився, перебираючи в думках прізвища знайомих хлопців, у кого можна було б переночувати.

Спинився на Михайлі Кошовому. Жив той на відшибі, під самою горою; мати, сам Михайло та сестра дівчина—вся родина. Ввійшов у двір, постукав у малесеньке віконце саманної хати.

— Хто такий?

— Михайло вдома?

— Вдома. А це хто?

— Це я, Грицько Мелехов.

За хвилину, відірваний від першого солодкого сну, Михайло відчинив двері.

— Ти, Грицю?

— Я.

— Чого ти ночами?

— Пусти до хати, там погомонимо.

В сінях Григорій схопив Михайла за лікоть, злостячись на себе за те, що бракувало потрібних слів, прошепотів:

— Яв тебе заночую... З своїми полаявся... В тебе як, тісно?.. Ну, та я денебудь.

— Місце знайдеться, проходь. За що ви зчепились?

— Е, брат... потім... Де тут двері у вас? Не бачу.

Григорієві постелили на лаві. Ліг, з головою вкутуючись

кожушком, щоб не чути шепотіння Михайлової матері, ЩО спала на одному ліжку з дочкою.

"Як тепер вдома? Піде Наталка, чи ні? Ну, по-новому стелеться життя. Куди притулитись?" — І швидко підказувала думка: "Покличу завтра Оксану, підемо з нею на Кубань, подалі звідси... Далеко... далеко..."

Упливали перед заплющеними очима Григорія степові гребені,, хутори, станиці, ніколи раніш не бачені, чужі серцеві. А за валами гребнів, за сірою дорогою — казкою голуба привітна країна і Оксанине, в пізньому буйному цвітінні, кохання на придачу.

Заснув зворушений тим невідомим, що насувалося. Перед сном даремно намагався пригадати щось гнітюче в думках, не спіймане. Ішли у півсні думки плавко і рівно, мов баркас за водою, і раптом натикались на щось, ніби на мілину; моторошно ставало, не по собі; ворочався, вився в догадках. "Що ж? що таке поперек дороги?"

А ранком прокинувся і згадав: "Служба! Куди ж ми підемо з Оксаною? Навесні до таборів, а восейи на службу... От вона зачепа".

Поснідав і викликав Михайла в сіни.

— Піди, Мишко, до Астахових. Перекажи Оксані, щоб, як завечеріє, вийшла до вітряка.

— А Степан? — зам'явся було Михайло.

— Вигадай ніби за ділом.

— Піду.

— Іди. Мовляв, неодмінно, хай вийде.

— Та гаразд.

Увечорі сидів під вітряком, курив у рукав. За вітряком, у сухому кукурудзяному бадиллі спотикаючись, сичав вітер. На прип'ятих крилах лопотіло обірване полотно. Здавалося Григорію, ніби над ним кружляє, ляскаючи крилами, й не може полетіти великий птах. Від цього було неприємно й страшнувато. Оксана не йшла. На заходіі в фіялковій тьмяній позолоті лежало сонце, зі сходу дужчаючи бистрив вітер і надходила, переганяючи застряглий у вербах місяць, темрява. Руде, в синіх затьоках, трупно чррніло над вітряком небо, над хутором рештки метушливого денного гомону.

Григорій викурив поспіль три цигарки, сунув у прим'ятий сніг останній недокурок, оглянувся в злісній тузі. Приталі прослідки від вітряка до хутора дьогтярно чорніли. Від хутора нікого не видно. Григорій підвівся, хруснув плечима, потягнувся і пішов на вогонь, що зазивно миготів у віконці Михайлової хати. Підходив до двору, насвистуючи крізь зуби і мало не стикнувся з Оксаною. Бігла, очевидно, або квапливо йшла; задихалась, і пахло від свіжого нахолоділого рота чи то вітром, чи то далеким, ледве чутним запахом свіжого степового сіна.

—1 Занудився з чекання, думав не прийдеш.

— Степана насилу вирядила...

— Ти мене заморозила, окаянна баба.

— Я гаряча, погрію, — відкинула бланені поли дінської кожушанки, обвилась навколо Григорія мов хміль навколо дуба.

— Чого кликав?

— Стривай, прийми руку... Тут люди ходять.

— Зі своїми чи що полаявся?

— Покинув. Добу вже в Михайла... Живу неначе приблудний собака.

— Як же ти тепер? — Оксана розняла руки, що пригортали Григорія і мерзлякувато запахнула поли кожушанки.— Відійдім, Грицю, під тин. Що ж так серед дороги?

Відійшли. Григорій, розметавши кучугуру, притулився до промерзлого тріскучого тину спиною.

— Не знаєш, пішла, до своїх Наталка?

— Не знаю... Піде, мабуть. А то тут житиме?

Григорій просунув змерзлу Оксанину руку собі в рукав; стискаючи пальцями вузьку її п'ясть, спитав:

— Як же будемо?

— Я, любенький, не знаю. Як ти, так і я.

— Кинеш Степана?

— І не охну. Хоч зараз.

— Десь наймемось обоє, будемо жити.

— Хоч до товару з тобою, Грицю..-. Аби з и.обрю...

Постояли, гріючись спільним теплом. Григо 'й не хотів іти,

стояв повернувши голову до вітру поводячи ніздрями, не підносячи сплющених вій. Оксана, ткнувшись обличчям йому під пахву, дихала таким рідким п'янливим запахом його поту, на губах її, порочуо-жадібних, захована від очей Григорія, тремтіла радісна, наллята справдженим щастям усмішка.

— Завтра вдамся до Мохова; може, в нього наймусь, — промовив Григорій, перехоплюючи вище запітнілу в пальцях п'ясть Океанічної руки. Оксана промовчала Не підняла голову. Недавню усмішку з губ її мов вітер злизав, у розширених очах зацькованим звірятком томилася туга й переляк. "Сказати чи не сказати"?—думала вона, згадавши про свою вагітність. "Треба сказати", вирішила та зараз же, здригнувшись з переляку відігнали страшну думку. Жіночим своїм чуттям вгадала, що не час про це говорити, зрозуміла, що можна навіки втратити Григорія і, непевна від кого з двох понесла дитину, що ворухнулася під серцем, покривила душею — не сказала.

— Що здригнулась? Змерзла? — спитав Григорій, кутаючи и полою кожуха.

— Змерзла трошки...